Тетяна Родіонова: «Я їхатиму з Харкова з великою любов’ю»

***

Перформанс «BEAT під БІТ починається вже у сутінках, в яких обличчя учасників та учасниць напівосвітлюється лампою.

Таня читає вірші Аллена Ґінзберґа, Лоуренса Ферлінґетті, Ґреґорі Корсо та інших представників американського покоління бітників з добре впізнаваною стилістикою. 

Серед картин буденного життя раз по раз виринає смерть — яка вміє плакати, бо людяна і яка ховається навіть за рукомийником злиденної квартири. 

Під час перформансу на шатро павільйону проєктується кінохроніка, на якій відбито американські вулиці середини минулого століття. 

Музичний супровід забезпечують Юрек Якубов (Alcohol Ukulele, Вулиця Курзу) та Ольга Ксендзьовська (La Horsa Bianca, WBBB, Ultraviolet Husband(ry)). Таня познайомилась з ними під час резиденції. Разом вони вирішили створити несподівану колаборацію.

Музика раз по раз нагадує саундтреки до відеоігор 90-х, а в моменти особливої напруги з фортепіано лунають звуки, схожі на вибухи.

Таня, однією з мотивацій твого подання на Харківську літературну резиденцію була потреба глибше відчути міжвоєнний час. Наскільки це вдалося та наскільки комфортно було тут працювати?

Моє перебування в Харкові було дуже насиченим. Я далеко не вперше в цьому місті, але ніколи до того не була в ньому так довго й не пірнала так глибоко в його історії. Це вдалося завдяки програмі від ЛітМузею. 

Ще в перші дні резиденції кураторка Тетяна Пилипчук не просто показала нам експозицію музею, а й поділилась безліччю надзвичайних історій, які не прочитаєш у підручниках з літератури. Так ми занурилися в міське середовище. На подальше його вивчення наштовхували численні прогулянки, зокрема «зазирання» в будинки, де жили Шевельов чи Хвильовий. 

Будинок «Слово» також справив на мене велике враження. Перебуваючи в ньому, почуваєшся водночас захопливо й моторошно, бо не можеш не уявляти тогочасний побут та репресії. 

Така насичена програма, звичайно ж, забирала певний час. Проте я можу щиро сказати, що якби цей місяць я провела вдома, мені б вдалося перекласти значно менше. Адже у Києві завжди повно справ і роботи. До того ж в умовах резиденції спрацьовує тригер, який постійно повторює: «Ти маєш займатися перекладом!». Тому коли після насиченого дня вивільнявся вечір, я неодмінно ставала до роботи. 

Розкажи, будь ласка, про переклад, над яким ви працюєте. Його анонс виглядав як щось неймовірно прекрасне, адже Томас Вулф досі не звучав українською. Крім того, сама ідея завершення старого перекладу Еміля Хоменка є дуже знаковою завдяки можливості перегуку поколінь. Розкажіть, будь ласка, як ви долучилися до цього проєкту.

Насправді ідея проєкту належить не нам, а Роману Малиновському — директору видавництва «Вавилонська бібліотека». Це досить нетипова ситуація, адже зазвичай такі некомерційні переклади «тягне» на собі перекладач/ка. Захоплення твором, перекладання «у стіл», оббивання порогів видавництв… 

Натомість нам дуже пощастило. Ми (тобто, перекладацька група VERBація, до якої окрім мене належать також Вероніка Ядуха та Юлія Дідоха) вже кілька років проводимо у Хмельницькому фестиваль Translatorium. Минулого року, коли ми вже закривали фестиваль, до нас підійшов Роман і за келихом вина розповів історію цього перекладу. 

Ми були шоковані цією пропозицією, тому обдумували її кілька тижнів. Адже працювати над таким проєктом — величезна відповідальність. Але зрештою, ми погодилися, пообіцявши собі зробити свою роботу якнайкраще.

За словами Романа, його вибір припав на нас, оскільки ми вже маємо досвід колективного перекладу. Він передбачає, що ти в певний момент мусиш поступитися своєю думкою і прийняти варіант, який тобі не до кінця подобається. Це можливо завдяки розумінню, що ми разом працюємо на спільний результат і в цьому випадку три голови точно кращі за одну.

Власне, над «Додому нема вороття» працює навіть не три, а чотири голови. Адже ми співпрацюємо крізь час зі ще один перекладачем. І це неймовірно цікавий досвід. Читаючи уривки роману, перекладені Емілем Хоменком, ми були в захваті від його роботи. Особливо це стосується його мови. Фактично, ми вчимося на його перекладі. Раз по раз у тексті трапляються такі слова, які б ми нізащо не вжили. 

