«Я не можу любити Харків за відсутність велодоріжок, але люблю за людей». Інтерв’ю з волонтером Віктором Хвостіченко

Мене звати Віктор і я володію ломаним суржиком. Вже рік волонтерю, з  жовтня працюю в благодійному фонді.

До повномасштабного вторгнення я був «вільним птахом» — шукав роботу, до цього три роки працював асистентом викладача з управління проєктами в універі, в який прилетіло у лютому цього року [ХНУМГ імені О. М. Бекетова, — «Люк»].

Знайомство, вєльчики та «Чайна таун»

— Розкажи про велосипеди, твоє захоплення. Ми, власне, так і познайомилися — через фіксерську [від слова «фікс» — велосипед, у якого відсутній вільний хід (фіксована передача) і педалі постійно крутяться разом з колесами] тусовку. 

Так. Я ото в універ їздив на вельчіку всі ці роки. Мене збивали тачки, я збивав тачки. Що ж поробиш. Такий собі «стріт кінг» на вулицях Харкова. 

Фіксерська двіжуха доволі прикольна, тісна. Я у неї плавно увійшов через харківський велотрек.

Активно катати на веліку я почав у 2014 році, з 2017-го почав кататися на [вело]треку. То просто катався, підходили чуваки: «А шо ти, так топиш на велі?». То ми з ними ганялись трохи. Знайшли спільний коннект і зробили двіжуху «Чайна таун» [Історію назви вирізано з етичних причин].

Ми майже одразу почали організовувати тематичні заходи. Наприклад, у 2017 році робили гонку на трекових веліках по лайну — колеса тонкі, в багнюці застряють. Всі падають, всі в багнюці. І це все під німецьке техно, зі світлом, генератором та дим машиною — серйозний антураж. Люди з інших міст приїздили — настільки тісним було ком’юніті.

Нам обов’язково треба, щоб була музика, техно, і щоб всі про нас розмовляли. І щоб у інших містах знали, що це харків’яни.

— Скільки в вашому «Чайна тауні» було людей?

В нашому маленькому, затишному «Чайна тауні» було десять чуваків — це кістяк. Проіснував він декілька років, поки всі не познаходили собі дівок. А харківське ком’юніті, яке збиралося на покатухи, це, мабуть, чоловік 40. 

Про харківські велодоріжки (тобто, їхню відсутність)

— У Терехова є відео передвиборної агітації, в якому він, стоячи навпроти єдиної в Харкові велодоріжки, каже: «Сложно представить Харьков без велодорожек». Що скажеш?

У 2015 році громадська організація «Міські реформи» провели воркшоп, приурочений розвитку велоінфраструктури у Харкові. А я ж на веліку катаюсь, мені все це цікаво. Тож, я доєднався до команди, і ми працювали над проєктом велодоріжки на Сумській [вулиці]. 

Ще робив дипломний проєкт з розробки нормальної велодоріжки на проспекті Науки, який був раніше проспектом Леніна. Бо там є місце — широченна дорога, величезні тротуари, є рекреаційна зона. Ми віддали готовий проєкт міськраді і… все заглохло.

— Так а чому заглохло?

Вони казали, що в стратегії розвитку міста до 2030 року це все прописано. А в стратегії розвитку інфраструктури в нас одні з найбільших показників кількості велосипедних доріжок по Україні. Вони ж люблять організовувати цей День велосипедиста, на якому збиралося купа людей. І [колишній міський голова Геннадій] Кернес свого часу, коли ще міг, туди приїздив.

Хваляться вони цими велодоріжками. Але, наприклад, якщо брати Саржин яр —  це ж не велосмуга, це просто рекреація. Якщо брати Лісопарк — все це теж рекреація, це не інфраструктура. Це несерйозно.

На мою думку, вони самі поки не знають, яким чином всю цю історію проводити, хто буде вигравати тендери. Ще не дуже роздуплились, як працювати з велоінфраструктурою. Вони звикли до того, як працювати з автомобільними дорогами — є асфальтний завод, є УкрАвтодор, які якось роблять дороги, латають ями.

Плюс, на мою думку, немає чіткої громадської позиції або запросу. У нас є ГО-шки [громадські організації], але немає лобістів у міськраді, які будуть «продавлювати» ці питання.

