Люди
Сашко Протяг: «Кухня — це останній вільний простір, де можна почути масу дуже цікавих речей»

Посеред літа «Люк» разом із фестивалем нової музики та соціальних інновацій Plan B здійснив міні-експедицію в Маріуполь, щоб через розмови з місцевими культурними діячами та діячками дослідити місто та відшукати його культурний код. 

Наш перший герой — Сашко Протяг — незалежний фільмейкер із Маріуполя, співзасновник місцевого кінодвіжу Фріфілмерз. 

У звичайному житті Сашко викладає англійську, час від часу — іспанську. Втім, іноді в нього з’являється можливість, щоб зробити перерву та переключатись на знімальний процес.

Разом із Фріфілмерз Сашко створив кінематографічні проєкти «ТворчСхід-1» та «ТворчСхід-2» про культурні феномени Сходу України та мистецькі практики українського робочого класу відповідно. Також він є автором фільмів «Сьорч» (2016), «Море, Вітер, Нахуя» (2017), «Аджахи тріп» (2017), «Путівник в іншість» (2019), «Фільм-пісок» (2019) та інших.

Ми зустрілися з Сашком у затишному сирійському кафе Falafel&Kabab та поговорили про культуру та гроші, баланс між незалежністю та співпрацею з донорами, міжміські колаборації, перевагу розмов на кухні над рекомендованими формами дозвілля та Маріуполь як ідеальне місто для скандинавської ходьби.   

Розмова почалася російською, але раптом перейшла на українську.

Посеред літа «Люк» разом із фестивалем нової музики та соціальних інновацій Plan B здійснив міні-експедицію в Маріуполь, щоб через розмови з місцевими культурними діячами та діячками дослідити місто та відшукати його культурний код. 

Наш перший герой — Сашко Протяг — незалежний фільмейкер із Маріуполя, співзасновник місцевого кінодвіжу Фріфілмерз. 

У звичайному житті Сашко викладає англійську, час від часу — іспанську. Втім, іноді в нього з’являється можливість, щоб зробити перерву та переключатись на знімальний процес.

Разом із Фріфілмерз Сашко створив кінематографічні проєкти «ТворчСхід-1» та «ТворчСхід-2» про культурні феномени Сходу України та мистецькі практики українського робочого класу відповідно. Також він є автором фільмів «Сьорч» (2016), «Море, Вітер, Нахуя» (2017), «Аджахи тріп» (2017), «Путівник в іншість» (2019), «Фільм-пісок» (2019) та інших.

Ми зустрілися з Сашком у затишному сирійському кафе Falafel&Kabab та поговорили про культуру та гроші, баланс між незалежністю та співпрацею з донорами, міжміські колаборації, перевагу розмов на кухні над рекомендованими формами дозвілля та Маріуполь як ідеальне місто для скандинавської ходьби.   

Розмова почалася російською, але раптом перейшла на українську.

— Саша, расскажи о себе. Ты родился в Мариуполе?

— Я родился далеко. На данный момент живу в Мариуполе и у меня с этим городом open relationships (Смеется). Живу здесь очень давно — настолько, чтобы чувствовать себя уверенным в мариупольском контексте.

Интрига! В июне мы были в Константиновке на The Most Fest. Когда-то Константиновка была индустриальным моногородом, но сейчас — уже нет. А как можно охарактеризовать сегодняшний Мариуполь? 

— Мариуполь по сравнению с другими городами Востока Украины больше по размеру. И сюда ломанулось на порядок больше бабла — такие ресурсы, которые и не снились другим городам. С одной стороны, эти ресурсы поддерживают местную громаду. С другой — создают очень удобную картинку для властей. Я считаю это немного нечестным — хорошо, чтобы эти ресурсы больше делились с другими городами и городками на Востоке. 

А ты вообще видишь в Мариуполе позитивные изменения по сравнению, например, с 2014 годом?

— Естественно. Я только вернулся из Киева. Там как был херовый общественный транспорт, так и остался и даже стал хуже. Частных машин прибавилось, маршрутки никуда не делись. А в Мариуполе я живу в большом левобережном районе, где приблизительно четверть населения города. И в этом районе не осталось ни одной маршрутки, в 95% случаев ходят по графику хорошие троллейбусы и автобусы с кондиционером. Единственное, чего бы еще хотелось — чтобы хотя бы несколько таких рейсов ходили в течение ночи. Но я думаю, это будет следующий шаг.

