«Зараз всі асоціюють абсурд з Росією». Інтерв’ю з коміком та волонтером Василем Байдаком

— Ти вже кілька разів розповідав на подкастах, як для тебе почалася повномасштабна війна. І я з подивом для себе дізнався, що ти насправді вінничанин.

 — Фізично я народився у Вінниці, а ментально і як творча особистість — саме у Харкові. Тому дуже сильно себе асоціюю з цим містом

— Так. Ми тебе раніше знали як актора театру «Горобчик», а тепер ти максимально впрігся у волонтерський рух. Розкажи, будь ласка, про це.

— Це започаткувала Ліза, дружина. Вона з перших тижнів почала конектити людей в інстаграмі: хтось щось шукав, хто інший це мав, а вони їх зводила між собою. А потім одна дівчинка звернулася з проханням дістати у Козелець вак-апарат [прилад для вакуумної терапії ран — «Люк»]. Ми вирішили зібрати кошти й зібрали багато, навіть більше, чим було потрібно на апарат.

Почали думати, куди дівати надлишок. І тут якийсь чувак із церкви (не пам’ятаю, якої саме) каже: «Ми в Маріуполь возимо гуманітарку, чи можете ви долучитися?». Ми зібрали ще кошти, і знову вийшло більше. Нам пишуть: «О, ви вак-апарат купили? Купить наступний в лікарню Миколаєва». Ми знову відкрили збір і знову зібрали більше. Так воно якось зав’язалось — і от ми тут.

— Що для тебе стало найбільш незвичним або крінжовим запитом за цей час?

— Вперше я зрозумів, що ми вже далеко зайшли, коли звернулася знайома військовослужбовця і попросила вогнегасники в танк. Виявилося, що вони такі самі, як і звичайні, тільки літраж великий. 

Ще був цікавий запит, коли хтось зі знайомих звернувся, шукаючи руків’я для кулемета (не знаю, як воно правильно називається). Це донька шукала для свого батька. Потім якийсь військовий спитав: «А кому це ви шукаєте? Це якийсь Рембо, чи хто це?». Виявилось, що це кулемет, з якого зазвичай стріляють з землі. Він дуже багато важить. А руків’я потрібне, щоб з нього стріляти з рук.

Найкрінжовіший запит… Часто прилітають прохання допомогти якійсь умовній мамі-інваліду — і картка «Сбербанка России». Людина сидить в Пітєрє чи ще десь і надсилає такі запити.

Ще рік чи два тому я не міг собі уявити сам факт, що ти жив-жив собі, а потім починаєш збирати гроші на зброю.

— Як це неочікуване волонтерство впливає на твою творчість? 

— Я стараюся жити більш інтуїтивно, ніж раціонально. І саме інтуїтивно відчув цю необхідність допомагати, збирати [кошти], стиль гумору трошки змінити. Якщо послухати якісь мої ранні інтерв’ю, я там кажу, що комедія спостережень — це ваще суперлегко і гівно, абсурд — ось що нам треба. А зараз я випустив сольник, який так і називається, «Комедія спостережень за абсурдом». Я відчув, що мені хочеться бути саме в ній. Це навіть суто психотерапевтична штука — і мені, і аудиторії так легше все проживати. Але зараз поступово повертаюся до старого стилю.

«Комедія спостережень за абсурдом — це психотерапія»

— Ти казав, що Росія вкрала в тебе абсурд.

— Це було художньо прикрашено та гіперболізовано. Але в цілому я відчув, що аудиторія стала трохи інакше дивитися на абсурд. Пересічний українець найчастіше вживав це поняття відносно якоїсь ситуації у владі. А зараз нас дуже часто тегають і пишуть: «Ну, це тупо “Горобчик”!» під відео, де Путін говорить якесь говніще, або Лавров знову щось висирає. Ти реально відчуваєш, як всі асоціюють абсурд із Росією, і зараз це слово має трохи негативний контекст.

— Якщо вже зайшла мова про «Горобчик». Ти підтримуєш зв’язок з колишніми колегами по театру?