— Яким ти бачиш ідеальний Харків з велодоріжками?

Ну, це було б прикольно, але мені подобається Харків і без велодоріжок. 

З велодоріжками, звісно, було б набагато безпечніше. І не для таких як я, а для матусі, яка їде в АТБ, щоб купити овочі додому. Якщо поїхати у Прудянку якусь, Проходи чи Цупівку — там кожна друга людина їздить на «Україні» [марка велосипеда]. Дід чи бабуся. Тому що це зручно і вони знають, що їх ніхто не зіб’є. Бо там немає трафіку, там не їздять КАМАЗи чи фури. 

Якби більше людей юзали веліки, то менше б машин ліхачило в центрі, адже знали б, що можна збити багато людей. Але ж ні, у у нас вони не помічають велосипедистів. Ті ДТП, в які потрапляв, ставалися через те, що мене не бачать.

Про фіксерські двіжухи від Харкова і до Закарпаття (через Придністров’я)

— Звідки взагалі взялась ця двіжуха фіксерів?

Ну, це пішло з Нью-Йорку. Хоча хтось каже, що це було Токіо. Ходять легенди. 

Загалом це чуваки, які займалися кур’єрською доставкою. Це не «Глово», тоді ж такого і не було. Це була якась кореспонденція чи документи, те, що треба було по даунтауну швидко доставити. Там постійно затори, а велік — він мінімалістичний і дуже швидкий.

— Чому ти обрав саме фіксерську двіжуху?

По-перше, бо у фіксів взагалі немає гальм. Коли в тебе шок [від ситуації на дорозі, ДТП], ти нажимаєш на гальма та летиш через руль, а це погано. Трушні фіксери не ставлять гальма.

По-друге, це ж субкультура по факту. У будь-якої субкультури є свої приколи. 

У фіксерській двіжусі всі ходять в п’ятипанельних кепочках, вуса там, самокруточки. Круті тіпи. 

Фіксерська двіжуха дуже естетична: мінімалізм, тоненькі колеса, гарні рами. В Україні вона з року 2010-го, а її активний розвиток почався з 2014-го. Є, напевно, «діди», які катали і з 2007-го. 

В мене, наприклад, був велік, на якому їздив чемпіон світу з кейріну, це така дисципліна з [вело]треку. Мені його продав чувак з Кривого Рогу, а до того на ньому тренив чемпіон світу, який харків’янин. От велік і повернувся до чемпіону. Ми сміялись з цього. 

— Далеко катались?

Кожного року їздили до Одеси, до Кривого Рогу.

Їхали на турингових веліках через всю Україну. Це було у серпні 2019-го, до повномасштабної війни та ковіду. Серпень завжди був дуже насиченим івентами. У багатьох в цей сезон — відпустки і багато вільного часу. Ми приїхали, а там, якщо всіх рахувати, — чоловік 200. І ти практично всіх знаєш.

Після цього я сам з Одеси поїхав на наступний івент в Карпати. І я подумав, що найкращий шлях — через Молдову. По кілометражу подивився і поїхав. 

Боже, це було щось з чимось. Їхав через Придністров’я. Головне там було все «согласовать». Коротше, я дві години спілкувався з прикордонниками Придністров’я, щоб перетнути кордон. Це вже у ковідний час. 

Коли я зустрів чуваків вже в Карпатах… Я так їх обіймав.

Я так почілив [відпочив] тоді, що одразу вночі пішов на Говерлу.

Нічні підйоми на Говерлу — це вже традиція. Багато посмішок, пива.

Про початок повномасштабного вторгнення та волонтерство

— Розкажи про 24 лютого 2022-го.

Після перших нічних обстрілів написав своїй дівчині: «По-моєму, це “Град”» [реактивна система залпового вогню]. Вона мені не відповіла нічого. Думаю, спить, значить, все окей. Потім вже отримав повідомлення: «А, так от що за “Град”». А я вже стояв у черзі в «Посаді» з батьком. 

Бачу, як кілька в томаті катиться по підлозі. Продавчиня кричить охоронцю: «Закривай, бо ж зараз все винесуть». Якийсь хаос. На полицях вже гречки немає. Дивлюсь — якісь спалахи над Салтівкою.