Я помню, как разговаривал с пожилыми людьми, которые хвалили мэра, мол, у нас что-то делается — речь шла о лавочках. Я им сказал, что на самом деле что-то будет делаться, когда начнут ремонтировать не просто дороги для машин — привилегированной части общества — но и дорожки для пешеходов. И в моем районе, который тоже убитый спальник — типа Салтовки в Харькове, только еще дальше [от центра] — очень много пешеходных дорожек привели в такой порядок, что у моей мамы сейчас несколько маршрутов, чтобы удобно ходить со скандинавскими палками. Хотя раньше не было ни одного. И также велосипедные дорожки построили. 

Мне кажется, это забота не для того, чтобы создать картинку для инвестиций, а забота о людях, у которых, возможно, даже нет возможности пока поехать отсюда отдохнуть, отвлечься от Мариуполя. И если, допустим, эту заботу посчитать на душу населения, то, наверное, она будет выше, чем во многих других городах.

Photo by Nadia Parfan

Я обратил внимание, что центр города выглядит ухожено. Причем, если в Харькове, например, благоустройство часто можно описать словом «арт-кугут» — фонтан с обезьянками, китчевые инсталляции и прочее — то здесь все смотрится эстетичней. А еще — доступней. Например, у вас можно сидеть на газонах, а у нас — нет.

— За это были долгие битвы, нужно было отбивать это право. Например, с нашим кинодвижем мы делали инсталляции в поддержку сидения на газонах. 

А что вообще здесь происходит с культурной жизнью? Я разговаривал с Дианой Берг из Платформы ТЮ. И она сказала, что культурной экосистемы в Мариуполе нет. Как тебе кажется, есть ли в городе культурное комьюнити или каждый сам за себя?

— Город огромное бабло кидает в культуру. У них [городской власти Мариуполя — «Люк«] неограниченные возможности, чтобы привезти всех, кого можно. Но дело в том, что сейчас, когда предлагается говорить о культуре, слова «экосистема», «комьюнити» оцениваются в том смысле, что вы мутите какие-то проекты, объединяетесь вокруг них, чтобы что-то реализовать. 

Слова «проекты» и «реализовать» сразу же нарушают системность. Потому что, на мой взгляд, самые важные низовые вещи происходят вне проектов и вне того, чтобы что-то реализовывать. Такая экосистема — минимальное творческое бурление — в Мариуполе была всегда.

Отчасти она разрушилась после того, как началась война и пришел какой-то рыночек. Потому что все равно, когда речь идет о фондах, заявках, предлагаются определенные направления развития этой «экосистемы». И все остальное сразу же забывается. 

В этом смысле я был свидетелем, как например, довольно интересная поэтическая тусовка разрушилась. Глубинного разговора о поэзии в Мариуполе сейчас нет. 

А почему разрушилась тусовка?

— Потому что люди прекратили контактировать друг с другом, и низовая культурная активность была вытеснена ивентами — тем, что реализуется в рамках проектов. 

У меня, допустим, есть возможность беречь запас творческого бурления, потому что есть другая работа. Я необязательно должен быть в проектах 12 месяцев в год. И могу что-то реализовывать, игнорируя необходимости искать финансирование и подстраиваться под тренды. У нас есть комьюнити людей, где мы можем думать не спеша, иногда совмещая это с какими-то проектами, иногда — нет. 

«Лучший способ снять кино о Востоке Украины — переехать в Киев»

Что мотивировало вас создать Фріфілмерз?

— Мы появились, когда стало понятно, что о том, чем раньше можно было заниматься на даче, теперь можно написать заявку (Смеется) и стать частью активистской сцены. Мы очень серьезно попробовали быть частью этой сцены, сняли два телевизионных фильма о культуре Востока Украины. Все цели, которые мы ставили перед собой и грантодателями, мы выполнили. Но таким образом мы также поняли, как работает эта система и сделали для себя важные уроки, начали больше ценить независимость.

in Shqiperia

На своем сайте вы пишите, что хотите пропагандировать независимое кино, стремитесь к децентрализации продукта. Расскажешь об этом подробней?

— Ну а что тут рассказывать? На данный момент лучший способ снять кино о Востоке Украины — переехать в Киев. Собрать там команду и получить заявку, чтобы потом поехать на Восток и снять там кино. 

Есть еще один важный момент: если ты находишься в условной культурной столице, в принципе можешь выбирать — то ли едешь на свой родной Восток что-то снимаешь, то ли выбираешь другое направление. То есть ты в данной ситуации являешься таким себе культурным колонизатором. А, допустим, варианты, где бы кинематографисты с Востока Украины могли выбирать и предлагать план снимать что-то не о Востоке — в смысле? 