Скоріш за все, перекладаючи самотужки, ми би обрали геть іншу стратегію. Але оскільки в нас є попередник, то ми великою мірою підлаштовуємося під нього, хоч видавець і дозволив нам коригувати переклад Еміля.

Яким чином ви взаємодієте всередині групи VERBація у процесі роботи над цим текстом?

Треба почати з того, що наша група існує вже сім років. Працюючи такий тривалий час разом, ми виробили низку стратегій взаємодії. Ми почали з перекладу поезії, задля якої збиралися разом на кухні чи у кав’ярні. В таких умовах текст можна одразу прочитати, обговорити, перекласти рядок за рядком.

Зрозуміло, що з прозовим текстом так не вийде. Наприклад, ми мали досвід перекладу книжки «Де кураторство?» хмельницько-харківського видавництва IST Publishing. Тоді ми поділили статті збірки між собою за власними вподобаннями. 

Тепер, працюючи над Вулфом, ми теж розбили текст за розділами, які після перекладу вичитуємо одна за одною. Ми дуже прискіпливі до вичитки, тому цей процес займає не менше часу, ніж власне переклад.  Якщо після цього в нас залишаються спірні моменти, то ми зідзвонюємося у відеоконференції. 

Перед самою роботою над текстом ми також домовляємося про спільну стратегію перекладу. Наприклад, в роботі над «Додому нема вороття» ми зіштовхнулися з частим вживанням південної говірки Сполучених Штатів. Зрештою, після кількагодинної розмови ми виробили спільні рішення, зійшовшись на тому, що послуговуватимемось певним набором характерних для розмовної мови ознак, бо зрештою це і про малі міста, і про соціальне. Аналогічно ми створили глосарій Еміля, який допомагає нам «синхронізуватися» з його лексикою.

Також варто сказати, що до роботи над текстом у ролі редактора перекладу долучився Максим Ларченко. Він уже мав досвід роботи із текстом Томаса Вулфа, оскільки сам перекладає його дебютний роман «Поглянь на свою домівку, янголе». Сподіваюся, що йому також незабаром вдасться знайти видавця. 

«Переклад — це не просто передрук тексту іншою мовою»

Розкажи, коли та за яких обставин ти стала перекладачкою? 

Я закінчила навчання в 2012-му. Приблизно в той самий час у нас в Хмельницькому почав існувати соціально-культурний простір «Гніздо». Це була низова ініціатива, майданчик у центрі міста, який знімали мої друзі. Ми намагалися заповнити його освітніми та культурними проєктами: привозили виконавців, організовували лекції… 

В якийсь момент засновник проєкту запитав мене, чи не хочу я зробити щось про переклад. Тоді я ще навіть не уявляла, як це можна втілити у життя: мені здавалося, що переклад — вузькоспеціалізована річ, яка не зможе нікого зацікавити. Але саме з цієї пропозиції постав проєкт VERBація.

Спочатку ми залучали до роботи різних перекладачів та охочих долучитися до нашої майстерні. В якийсь момент над одним текстом працювало до п’яти людей одночасно. Протягом певного часу люди приходили і йшли, і в якийсь момент ми зрозуміли, що нас уже троє. Так усталилася наша перекладацька група, а незабаром ми організували Translatorium, де ми говоримо, що переклад — це насправді ширше поняття, ніж просто передача тексту іншою мовою. 

Як змінювалися умови роботи в галузі перекладу протягом останніх років та чого тобі бракує у ній сьогодні?

На мою думку, нам бракує критики перекладів. Про це ми говоримо в ініціативній групі Translators in Action, до якої я теж частково дотична. Нам би дуже хотілося «запустити» цей напрямок. Критика перекладу — дуже трудомістка справа, до того ж, у нас не так багато спеціалістів, які могли би цим займатися. Також не ясно, хто за це буде платити.

Насправді, останнім часом ситуація із видимістю перекладачів покращилася. Але питання адекватних ставок, яке ми постійно піднімаємо, досі лишається актуальним. Однак ми намагаємося змінювати галузь маленькими кроками. Наприклад, нещодавно в умовах програми підтримки перекладів від House of Europe вдалося «прописати» обов’язкову згадку перекладача на обкладинці. Взагалі, спільнота перекладачів є дуже згуртованою, і це не може не тішити.