Ми чули, як танки намагались заїхати на ХАЗ [Харківський авіаційний завод]. У нас же район стратегічний, нас нормально так «утюжили» «Градом». Сусідні дома горіли. Потім ще авіаудари були, згорів вщент сусідній котедж на Шишківці. «Жуки» [селище Жуковського] були зовсім розбиті.  

— А потім що?

Десь 27-28 лютого їду на блокпост на ХАЗі. Приїжджаю, кажу: «Хлопці, вам допомога нужна?». Вони на мене дивляться, бачать, якийсь тіп приїхав на веліку і напевно думають: «Довбойоб». 

Наполягаю: «Може, вам руки потрібні?»

Відповідають: «Приїжджай завтра між 9 та 10 ранку». 

Їду, власне, по велодоріжці туди, а там якісь алкаші намагались кішку дістати з дерева. Стоять і дивляться вгору. Я їм: «Ви що там, мітки виглядаєте?» (тоді ж вся ця двіжуха була). Вони такі: «Та ні, там кішка сидить ще зранку». А дерево — метрів десять. Проїхав. Їду вже назад, а там військові їм допомагають. Думаю, от собі пригоду знайшли.

Я списуюсь з чуваками [з «Чайна тауну»]: «Блін, що нам робити? Ми ж типу “кур’єри”, на веліках. Давайте організуємося». І чувак каже: «Блін, я десь бачив, що потрібні волонтери, треба гуманітарку возить».

Когось дівчина не пускала, бо страшно було, реально хуячило постійно. А ми такі: «Ну в цьому є якась романтика». Вулиці порожні, всі дуже чемні. Ці ТРО-шники [військові територіальної оборони], які там носилися по вулицях, вони, якщо бачили велосипед, зупинялись, пропускали тебе.

— З чого почалося твоє волонтерство?

Знаєш Switch Bar? Там був штаб [на Інженерному провулку, 9, біля метро «Наукова»].

Я туди поїхав, це була пизда. Всі носяться. Одна за одною машини привозять якусь гуманітарку. Заявки несуться, хтось щось друкує. Непонятно, хто що робить.

Ми сидимо з чуваком, чекаємо, коли нам вже замовлення дадуть. Він з туристичним рюкзаком приїхав, я без нічого. 

Мені дають сумку доставки «Ракета». Грузять 15-20 кг сметани. Бляха, і ми їдемо повз Південного вокзалу і бачимо цю чергу на вокзал, це скупчення людей на перонах. Якісь наркомани. Люди пісяють просто на тротуарі. І ми веземо якійсь жінці всю цю сметану до квартири. І вона там в огромних таких кастрюлях варить борщі.

Я такий: «Ну, окей, буду пробувати бути ефективним тут». Всі ці сумки по 15, 20, 25, 30 кг, а у мене вже лямки рвуться на сумці. А це ж березень, погода — пиздець. Слякотиння страшне, все мокре наскрізь. Ліфти не працюють.

І от я сам, треба готувати собі хавку, вчитися щось робити.

Грошей нема. Я гуглю рецепти, як пекти хліб, бо в мене є мука. Потім давай борщі варити, рамени. Часу ввечері було дуже багато. Треба було відволіктися, бо хуячить і хуячить [обстріли]. Коротше, готую, сушу чоботи та одяг, одягаюсь та знову піздую [доставляти гуманітарну допомогу]. Отакий в мене графік був.

Загалом було депресивно і безгрошово.

— Чому, у підсумку, вирішив піти саме в благодійний фонд?

Тому що я вивчав теорію [управління проєктами] в універі. Я знав, що це таке, в теорії. А тут це — на практиці. І у мене пазлик склався в голові. 

Плюс, так я можу не просто возити на велосипеді гуманітарку для однієї людини. Я можу доставляти її на двісті чоловік.

Про Лукаса Брюнеля та рамен на Шишковці

— Чи спілкувався ти з кимось із фіксерів у той час?

Всі знайомі роз’їхалися: хто у Києв, хто у Львів. А я в той момент був соціофобом — в мене чорна кішка Єва, господарство, дівчина. І все, я ні з ким більше не спілкуюся. 