— Кедр займається волонтерством і робить це суперпотужно. Він був першим, хто надихнув мене знімати ролики на підтримку зборів. Саша Сердюк теж продовжує займатися волонтерством, шукає щось для військових, виступає, продає мерч і костюми «Горобчика» [та передає кошти] на користь ЗСУ. 

— Актор «Горобчика» Ярослав Гаркавко нещодавно загинув.

— Так… Ми підтримували зв’язок. Але зрозуміло, як і з усіма військовими у Бахмуті, ти не станеш з ними спілкуватися про погоду. Це було досить рідко, тому новина про його загибель була через деякий проміжок часу. Може, через місяць після його останнього повідомлення у Телеграмі. Чи вдарило це? Так, вдарило. Певно, чи не найсильніше з початку вторгнення. Трошки хитнуло.

— Як взагалі переживаєш все, що зараз коїться з містом? 

За Харків дуже болить. Ти бачиш, що прилітає по місцях, де ти гуляв, відпочивав та жив. Коли я приїхав до Харкова вперше з початку повномасштабного вторгнення, місяці 4 тому, я проїхався найбільш визначними місцями, був на Північній Салтівці. Це було надзвичайно жахливо.

Нехай це трохи цинічно прозвучить, але враження від Харкова було позитивне. Попри те, що багато розбомблено, я був радий приїхати та побачити, що у місто повертається життя, відкриваються кав’ярні. Ти відчуваєш, що воно не регресує. Відчуваєш, що все позаду, хоча Харків і продовжують бомбити. Відчуваєш прогрес у гарний бік. Якось так.

— Адорно казав, що неможливо писати вірші після Освенцима. Як ти продовжуєш жартувати після Бучі, Ізюма, Харкова? Багатьох поплавило, і вони не мають ні натхнення, ні енергії на креатив. 

— (пауза) В Америці є практика психотерапевтичної допомоги людям, які хочуть вирішити якусь проблему: треба піти на відкритий мікрофон і розказати про неї аудиторії, виговорити все. Думаю, коміки тому і вигрібають, бо розмовляють з аудиторією, жартують — це тримає на плаву. Я теж це суперсильно відчуваю. Чому я і випустив «Комедію спостережень за абсурдом» — це теж моя психотерапія. Коли про це говориш постійно, стає якось легше. 

Ясно, що мене накриває — а кого не накриває? Коли подивишся якісь відео з Бахмута, як хлопці-дівчата проводять свій час, це дійсно дуже спонукає працювати ще сильніше. Я не буду говорити, що через такі відео можна про всі свої проблеми забути. Ні — якщо тебе накриває, роби щось із цим! Думаю, десь є ліміт, але я поки що його не дістався. Декілька разів відчував, що наближаюсь, але завдяки голові та оточенню, мій організм справляється.

Це виглядає як у «Американському психопаті»: ти можеш читати про якісь жахливі речі, а вже через кілька хвилин на сцені кричати: пес Патрон, пес Патрон! Це дуже сюрреалістична картина.

— Якщо стендап — це психотерапія, чи можемо ми чекати, що після перемоги всі наші відкриті мікрофони будуть переповнені колишніми військовими?

— Впевнений, що буде багато людей, які захочуть розказати зі сцени про свій досвід. Але думаю, що наші психотерапевти не будуть цього радити. У нас можна і травму отримати на відкритому мікрофоні, бо трапляється різне.

Звичайно, після перемоги буде все інакше. А тепер вони [військові] кажуть: «Ми могли б розказати багато смішних історій зі сцени, які б вас шокували, але не будемо цього зараз робити з поваги до наших побратимів». Але думаю, що людей з таким досвідом і такими історіями буде достатньо будь-де. Ми ще багато чого почуємо.

— Ти починав з досить відомих харківських проєктів типу HumourLab, який не вижив, на відміну від «Підпільного стендапу». Як має виживати якийсь локальний стендап-комік зараз: виходити на всеукраїнський рівень, або робити щось по місцевому?

