Перстені зі срібла та натхнення. Як працює ювелірна майстерня Terium

— Я зараз плавлю срібло, — розповідає Третій. — Тицяючи паличкою, перевіряю, чи повністю воно розплавилося. Цей пальник дає окиснююче полум’я, тобто дуже багато кисню, який розігріте срібло активно споживає.

Потрібно це нейтралізувати. Під час згоряння палички утворюється багато карбону, який і зв’язує зайвий кисень.

Дико тим часом пропонує нам каву та вмикає чайник. 

— Ось такий «капітошка» утворюється зі своїм характером: іноді слухняний, іноді — дуже підступний, — продовжує Третій. — Це буквально крапля рідини, і від оригінального Капітошки відрізняється лише тим, що рідиною є не вода, а гарячий метал. 

Прогріваю ізложницю, щоб для нашого «капітошки» не було шоком одразу потрапити в дуже холодне середовище. Поки вона прогрівається, всередині срібла йдуть дифузійні процеси. 

За рахунок того, що там температура дуже повільно знижується, дифузія відбувається набагато швидше й утворюється більш рівномірний сплав міді зі сріблом.

Майстерня Третього та Дико знаходиться в підвальному поверсі звичайного під’їзду на Пушкінському в’їзді — культової харківської локації, в якій вже кілька десятиліть люди працюють руками. 

У майстерні пахне кавою та табаком. На дверях висить фото Девіда Лінча — спадок від попередніх господарів, студії Aza Nizi Maza.

На стіні над столом — плоскогубці та молотки різноманітних розмірів та форм.

— Купа штук, за допомогою яких можна щось гнути, стукати, відрізати, ще раз гнути, — пояснює Третій.

— А оцей молоток сидить на барабанній паличці гурту ZAPASKA, — додає Дико. — Я працювала на Atlas Weekend на арт-сцені ведучою, паличка тоді зламалась, ми її привезли, і Третій з неї зробив молоточок. 

На столі й над ним — купа різноманітних приладів, більшість із яких гуманітаріям важко розгадати з першого погляду. 

«Насправді інструментів потрібно вкрай небагато, — стверджує Третій. — З’явилися нові технології роботи з цінними металами, але класичні методи, за великим рахунком, не змінились. 

Має бути щось, щоб ти міг виплавити метал, і щось, щоб надати йому необхідної тобі форми. Тобто потрібні тільки ці дві функції. Відповідно, кількість інструментів може бути мінімальною. 

І навіть найрізноманітнішу фактуру можна робити, використовуючи лише один інструмент — уяву. І підручні штуки».   

I

Дико та Третій познайомились в 2014-му, в рік початку війни, в Луцьку — рідному місті Третього.

«Я народилася в Рівному, — розповідає Дико. — Мене запросили виступати в Луцьк — я літературою займалась і займаюсь трошки — і він [Третій — «Люк»] там був. А потім ми з командою робили в Рівному презентацію дизайнера Іллі Стронґовського, на яку вже Третій зі своєю дівчиною приїхав із Луцька до нас».

Невдовзі після знайомства Третій і Дико разом поїхали на літературний фестиваль «Ї» у Тернопіль. Там Третій отримав своє ім’я. 

«Якось просто ніхто в новій компанії не знав, як мене звати», — пояснює він.

«І вони: “Де той третій?”», — підхоплює Дико.

«Повертаюсь, а вони регочуть: “Ми придумали, як будемо тебе називати”. І в принципі, непогано. Краще, ніж все, що було до цього», — усміхається Третій.

Майбутній майстер навчався в Тернополі на зубного техніка. Саме під час навчання він вперше зіткнувся з роботою з металами. 

«В зуботехніці, зокрема, навчають, як робити коронки на зуби. Відповідно, тебе вчать працювати з металами, — згадує Третій. — Разом з тим, і моделювання було, і робота з воском, з керамікою, з пластиками. Під час навчання було багато практичних занять. Добра половина часу з тих трьох років пішла реально на роботу руками». 

Втім, під час кількамісячної практики в Вараші (тоді — Кузнецовську) Рівненської області Третій зрозумів, що насправді професія зубного техніка не така райдужна, як в теорії.

«В теорії ти сидиш, якісь жувальні горби з воску моделюєш, потім їх відливаєш в кадмій, на ньому вже зі сталі видовбуєш дуже красиву коронку, — стверджує він. 

В реальності приходиш, показуєш старшому майстру [коронку]: ”От я зробив”. А він бере шпатель, просто здирає всі твої жувальні горби і каже: “Ти замахаєшся їх полірувати, треба швидше робити роботу!”». 

Врешті Третій вирішив вступити до Тернопільського медичного університету, щоб навчатися на стоматолога. Проте у процесі навчання зрозумів, що ця професія йому не близька. Дико тим часом жила у Львові й працювала на Форумі видавців. Також займалася графічним дизайном, але не системно.