Кішку я, до речі, забрав з Північної Салтівки. Тоді там ще було нормально. Мені дали ключі від квартири, і я почав її шукати. Ніде немає і тут бачу, як з якогось кутка вона вилітає, дріфтує, і з сьомого поверху стрибає у вікно. А там уламки всюди. Думаю, ну, все. Спускаюсь, а вона сидить і дивиться на мене. Я її в сумку засунув і поїхав. А я завжди хотів кішку, і от в мене з’являється Єва.

Потім я з вікна бачу, як збивають «сушку» [винищувач-бомбардувальник СУ-34], і вона падає у мене перед очима. Ох, як гарно. Я ніколи в житті не бачив нічого красивішого. Як комета.

Так от, до фіксерів. Тоді Україна почала активно вести медіа-боротьбу. До нас почало приїздити багато відомих людей. Тоді до Києва завітав Лукас Брюнель — це легенда вело-двіжухі у світі. І тоді чуваки з Києва організували поїздку в Бучу, вже після всіх цих подій там, дивилися на кладовище спалених автівок, на весь цей жах. 

Я бачу це в Інстаграмі і пишу: «Бляха, чому, як завжди, Харків осторонь якось оминають». І мій знайомий розповідає про мене і дає мій контакт Лукасу. Той мені пише і ми домовляємося про його приїзд. 

А він йобнутий. Лукас десять років працював як стрінгер (особливий вид позаштатного журналіста). Я зустрічаю його та його друзів, і думаю: «У мене на хаті всесвітня зірка варить рамен. Що відбувається взагалі?»

Ці іноземці розпаковують веліки, які вони везли з собою. Вони всі у спандексі, у них оця своя форма.

— Вони вельчікі привезли з Америки?

— Так, з Майамі.

Ми спочатку пішли знімати навколо Шишківки. Потім вже комендантська година, ми піздуємо в бомбосховище. Це вже липень був, люди досі жили у бомбосховищах, варили там уху і оце все. Ці хлопці починають брати інтерв’ю у місцевих. А люди там такі дуже фактурні, всілякі бабульки, безхатченки.

І ось ми робимо анонс щось накшталт: «Харків, приїжджайте всі на ХНАТОБ» (місце зустрічі харківської вело-двіжухи). Зібралося чуваків десь 50 на веліках. Для Харкова це було багато, тому що всі поїхали з міста.

Наступного дня ми поїхали до 47 школи, туди саме був «прильот». Там був клас історії, а під ним — клас російської мови, і прям туди влучила ракета. 

Розповідаю Лукасу, що я і сам працював в освіті, а моя мама — вчителька. А ще ж ніхто не мародерив нічого тоді. Дивлюся, там стоїть піаніно. Я не вмію грати, але люблю «поклацать». Я клацаю щось, дивлюсь, а у Лукаса сльози. Мужику 50 років. 

Потім поїхали на ультракалорітне місце Харкова — це «барік» [ринок «Барабашово»]. Ми їдемо по рядам, а вони всі згорівші. Чому ми саме туди захотіли? Бо там згоріли велосипедні ряди. Там було дуже багато гуми, покришки велосипедні. 

Про любов до Харкова

— Окей, і давай на фінал: за що любиш Харків?

Я не можу любити Харків за відсутність велодоріжок, але люблю за людей. 

Розумію, що Харків охуєний, коли я спілкуюся з подругою, яка зараз у Львові, про наших спільних знайомих з Харкова. Тому ми називаємо Львів «новим Харковом».

Я люблю Харків за знайомства і те, яке диво вони створюють. І що вони так всі прикольно перетинаються.

Коли всі мої знайомі їхали з Харкова, я не хотів їхати. Не тому, що я відморожений, чи тому, що я вірю в ЗСУ. 

Я просто знаю, що я на своєму місці.

Ліна Плуженко, фотографії — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Яким має бути Харків після перемоги? Та що потрібно, щоб перетворити його на місто-мрію?
• «Адекватні суспільні простори», «культовий революційний район» та пішохідні вулиці в центрі. В Харкові анонсували внесення змін до генплану
• «Якщо ви українець, доведіть собі це зараз». Засновниця благодійного фонду Альона Айвазян про досвід багаторічного волонтерства та трагічний день її життя