Зумери та їхні під’їзди. Дивіться фотопроєкт Анастасії Демченко W.HOME, який набув нового сенсу після 24 лютого

12.2021 

Упродовж усього життя я проживаю у приватному будинку, тому для мене під’їзди мого рідного міста завжди здавалися чимось незвичним та цікавим. 

Хоч люди і казали: «Під’їзд як під’їзд, ті ж самі обшарпані стіни та непрацюючий домофон — що такого?», але ці типові споруди завжди пригортали мою увагу. Отже свою першу повноцінну фотороботу я вирішила присвятити парадному входу в українські багатоповерхівки. 

У проєкті я вирішила розглянути людей та під’їзди, в яких знаходяться їхні домівки. Я просила героїв одягати те, в чому їм найкомфортніше та написати свої думки щодо власних домівок (чи то дитячі спогади, чи то те, що вони відчувають зараз). 

Роблячи фотокартки, я провела аналіз того, наскільки люди схожі/відмінні від місця, де вони живуть. Роки йдуть, усі виростають, та навіть якщо ззовні під’їзд може бути десять разів реконструйованим — спогади та почуття жильців — це те, що не прибере ніякий ремонт.

06.04.2022

Я б ніколи не повірила, що ці фото здобудуть такий пам’ятний сенс. Метою проєкту було лише показати людей та їх домівки. Багато хто на фото — мої друзі та добрі знайомі.

На жаль, у багатьох із них домівки та під’їзди частково зруйновані. Більшість з цих місць також мають певний сенс і для мене, адже найщасливіші моменти моєї юності я провела поблизу цих районів.

Що не так зробила моя юність? Чому дивлячись на ці фото два місяці тому я відувала тепло та радість, а зараз відчуваю відчай та сум?

З деякими учасниками проєкту вдалося встановити зв’язок, вони розповіли про своє самопочуття зараз та показали фотографії будинків, де вони проживають.

Ліза, 22 роки, студентка

Про свій під’їзд:

«Постійно тікаю, щоб залишити погані спогади. Кожен раз повертаюся, щоб забрати їх з собою».

Міша, 21 рік, студент 

Про свій під’їзд:

«Асоціації з під’їздом? Дуже багато спогадів з дитинства, пов’язаних із ним. Це і пошуки Діда Мороза з вікна, визирали з батьками… але безуспішно. Болісні спуски і підйоми велосипеда в 10 років і не менш тяжкий підйом додому на п’ятий поверх після школи. Фотокартки на перше вересня навпроти нього».

Зараз під’їзд Міши виглядає так:

Ось що Міша думає зараз: 

«Я ненавиджу русню за те, що тепер для моїх батьків їх дім вже не є безпечним місцем, де б вони почували себе комфортно… Де мама, яка до останнього не хотіла звідти їхати, тепер вже не може знаходитись без сліз, навіть коли на вулиці панує тиша…»

Катя, 20 років, викладачка англійської мови

Про свій під’їзд:

«Для мене завжди було дуже складним визначення слова “домівка”. У молодших класах, коли всі малювали майбутній трьохповерховий котедж і сім’ю — я відмовлялася, віддаючи вчительці порожній папірець. Чому я повинна вирішувати зараз? Я не хочу робити рішення заздалегідь.

Минуло багато років, моя позиція не змінилася.

Рідною домівкою прийнято вважати ту, в якій ти народився і виріс, але я так не вважаю. Для мене на першому місці завжди стоїть відчуття “будиночка”, а не фактичне його призначення. Так, спочатку це дійсно була батьківська хата, після — четвертий поверх гуртожитку, пліч-о-пліч (буквально) з трьома сусідками. Тепер — мила кімнатка в комуналці з чудовим під’їздом. Шукала це місце похапцем, несподівано залишившись на вулиці, і знайшла вже після двох тижнів кочування по друзях і знайомих.