«Ми постійно курсували на чотири міста. Потім вирішили, що треба припиняти це неподобство, — усміхається вона. — Коли я надумала переїжджати в Харків, ми вже були разом і в Третього не дуже був вихід. В серпні 2016-го ми переїхали в Харків».

II

Харків вперше трапився в житті Третього та Дико за кілька років до переїзду: у Дико — в 2013-му, у Третього — наприкінці 2014-го або на початку 2015-го. 

«Була просто смішна історія — колега-радіоведучій мене вздрючив тим, що йому не сподобався Луганськ. Я за одну поїздку відвідала Луганськ і ще кілька міст, і в Харкові мені дуже зайшло. З першого приїзду захотілось тут пожити, — згадує Дико.

Але це був такий дуже несвідомий приїзд. Вже потім, коли я приїжджала в місто, для мене це знов таки були люди. Тобто оце відчуття, коли ти потрапляєш, а далі просто по дереву розтікаєшся. Тут всі один за одного, відчувається інший настрій».

«Мій перший приїзд [в Харків] був приурочений до концерту Dостоевский FM в “Стіні”, — розповідає Третій. — Це було дуже химерно. Ти приїжджаєш сюди і розумієш: “Ой, тут якось серьйозніше до всього ставляться”. Чи принаймні ти маєш ставитися до всього серйозніше. 

Переїзд значною мірою підтвердив це відчуття. В першу чергу — стосовно серйознішого ставлення — часто до своєї справи й разом з тим до свого кола спілкування».

Втім, найбільшим зруйнуванням стереотипів, пов’язаних зі Сходом, для Третього та Дико став навіть на Харків, а поїздка на фестиваль «Українська весна» на Донбасі.

«От там стереотипи попадали просто всі, особливо коли я потім повернувся до Луцька і потрапив на презентацію книжки “Чорне Сонце” містера Шкляра [письменника Василя Шкляра — Люк»], — згадує Третій. 

Ми були на презентації однієї і ті ж самої книжки в Сєвєродонецьку й потім у Луцьку. І він розповідав діаметрально протилежні речі: на Сході говорив про єдність країни, на Заході — про те, що там [на Сході] люди зовсім інші. 

І я сиджу: “Чувак, ти буквально культивуєш стереотипи, які в мене щойно повалились”». 

На відміну від Харкова, Київ пара завжди сприймала складно. Дико каже, що на прикладі своїх знайомих і друзів, які туди переїхали, бачить, що «він перемелює людей», Третій — «що місто забирає занадто багато сил». І лише під час пандемії, коли Київ на якийсь час став недоступним, а потім його нарешті вдалось відвідати, місто здалося їм чудесним.

«Переважна частина активних людей, з якими ми тут спілкуємося, — [родом] не з Харкова, — підкреслює Третій. 

Натомість дуже багато харків’ян переїжджають до Києва. І з Західною Україною та ж сама історія. Але багато років спостерігаючи цю картинку, з’являється небажання йти за таким сценарієм. Тому, коли виникла внутрішня потреба переїхати, ми обрали Харків. 

Харків — класне місто, тут можна багато де пішки ходити. Й ритм життя дуже підкуповує. В Харкові набагато простіше дозволити собі умовних пів дня сидіти біля кав’ярні, зустрічатися й спілкуватись з близькими й приємними тобі людьми. Київ зазвичай таких штук тобі не дозволяє».

Після переїзду в Харків Дико пішла на курси барменів, місяць пропрацювала в барі, потім — ще кілька місяців в іншому. Втім, врешті впевнилась, що хоче займатися творчістю й влаштувалась UI/UX-дизайнеркою в IT-компанію. 

«Я відкрила для себе юзер-інтерфейс дизайн і зрозуміла, що це набагато цікавіше, ніж робити афіші й банери, — розповідає Дико.   

Одразу потрапила в велику компанію, відповідно в мене були інші впливи — корпоративний, кар’єрний тощо — й мені це не дуже подобалось. 

Але насправді найбільше мене, напевно, виносила офісна работа. Просто це не мій типаж. Й тому я пішла з айтішки». 

Зараз Дико повернулась до роботи дизайнером за межами IT й дистанційно працює з луцькою командою фестивалю «Фронтера». Таким чином вона відчуває причетність до культурної діяльності. До того ж почала працювати в майстерні.

«Якби в мене не було цього бекґраунду з дизайном і з організацією, я би не втягнулась в побудову бренду», — запевняє вона. 

Третій із самого початку переїжджав до Харкова з думкою про роботу в IT — але не дизайнером, а програмістом. Так і сталося. Й все йшло за планом аж поки він не вирішив зробити собі перстень. 

