Вікторія Дикобраз: необхідне підкреслити

Червень я мала б не любити
більше за інші місяці.
У червні я вперше заплакала.
Двадцять один рік тому, народилась —
і одразу заплакала,
двадцять один — вже тоді б мала
щось зрозуміти. П’ять років тому
плакала знову у червні,
по дурості,
через кохання тобто.
Але це перейшло, переїхало,
але біс із ним. Рік тому
я плакала в червні востаннє.
тримаючи жмені землі.
над горою землі.
над проваллям землі.
над собою в проваллі.
—
Тат, я тобі обіцяю,
якщо колись “той єдиний”
вмовить мене влаштувати весілля,
це буде у червні.
Щоб ми — Їй на зло —
змогли-таки станцювати,
і лише тоді я дозволю собі
заплакати від любові

.

Тихо. Лиш туї шумлять
на пероні. Навіть не дзенькне.
Пощо ти любиш мої
долоні. Вони ж нестерпні.
Асфальт послизається р’яним
січнем. Носи — не зносиш.
Мене так і водить по всій
країні: від Росії до Польщі.
Ти вже не чекаєш. Нарешті, мислю,
крізь вісім купейних. Люблю,
що ти любиш мої
долоні. Але ж нестерпно.

В Одесу потрібно їхати
в січні або навесні,
коли море таке приземлене,
а чайки, немов скляні,
ріжуться в очі, кришаться,
виблискують на льоту.
І море за тебе хвилюється,
каже: «Твою біду
в мушлях моїх не виносиш.
Але не винось води
в легеньких кишенях».
Вітряно. Вітряно від зими.
В Одесі квартали хрестяться,
відлунюють кроки псам
з голов’ами людськими. В тиші
хмари ведуть караван.
І ‘як ти виходиш з вікон —
море виходить з хвиль.
Злетів би сміттям над берегом…
Штиль.

Ми б
миготіли країною аж так швидко,
щоб не встигав горизонт.
– Шкода, що це не Америка, —
видихаєш в плацкарті
в молочне скло, мріючи про фургон.
А втім…
Кожна країна пропорційна
вартості палива в ній.
З американськими трасами,
кількістю нафти
(на бездушність населення) –
й такими ж цінами
на бензин і авто
ми б вивчали нашу_країну на раз-два-три,
і загубились в Європі.
На щастя, це не для нас.
І ця не_Америка,
у якій ми такі безфургонні,
але яку так приємно
вивчати покроково, —
завершуєш ти. Й ми виходимо
між вагонів у простір,
з розмовами про паливо,
про Європу з її автобанами,
і зовсім трошки —
про Америку.

Люди дивилися на мене й лякалися.
Дивилися — і лякалися,
наскільки у мене широко розплющені очі.
так ніби крізь них проходять усі океани.
Широко розплющені очі —
як широко розіп’яті руки.
На фоні класу
я завжди виділялася
нетиповими симпатіями до літератури
і самоаналізу.
Згодом я зрозуміла, що таких нас — не одиниці,
подекуди й не нулі. Нащо це?
Ми кидаємо виклик системі,
вона його приносить назад, як палицю.

Ілюстрації — Олена Боднарчук