Коли прийшла сюди вперше — приємно здивувалася. Світло, зелено і чудова вивіска “перукарня” — кричу всередині від захвату кожного разу, коли її бачу, ну така вже вона, така “свійська”, така “до місця”. Мені тут було по-іншому, по-особливому, було по-різному. Перше місце, яке я відчула “домівкою” — такою своєю, такою вільною і теплою, хоч і тимчасовою.

Вдячна їй за те, що зустрілася під час моїх пошуків».

Катя, 20 років, графічна дизайнерка

Про свій під’їзд:

«Наш будинок — це маленька дитина, ми тут доглядаємо за садом, замовляємо нові лавки в ЖЕКу і навіть розмальовуємо стіни в під’їзді, але не всякими там… Ну ви зрозуміли, а великими крутими картинками, там пташки літають і квіточки ростуть, на дев’ятому поверсі навіть була величезна графіті замку. 

Поки я вчилася в школі, ми з батьками намагалися робити фотку на ґанку кожне 1 вересня, з квітами і великими бантиками. Тут ще колись жив хлопчик, який мені дуже подобався. Добре, що він з’їхав, а то я б з глузду з’їхала від його краси.

Відмінний у нас будинок, влітку — так взагалі казка, виходиш і відразу дитячі майданчики, великий яр і болотце з джерелом. Загалом, маленький куточок тепла і затишку в цьому великому місті. Зазвичай мої друзі кажуть, що коли потрапляєш до нас додому — відразу хочеться в ліжечко і заснути найсолодшим сном».

Катя змушена була жити своїм будинком, оскільки він розташований на околиці міста і постійно піддавався бомбардуванню. Зараз вона залишилася в Берліні, але її родина все ще в Україні.

Зараз будинок Каті виглядає так:

Ось що каже Катя тепер:

«В цьому будинку я прожила біля 20 років. Через дорогу ходила в школу. Зараз там нічого немає, орки размбомбили все моє життя, перетворили все на попіл.

Перша бомба втрапила в наш будинок 1 березня, друга — 4 березня, загалом — було близько п’яти потраплянь, одне з яких — прямо в мою квартиру. Всередині березня на під’їзді та під нашим вікном з’явився напис “люди”.

Через два тижні орки йобнули по кімнаті, де був цей напис. 10 квітня вранці вони зруйнували всі мої спогади, мої речі, все, що було в мене. Декілька разів там були батьки, вони розбирали завали і намагались врятувати якісь речі. Більшу частину доводилось просто викидувати.

Тато поставив мого картонного Тома Холланда в одній з розбомблених кімнат, зараз багато фотографів роблять знімки Тома і плюшевої мавпочки, вони розлітаються по телеграм-каналам.

А ще, в якійсь зоозахисній групі опублікували фото нашої квартири, в якій сидів вуличний кіт і сказали, що ми його кинули. Там майже 1000 репостів і багато людей бажаються нам смерті. Шановні, якщо ви бачили це пост — передаю вам свої вітання і прошу перестати ходити по квартирі в пошуках кота, ми його там не кидали, це вуличний кіт, їх там багато живе. Тепер моя квартира — це оупен спейс з руїн».

Діана, 20 років, студентка

Про свій під’їзд:

«Кожен раз вітатися з сидячими на лавці бабусями. Перевіряти поштовий ящик із заїдаючим замком. Бігти швидше від дверей до вимикача, тому що темно і страшно. Чекати ліфта, який в найпотрібніші моменти обов’язково не працює. Підійматися на сьомий поверх, вдивляючись в темряву і дуже обережно переступаючи кожну сходинку, тому що з кожним поверхом вони стають більш кривими і високими. Намагатися засунути ключ в замкову щілину двері в тамбур, поки не зачинилися двері (дай бог, що працює) ліфта і не згасло світло. 

Такий нехитрий список дій, які повторюються із разу в раз. І які в якомусь сенсі стають comfort actions, бо це звичний алгоритм, що змушує відчути частку контролю навіть в найбільш невдалий день і наближення заповітного моменту, коли нарешті зайдеш додому і видохнеш з полегшенням».