III 

Виготовити свій перший перстень Третій вирішив у 2017 році. Перед цим йому подарували подібний аксесуар, але хотілося ще один. Втім, знайти перстень за своїм смаком не вдалось ані в Харкові, ані в інтернеті.

«В якийсь момент я прийшов до думки, що теоретично знаю, як це приблизно робити, — згадує Третій. — Потрібно було лише трохи більше інформації. І якось почав колупатись на балконі.

Спочатку думав вистругати перстені з каменю. А потім прийшла революційна думка, що можна зробити кільце зі срібла і получиться перстень». 

Знання, отримані під час практики зубним техніком, стали в нагоді майстру-початківцю. Допоміг також художник Віталій Кохан, який пояснив багато нюансів у роботі зі сріблом.  

Сьогодні Третій вже сам ділиться знаннями та обмінюється досвідом з іншими майстрами. Наприклад, написав інструкцію для мейкерської платформи Yak.Today про те, як, маючи базові навички роботи з металами, зробити перстень мрії.

«У Кохана було все, що потрібно, — згадує Третій. — Вогонь, щоб можна було спаювати; ізложниця, куди заливаєш метал, щоб отримати якийсь брусочок; вальці, за допомогою яких розкатуєш пластинку і отримуєш матеріал, з яким можеш працювати. А в мене вже тоді був гравер і купа насадок». 

Врешті Третій захопився роботою зі сріблом. А вже за пів року після виготовлення першого перстня почав продавати свої вироби. 

«Мене поставили перед фактом: “Не роздавай безкоштовно перстені, ти робиш роботу, проси за неї гроші”», — згадує він.

Паралельно з виготовленням перстенів Третій продовжував працювати програмувальником. 

«Оскільки я ще працював в IT, ставився до того, що це [виготовлення перстенів — «Люк»] — не те, щоб несерйозно, але не основний тип зайнятості, — запевняє він. 

Довгий час це було в межах існування закритого телеграм-каналу. Якщо людина дуже щось хотіла, говорив: “Давай я тебе додам в свій закритий телеграм-канал, будеш там дивитись, що я роблю, і якщо надумаєш щось замовити, то напишеш і я зроблю“».

IV

Балконний «цех» Третього пропрацював недовго. Коли почалась осінь, виробляти перстені там стало холодно. Тоді друг запропонував йому свою майстерню, якою майже не користувався.

«Десь рік працював у тій майстерні, — згадує Третій. — Потім мені запропонували майстерню [на Пушкінському в’їзді]. Я туди в’їхав, але в мене не висихали стіни після ремонту — намагався їх сушити, використовував науку, але не впорався. Тоді ми поїхали у відпустку десь на місяць, я повертаюсь — а там “сауна”, 90% вологості і вже почали жити гриби на стінах».

У той же час подруга порадила Третьому іншу майстерню в цій будівлі, яку тоді займала студія Aza Nizi Maza.

«Я прийшов у це приміщення, воно здалось мені великим, світлим, — згадує майстер. — І ще тут були якісь штуки типа столу. Подумав: “Супер, беру!”. Вже два роки тут».

Своє виробництво Третій та Дико вирішили назвати Terium — це обігрування слова «третій» на латині.

— Спочатку мало бути Tritium, — пояснює Третій. — Але досліджуючи мережу, ми виявили, що під словом Tritium надто багато чуваків, які продають “тритієві” кулончики — маленькі капсули з тритієм, що світиться 30 років. Тому [вирішили назвати] Terium. Це слово я вицепив на якісь з лекцій з латини в медуніверситеті.

— Латина? Це зв’язок із твоїм минулим, з медициною? — цікавимося ми.

— З викликанням сатани! — сміється Дико.

— Ностальгії по минулому немає. Подобається те, як зараз відбуваються процеси, — додає Третій.

Багато хто дізнається про Terium через «сарафанне радіо». Просувати вироби почали відносно недавно, близько року тому. В грудні 2020-го завели Instagram.

«Бренд — дуже гучне слово, але серйозне ставлення до цього прийшло приблизно рік тому. Ми зробили логотип, прописали нашу ідеологію, “політику партії”», — зазначає засновник студії.

В майстерні Третій відповідає за безпосереднє виробництво, Дико — за піар та комунікацію.

«В основному, за мною умовні public relations: комунікація, графіки, таблиці, — перелічує вона. — Іноді підкидаю Третьому ідеї, які він реалізовує.

А з кінця осені — з початку зими почала числитись як підмайстер. Це — мій перший перстень — візуалізація того, наскільки зручно, коли в тебе майстер під боком стоїть і все показує».

V

Поки чайник закипає вдруге, Третій задовольняє наш інтерес й відкриває назви своїх інструментів. А разом з тим — пояснює їхнє призначення.