Один раз мы предложили к что-то сделать с Херсоном. Но нам сказали: «Причем здесь Херсон? Давайте поменяем в вашей заявке Херсон на Ивано-Франковск или Львов, и все будет чики-пики». Географические тренды очень сужают возможности осмысливать, что происходит, что может быть сделано, чтобы в мире было больше равенства, свободы и понимания. 

Допустим, из Мариуполя в Северодонецк добираться намного проблематичней, чем из Мариуполя в Киев. Но все равно когда надо сотрудничать с кем-то из другого региона, Северодонецк не считается другим регионом. Считается, что это рядом. Це не розглядається як момент співпраці. Хоча насправді контакти з Сєвєродонецьком не менш важливі, ніж контакти з Києвом або Львовом. 

Я работаю потихонечку над очень большим фильмов. Части этого фильма можно было бы предлагать как небольшие арт-проекты. Но так как в сфере моих интересов был Лисичанск, Светловодск в Кировоградской области, Новая Каховка и Берислав в Херсонской области — даже близко нельзя было найти кого-то, кто бы мог заинтересоваться и поддержать все эти дела. 

Давай вернемся к культурной жизни Мариуполя. С поэзией понятно — все плохо. А что вообще в других сферах происходит? 

— Оно как бы неплохо. Просто исчезает, потому что люди теряют контакт друг с другом, с культурой, они вытесняются новыми формами культуры. И эти новые формы довольно хищнические, я это имел в виду. 

Мне говорили, что в Мариуполе есть комьюнити рейверов…

— Я считаю, что формы культуры, которые приходят, по-своему прекрасны. И фаст-фудик по-своему прекрасен. Но нужно понимать четко — это fast culture. Находим какую-то заброшку, подтягиваем туда генераторы, все это дело оформляем и считаем, что таким образом ревитализируем какое-то пространство и поднимаем потенциал города. Я думаю, это очень наивно.

Ну а как же как вовлеченность молодежи в культурную жизнь? Разве плохо, что появляются ивенты с нормальной повесткой?

— Нет, неплохо. Просто когда такие штуки только появились, они действительно были низовыми. Я помню, когда в Северодонецке делали первый рейв посреди зимы на Заводе сопротивлений — это было что-то невероятное. А теперь оно загребается как такая себе реди-мэйд форма, которую относительно просто реализовать, подтянуть людей, гарантировать какое-то количество участников. 

Но сама идея ревитализации поверхностна и очень эксплуатируется. При этом никакого экономического обновления этих территорий не происходит. 

А еще когда мы снимали наш фильм о заброшках Востока Украины, мы поняли, что многие люди не хотят, чтобы заброшки превращались в инфраструктуру. Для них это способ эскапизма. Такая очень сложная мысль: для многих людей заброшки важны не как то, что нужно ревитализировать; для них это способ подумать о времени, об истории, об одиночестве. 

Trip to Kherson

А как в принципе менять культурное поле, если разовые акции, как ты говоришь, не дают эффекта? Как достучаться до среднестатистического жителя Мариуполя, привлечь его на сторону альтернативных продуктов, которые чужды ему сейчас?

— Економічно. Якщо люди будуть почуватися впевненіше економічно, будуть більше заробляти, поступово самі знайдуть час і форму, як хочуть далі розвивати цей простір. 

Урбаністи дуже часто починають критикувати всі ці балкони, покращення на клумбах. Не треба їх пресувати. Нав’язувати бідним людям, в яких дуже мало можливостей й часу, рефлексію про нові можливості, — це утопія. 

Будемо чесними: за всі ці кризисні роки після початку війни економічно виграли олігархи, які продовжували накопичувати кошти, й так званий громадський сектор. Я, наприклад, раніше просто викладав англійську мову, а теперь у мене ще є можливість реалізовувати якісь проєкти. Ось ті, хто в однозначному бенефіті. Всім іншим буде простіше, якщо в них буде більше економічних можливостей. 

«Для нас Маріуполь лишився як символ маргінесу»

— І знов про культуре життя. Що взагалі тобі подобається з того, що тут відбувається? Або взагалі нічого?

— Я взагалі думаю, що зараз дуже утопічно думати про громаду географічно. Багато чого, що мені подобається в українському або східноєвропейському контексті — міжміське. Мені здається, що Маріуполь зараз більш-менш вписаний в загальний український контекст, незважаючи на те, що в культурі України дуже сильно все це підгрібає під себе Київ, частково — Львів, частково — Харків, Дніпро.

