Підозрілі особи: Валентина Гук

Про себе

Мій псевдонім — Сонце, звуть мене Валентина Гук, мені 21 рік, навчалась у нашому Худпромі, але не закінчила навчання.

Я працюю з акрилом та пастелью, але здебільного мій матеріал — акварельний чорний олівець, яким я створюю різні, доволі різкі роботи. Я їх називаю живими — без права на помилку. 

Не так давно почала займатись мозаїками. Зараз активно в цьому пробую різні напрямки. А також навчаю дорослих і дітей малювати і бачити світ через творчість.

Про проєкт із мозаїками

Десь рік я дуже хотіла почати робити мозаїки, але не було вогнику та ідеї. Думала ще про напрямок стріт-арту — в Харкові його дуже багато. А потім якось недалеко від мого будинку прилетіла ракета, і балкон вибуховою хвилею вибило всередину. Я побачила ці уламки і зрозуміла, що це воно. Мені страшно було знаходитись в квартирі, і я на день зупинилась у друга. Поїхала додому подивитись що там, він телефонує: «Ти вертаєшся?», а я кажу: «А я вже працюю». 

З тих уламків з’явилася моя перша робота, яка зберігається у мене вдома — вона для мене найцінніша. Далі це переросло у велику ідею. Я довго консультувалась із друзями, які працювали з такими роботами, або з людьми на будівництві, бо оскільки роботи планувалось розміщувати на вулицях, вони мають бути водостійкими. 

Перша вулична робота з’явилась на вулиці Мироносицькій. Далі вже понеслось, і я почала збирати скло. Тепер улюблене питання від друзів: «Ало, ми тут біля будинку, тут так скла багато, тобі не треба?». Хтось просто підбирає і приносить, а хтось збирає як подарунок, який залишився після розбитих вікон.

Обов’язковий момент цих робіт — в них використовується розбите скло після «прильоту» Зазвичай я через два дні біжу збирати те, що ще залишилось. І обов’язково, що ця робота має висіти або там, де це сталося, або дуже близько до цього місця. Наприклад, дві роботи знаходяться біля Палацу праці. Все скло, яке на них є, було зібрано саме в дворах Палацу праці. Тобто воно залишається на своєму місці.

В цьому є нова етнічність, як я це називаю. Збираю те, що розбилося, і повертаю його на місце. Відчувається дуже цікаво, коли ти взяв уламки у розробку і повернув її мистецтвом додому. Ніби лікуючий акт стосовно міста.

Наразі у Харкові вже є чотири таких роботи. Одна з них — на фасаді книгарні Vivat, що для мене теж дуже близько і трепетно, тепер от є у великому Makers та в їх кав’ярні в Ізюмі. Одна з цих робіт присвячена військовому, який загинув. А ще мені було важливо зробити хоча б одну мозаїку для міста, близького до фронту.

Про Харків

Харків для мене значить дуже багато, я себе вважаю його частиною, а його — своєю. Як тільки їду звідти, проходить пару днів, і у мене вже всередині: «А що там Харків? А як він?»

До міст я часто звертаюсь як до особистості, знайомлюся з ними. Завжди потрібна якась «притирка», щоб поспілкуватись. До Харкова я звертаюся як до дому. Я дуже часто гуляю по ньому, сама можу руку до стіни прикласти. Він рідний, мені з ним легше дихається. Хочеться створювати для нього, хочеться обороняти, хочеться тримати цю фортецю як дім. 

Я завжди кажу, що я вже вдома, коли у Харкові тільки сходжу з потягу. Мені не обов’язково дійти до квартири — я ось тут, все — тут мої люди і мої місця. Я тут точно знаю, що все буде добре. Таке відчуття спорідненості.

Мені складно описати Харків — він для мене у стінах, у відчутті опори. Я йду по ньому, і він мене від бід захищає.

Текст — Катерина Переверзева, фотографії — Юрій Каплюченко.