«Це шліфувальний диск, він крутиться і шкрябає наждаком все, що тобі потрібно. Останнім часом я ним вкрай рідко користуюсь, бо він дуже гучно шумить, — посміхається він. 

Оця труба — наша наковальня. Вона досить гарно глушить весь звук. Я вкопався в землю і залив туди бетон, щоб можна було стукати і не заважати сусідам.  

Це дрелька — супермультифункціональна річ. А це штука, в яку вона фіксується, такий сверлильний станок на мінімалках». 

Третій на хвилину замовкає, немов даючи нам час переварити інформацію, та знов продовжує екскурсію.

«Дико нагадала, що в мене є ригель — це сталевий прут, на який, коли потрібно підрівняти щось, ти одягаєш [вироб], стукаєш, ще щось робиш, — пояснює він. 

Пальцемір — теж дуже важливий інструмент, який потрібен, щоб заміряти палець. Ваги, тому що іноді потрібно важити те, що ти робиш, або відважувати срібло. Купка різних металів. 

Гравер, який робить різну роботи від шліфовки до поліровки. І купа насадок, які виконують різноманітні функції. Пакетик соди, тому що я працюю з кислотами». 

Майстер переходить до окремого столу, за яким зазвичай працює з пальником.

«Паяльна дошка і каолінова вата — високотехнологічний продукт, який неймовірно добре тримає тепло, — звертає нашу увагу він. — Сірчана кислота — дуже корисна штука, вміє якісно і швидко псувати одяг. 

Тигель, в якому я плавлю метал. Пінцети, за допомогою яких тримаю його, коли він дуже гарячий. Ізложниця, в яку заливаю рідкий метал і отримую первинну форму, з якою потім можу працювати. В моєму дитинстві в такі штуки заливали карамель і робили цукерки». 

VI

Зазвичай Третій працює зі сріблом, проте нещодавно почав також використовувати і й платину. Срібло для своїх виробів купує в ювелірному магазині. Платину придбав на інтернет-аукціоні Violity та в умільців, які дістають її з радіодеталей. 

«В мене якось замовили два перстня з платини, дуже сподобалось працювати з нею, — згадує він. — Вона капризна, але натомість обертається дуже приємною фактурою і вагою — вдвічі важче за срібло й на пальцях зовсім інше відчуття такої маси. З золотом мені не сподобалось працювати».

Перед тим, як взятися за створення конкретного виробу, Третій намагається зрозуміти, з ким має справу та почути людину.

«Вже потім намагаюсь це перетворити в перстень, — запевняє він. — Складно сказати, що є якась улюблена модель якраз через те, що я не продаю моделі. 

Я намагаюсь робити персоналізовані штуки. Значною мірою, це бекґраунд навчання. По-перше, небажання моделювати точні форми, по-друге — небажання копіювати свою роботу. Ніхто не знає, що получиться в результаті, навіть я».

З серпня минулого року студія виготовила 63 перстені. 

«Ми їх для себе класифікуємо, — каже Дико. — За фактурами, за способом полірування й обробки. Можна виділити окремо просто перстені. Є також тріади [перстені з трьох кілець — «Люк»] — їх досить часто беруть. Інколи замовляють сережки, інколи — браслети, найрідше — підвіски».

На створення одного перстня Третій витрачає від одного дня до двох тижнів.

«За день можу зробити перстень для себе, — пояснює майстер. — А коли роблю для когось, треба посидіти-подумати, про що ж ви говорили. Що ж це за людина, якій в неї настрій, характер, що ти хочеш зафіксувати. Іноді не получається з першого разу і просто технічно вимагає більш сконцентрованої роботи». 

VII

Кава і розмова добігають кінця. Наостанок запитуємо Третього та Дико, чи важливо мати в подібній справі partners in crime або можливо досягти результату й самому.

«Якщо є досить багато часу і ентузіазму, то в переважній більшості [випадків], мабуть, можна самому відшукати інформацію й все зрозуміти, — відповідає Третій. 

Але вплив ком’юніті неймовірно важливий, бо тоді ти розумієш, що не один такий божевільний, що вас таких багато.

Можливо, важливіше знайти не колегу, а людей, які також лапками щось намагаються робити, і бажано — тих, які вже роблять це краще за тебе. 

Коли з ними постійно спілкуєшся — бачиш, як вони лажають, втомлюються від своєї роботи. Й коли розумієш, що можна потрапити в яму, а потім з неї успішно вибратися і продовжувати робити щось кльове, тобі становиться спокійніше».

***

На сайті Як Today, який запустили резиденти відкритої майстерні «Гараж хаб», ви знайдете історії та інструкції майстрів, що стануть вам у нагоді та надихнуть йти до своєї мрії. Зокрема, інструкцію з виготовлення перстня від Terium.

Слідкувати за проєктом можна в Facebook та Instagram.

Дмитро Кузубов, фотографії — Катерина Переверзева

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.