Мені, наприклад, подобається, як в Україні розвивається стрітове кіно — кіно, яке повністю створено зі спостережень за вулицею, за живими спостереженнями за життям. Ми трошки цим займаємося, людина у Львові і чувачок в Маріуполі — абсолютно низовий фільммейкер, який анонімно знімає дуже сильні вуличні роботи.

А ще в минулому році я раптом зрозумів, що знаю декількох людей в різних куточках України, які малюють дуже нестандартні комікси, що взагалі не вписуються в жодні рамки. І мені спала на думку ідея їх об’єднати. Під час того, як ми об’єднувалися і вирішували, що будемо робити спільно, підтягнулися ще декілька людей з різних міст. І ми всі малюємо збірку дуже неформатних коміксів. Створюється спільний контекст з художниками і художницями, які в інших містах щось малюють.

With Sasha Surovtsov / 1st May

— Ваша фільмейкерська команда теж міжміська?

— Ми спочатку зустрілися, базувалися і починали перші фільми мутити саме в Маріуполі. Але для нас Маріуполь лишився як символ маргінесу. Ми дуже активно знаходимо форми кооперації з іншими містами. І в принципі плануємо не зациклюватися на Мариуполі. 

— Для кого ви працюєте, хто ваш глядач?

— У нас громада більше загальноукраїнська: в кожному місті маленька, але вона є. Здебільшого на наші покази приходять в зовсім маленьких містах — 20 людей, в містах побільше — 30, в містах ще більше, де у нас трошки є фендом — приблизно 40. 

Ми розуміємо, що люди, які цікавляться візуальною антропологією, дуже рефлексивним документальним кіно, є скрізь, але не можемо створити самодостатню громаду в одному місті, навіть в Києві. І хочемо думати про це як про міжміську громаду людей. 

— А в якій локації ви показуєте кіно в Маріуполі?

— Колись давно трошки показував щось в «Шелтері» — це простір, який намагався бути максимально незалежним, але не витримав і закрився. Так покази звісно всі були в платформі ТЮ.   

— А які ще є простори, куда можна піти, щоб відчути культурний андеграунд? Чи є вони взагалі тут?

— Андеграунд [можна відчути] лише спонтанно: зібралися, десь пішли лазити. Я можу згадувати про якісь такі унікальні прогулянки, які ставали фільмами — настільки там була щільна цікава взаємодія між усіма. 

— Тобто якщо немає фестивалів, сходити взагалі нема куди? 

— Для мене найголовніше, якщо є вільний час — читати. І якась цікава прогулянка — в тому сенсі, що не піти в якусь кав’ярню. 

Знову ж таки — є рекомендовані форми дозвілля — фестивалі, коворкінг, хаб. А є ще такі, які я ціную набагато більше. Наприклад, коли ми знімали наш останній фільм «Життя поза резюме», то в певний момент подумали, що останнє місце, яке не перетворилося в жодний формат — це розмова на кухні. Серед людей, у яких сьогодні просто нема грошей, щоб піти в кав’ярню. 

Про що вони розмовляють на кухні, коли смажать картошечку, п’ють вінчик, куплений зі знижкою в «Сільпо»? Кухня — це останній вільний простір, де можна почути масу дуже цікавих речей. І дуже добре, що вони не можуть бути вписані у проєкт. 

Так само й прогулянки. Це дуже свободні форми, які потрібні. Навіть не знаю, чи треба підвищувати візібіліті таких форм? Я вважаю, що ні, але водночас треба розуміті, що це дуже важливо.    

    — Що взагалі тримає тебе в цьому місті?

— Я тут, коли відчуваю найбільшу потрібність себе тут. Але іноді виходить, що я більш потрібний в інших містах. Я можу дуже легко пересуватись, враховуючи, що в мене зараз 95% занять як викладача [проходять] у скайпі. 

В лютому зробив собі арт-резиденцію в Сєвєродонецьку, бо мені треба було знімати на Луганщині. Мав можливість одночасно працювати, трошки знімати і тусити з місцевими. 

В цьому сенсі є також нові форми, як можна не зациклюватися на місці. І також бути гнучким, з плюсом для себе і напевно для проєктів, які можна робити спільно з іншими людьми. 

Незабаром читайте наш великий репортаж про культурне життя Маріуполя.

Дмитро Кузубов, фотографії з архіву Сашка Протяга, обкладинка — Катерина Дрозд


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png
Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу image.png