— Є таке враження, що Київ вже перенасичений коміками, тому їхати сюди і починати з нуля буде значно важче. Аудиторія українського стендапу стала більшою і ширшою. Взагалі я дуже радію, коли в інших місцях з’являються свої стендапи. Для початку це супер.

Чому всі приїжджають у Київ — бо столиця завжди більш комерційно приваблива для так званого шоубізнесу (ненавиджу це слово). Тут всі крутяться, тут все швидше. Я переїхав, щоб рухатися далі у стендапі. Сказав [засновнику «Підпільного стендапу» Святу] Загайкевичу: запрошуй мене на вечірку, немов би я в Києві. Так, було трохи впадлу і важкувато: сідаєш на нічний протяг, їдеш на вечірку, виступаєш, ввечері знову сідаєш на потяг та їдеш назад у Харків.

Якщо ти комік, який не має великої аудиторії, то шанси, що тебе покличуть у Київ, мінімальні. Тому я б дуже радив збиратися у клуби та робити вечори стендапу у Харкові, розвиватися. Впевнений, що харківська аудиторія чудово сприйме це і буде чекати.

— А як тебе сприйняла харківська публіка, коли ти востаннє приїжджав? Чи відчув ти якийсь ностальгічний вайб?

— Та ну, це ж Харків! Я дуже люблю його та місцеву аудиторію, тому не можу об’єктивно говорити. Мої 10 років у Харкові були суперприємним часом. Зараз приїжджаєш із зовсім іншим бекграундом: в країні, де йде повномасштабна війна, у місто, яке постійно під обстрілами. 

Прийшло дуже багато людей, яких я знав. Вони сміялися — чи через гумор, чи через те, що ми наче повернулися у час та місце, коли в AltBier виходять коміки на сцену та жартують.

Знаєш, що прикольно було? В мене є така тема: про вибухи та повітряну тривогу. Кожне місто сприймає їх по-різному. І коли ти у Харкові це розповідаєш, то всі такі: ну да, ну да, розкажи нам про вибухи. Одразу розумієш, що тут люди прожили щось таке, чого не прожив ти. Ти з ними не на одному вайбі. Це їх тема, не залазь на їх територію. Харків кожного дня жив із цим.

— Харків’яни дуже храбруються під час повітряної тривоги. Типу: таа, я ще встигну взяти каву у «Кулінічах».

— Чувак, з яким задоволенням я у «Кулінічі» сходив! Ти не уявляєш. Я просто неймовірно кайфанув! Єдине що — не встиг зайти в Буфет піци з’їсти. Ну, наступного разу, коли приїду.

«Люди у нас не люблять абсурд»

— Раніше в тебе була пишна зачіска як частина твого образу. Ти хочеш лишитися в ньому та продовжувати такий проєкт, як Бубудук?

— В мене всередині вирує багато бажань і творчих рішень, але катастрофічно немає часу через збори та допомогу армії. Але щодо Бубудука є творчі задуми, історія, як він повернеться, що сталося з його волоссям. Але не доходять руки просто фізично.

— Я правильно розумію, що це теж посилання на британську комік-трупу «Монті Пайтон» та їх персонажів Гамбі?

— Це трохи інше. Хоча «пайтони» — це фундамент, і мені було б за честь говорити, що це вирощено саме на їх ґрунті. Але це було знято не з Гамбі. Хоча я настільки їх люблю, що впевнений, якісь елементи абсурду в мене генеруються саме через любов до «пайтонів». Це переродження цього досвіду в якісь творчі рішення.

— Якщо ми вже говоримо про локалізацію «пайтонів», ти маєш пам’ятати «Шоу довгоносиків» у 90-х. Воно на тебе теж вплинуло?

— Ні, мені тоді це не подобалося. Я трошки боявся їх, вся ця темна атмосфера в дитинстві більше відлякувала. Знаю, що наш Саша Коулман [з театру «Горобчик»] на «довгоносиках» прямо ріс, йому подобалося — а мені ні. Я навіть не можу знайти сил і подивитися їх зараз. 