Коли ви робили Translatorium, то що було вашою першочерговою амбіцією: стати подією, що об’єднує професійну спільноту чи активізувати культурний процес у місті?

Коли ми створювали фестиваль, на нас впливало декілька чинників. Тоді ми всі жили в Хмельницькому й робили окремі літературні заходи. Але це були разові події, а нам хотілося чогось більшого  в тому числі, для того, аби зробити місто помітнішим на культурній мапі.

З іншого боку, нам хотілося говорити про переклад ширше. І на це нас надихнув перекладацький фестиваль у Ґданську. Він, попри те, що дуже камерний за природою, є помітною подією, якою живе все місто. 

Наш досвід організації фестивалю показав, що тема перекладу може бути цікавою для різної авдиторії. Саме тому ми позиціонуємо себе не форумом чи конференцією, а фестивалем. Разом із пулом професійних подій у нас є також літературно-музична програма, а минулого року ми залучили навіть візуальне мистецтво.

А яким буде цьогорічний фестиваль? 

Перш за все, варто сказати, що цьогоріч фестиваль відбуватиметься онлайн, з 2 по 4 жовтня. Для нас це певною мірою втрата, адже нам завжди було дуже важливо, аби хтось, приїхавши на фестиваль, відкрив для себе також і Хмельницький. Але намагаємося шукати в онлайні і переваги: сподіваємося, це розширить нашу авдиторію, адже подивитись події фестивалю можна буде в будь-якій точці країни, і це зможуть зробити навіть ті, хто не мали би змоги приїхати в Хмельницький. 

У зв’язку із форматом проведення ми дещо зменшили кількість подій, аби не перевтомлювати наших онлайн-відвідувачів/ок. Серед спікерів/ок, які виступатимуть цьогоріч, — Остап Сливинський із воркшопом, присвяченим перекладу поезії, та Ганна Улюра, яка читатиме лекцію про конфлікт форми та змісту в літературі. Крім того, в нас буде подія у Франківську, де Роман Малиновський модеруватиме розмову між Юрієм Андруховичем і його перекладачкою на хорватську Дарією Павлешен, та онлайн прогулянка Хмельницьким з Іриною Савюк та Олексієм Чупою. 

Наостанок хочу спитати про бітників та сьогоднішній перформанс «BEAT під БІТ». Що означають вони для тебе та чому ти повертаєшся до цього перформансу?

Коли VERBація відкрила для себе бітників, це швидко стало нашою «великою темою». Попри те, що ані в школі, ані в університетах про них не розповідають, це великий пласт літератури, який заслуговує на увагу. Ці тексти приваблювали нас своїм ритмом та протестними темами: здавалося, що в українській поезії дуже не вистачає таких злободенних інтонацій.

На той час чи не єдиною їхньою книжкою українською була антологія «День смерті пані День» у перекладі Юрія Андруховича. Це й досі єдине друковане видання бітників українською. Але вона виходила досить давно, і в книгарнях її годі було знайти. Нам дуже не вистачало присутності бітників у літературному полі, і тому ми взялися заповнювати цю лакуну власноруч. 

В перспективі ми мріяли про антологію наших власних перекладів, але коли почали пропонувати наші переклади видавцям, то зрозуміли, що навряд чи зможемо їх видати. Це пов’язано з тим, що права на переклади треба купувати не на одного автора, а на багатьох. До того ж, перекладну поезію в Україні практично не видають: цим займаються хіба поодинокі ентузіасти. 

В такій ситуації ми і вигадали цей перформанс. Завдяки йому наші тексти можна було почути, а саму поезію — актуалізувати через сучасну музику. З цим проєктом ми виступали у Хмельницькому, Львові та Києві, щоразу з новими музикантами. У Харкові ж це стало справжньою пригодою, адже ми щойно познайомилися з музикантами й фактично не мали репетицій, та попри це, все вдалось якнайкраще. І певно для того й існують резиденції, щоб мати такі спонтанні колаборації, нові досвіди й знайомства, які цілком можуть стати початком нових проєктів і пригод.

***

Після читань Таня зізнається, що серед усього сьогодні прочитаного найбільш особистим текстом для неї є «Америка» Аллена Ґінзберґа. Перший рядок цього вірша став для неї дуже важливим після Революції Гідності.

Таня каже, що їхатиме з Харкова з великою любов’ю до міста та людей, що його творять.

Антон Григоров, фотографії — Олексадра Кісель