Сам факт існування «довгоносиків» на українському телебаченні вже неймовірний. Бо, що не кажи, а це суперавангардна штука. Я не уявляю, хто б зараз міг потягнути мазу за такий проєкт, щоб він був на телебаченні.

— Чому зараз все інакше? Тоді було більше свіжих ідей, або просто все стало більш комерціалізованим?

— Тому що у нас всі люблять бабки, а тоді ще були в пошуках, як заробляти їх на телебаченні. «Шоу довгоносиків» було одним із проєктів, який міг зачепити якійсь пласт аудиторії, щоб потім на нього можна було нанизувати рекламу та отримувати з цього якісь кошти. Але згодом все трохи пішло на спад і ця лінія абсурду десь загубилася, щось її витіснило. Зараз це нікому не цікаво. Люди у нас не люблять абсурд настільки, щоб дивитися його замість якихось більш класичних передач.

Та що говорити. Я раніше дивився перед школою «КітПес», «Злюки-бобри» — всі ці мультики навіжені. А в мене зараз племінник дивитися «Одного разу під Полтавою», і йому подобається. Я з цього так крінжанув! Він же нормально розвивався, де все пішло не туди? Я ж його привчав до гумору! Я навіть маму відучив від цього: вона хоч і дивиться, але розуміє, що з цим продуктом не так. З племінниками не така ситуація.

— Як тобі дався перехід на українську під час повномасштабки?

— В цілому легко. Я 17 років свого життя був україномовний, жив в українській родині, де був суржик. Я просто повернувся до базових налаштувань, довелося трохи оновити прошивку, скажімо так.

На сцені було важко, бо в моєму матеріалі було багато якихось сталих конструкцій в російській мові. Я в ній народився як комедіант і 10 років проіснував на сцені. Тому, коли перейшов на українську, трошки буксував, не було легкості в імпровізації. Але з часом це пройшло, і коли я вже перейшов на українську у побуті, це супер допомогло. Одразу все склалося, стало набагато простіше. Це теж кайфово.

— В тебе взагалі багато матеріалу з реального життя, який ти переносиш на сцену?

— В «Комедії спостережень за абсурдом» такого дуже багато. Все, що я розповідаю, відбувалося у житті, просто трошки гіперболізовано. Досвід з банківською системою, збори на багі. Зараз ще додався блок жартів про стрижку за донати на ЗСУ. Як гнав машину з Європи в Київ. Може, під кінець весни або влітку випущу сольник, де буде більше матеріалу із волонтерського досвіду.

— Тебе впізнають військовослужбовці, яким ти все це привозиш?

— Так, і це дуже приємно. Деякі впізнають з «Ліги сміху», деякі як стендап-коміка. Військові на ротації або на відновленні дивляться багато контенту. Я не відчуваю себе якоюсь зіркою, але вони дуже задоволені, що люди з шоубізнесу допомагають, їм не все одно. Мені це важливо.

— Дякую. Останнє запитання: як ти бачиш нашу перемогу? Коли ти зможеш видихнути та зняти свої волонтерські обладунки?

— Не будемо вдягати рожеві окуляри: ми ще дуже довго не зможемо видихнути і покласти волонтерські документи в шухлядку, щоб вони там припадали пилом. Навіть після перемоги та капітуляції Росії залишаться ще речі, які я не зможу відпустити. Буде відновлення, буде відбудова, будуть нові соціальні питання, які потрібно буде вирішувати. 

Як я бачу перемогу? Закінчуються всі військові дії, кодони повертаються до меж 1991 року. От тоді можна буде трошки видихнути, на якийсь час. А ідеальна картина — це розпад Російської Федерації, щоб вона нам перестала загрожувати. Це варто тримати у голові, щоб йти до цієї мети.

Я не здивуюся, якщо післязавтра Росія розпадеться по хер знає якій причині. Скажімо, виявиться, що Жириновський не помер, і це він захопив поштову скриньку у Брянську. Тепер в нього є своя аудиторія, тому він захопив цю територію та назвав її «Російська жириновська федерація». Приблизно отак.

Текст — Антон Алохнісон, фото з особистого архіву Василя Байдака, обкладинка — Катерина Дрозд