07.04.2022

«Я ніколи не робила фотографій будинку, де живу. Бо ніколи не думала, що не буду неспроможна прийти та побачити його. А тепер, дивлячись на фотографії з цього проєкту, мені стає трішечки краще, хоча болить від туги за домом.

Мені пощастило, бо цей будинок все ще стоїть, та з ним все гаразд. більшість мешканців виїхало, адже це єдина дев‘ятиповерхівка в цій місцевості, тому і височиє свічкою над іншими спорудами.

В перший день з вікон було видно зарево. Кожен вибух супроводжується дрижчанням вікон.

Тут живуть мої батьки, і саме сюди я бігла о пів на шосту ранку 24 лютого, тримаючи кота тримтячими руками.

Саме сюди я планую повернутись, коли все скінчиться. Саме з цього почнеться мій особистий шлях відбудовування Харкова».

Денис, 26 років, веб-дизайнер, програміст

Про свій під’їзд:

«Що я пам’ятаю про свій під’їзд? Майже все.

Дитинство, пов’язане з ним, завжди супроводжувалося таким собі розпачем і безрозсудністю.

Так одного разу я фарбував перила смердючою фарбою в жахливу спеку. В інший раз ми з батьком утеплювали бабусі з першого поверху кухню. Та й врешті-решт саме в своєму ліфті я перший раз зламав палець…

Історію про ліфт я і розповім детальніше, однак не ту, де я отримав перелом, а іншу, яка сталася п’ятьма роками раніше.

Ніхто не звертав увагу на крики відстаючого, адже в цьому був весь сенс. Я забіг в ліфт одним із перших, з посмішкою на обличчі мене зустрів Влад (він завжди був жвавим).

У день його народження, після крутої тусовки в квартирі, ми вирушили запікати картоплю у двір, за порадою батьків. Насправді ж нас просто сплавили, щоб вони могли спокійно побухати у великій кімнаті.

Так ось, один за одним підбігали хлопці, набиваючи маленький ліфт (місткістю чотири людини) своїми тілами, створюючи справжню клаустрофобну камеру.

Останнього прийнято було не чекати, зазвичай ми їхали, залишаючи його чекати великого ліфта. Неабияк зіпсувавши йому життя, адже якщо він був не великим, то великий ліфт його просто не віз.

Але не в той раз.

Останнім тоді втік Давид, він був дуже великим вже в дитинстві, з ним взагалі пов’язано багато кумедних історій, але не суть. На останніх секундах він засунув ногу між дверима і затулився до нас. Я стояв біля кнопок і він мене не штовхав.

Їхати нам потрібно було на одинадцятий поверх, а це означало, що пхати один одного, трясти ліфт, лякаючи Влада, і кричати ми будемо майже хвилину.

Не встигли ми розпочати розважатися, як ліфт різко зупинився у супроводі з різким миготінням лампи. Кожен з нас уже близько трьох раз застрявав, тому паніки не було, поки що…

Микита (досить високий пацан) натиснув на кнопку виклику диспетчера і через секунду ми вже були готові кричати: що застрягли, перезапустіть ліфт тощо.

Але ніхто не відповів.

Потім на кнопку натиснув Давид. Тиша.

Тривало це кілька секунд, але я вже з якоїсь причини почав панікувати. Стримало мене від різких висловлювань тільки те, що Владик (самий боягуз і нас) стояв в куточку і спокійно розправлявся з печеною картоплею, кидаючи шкірки на підлогу.

Ми постояли в тиші ще пару хвилин і почали обговорювати положення. Судячи з висловлювань кожного, ми готові були померти, так як всі були залякані тим, що повітря в ліфті скінчиться (наші батьки лякали нас, щоб ми не бавилися в ліфті).

Потім ми трохи розслабилися, перевівши всю ситуацію на жарт і пригоду. Загралися. І все дійшло до того, що стакан з “Мака”, який був наповнений чимось і стояв на “штуці” для виклику диспетчера, перекинувся прямо в центр ліфта.

Кола, що була в ньому, забризкала одяг кожного. Але це ми з’ясували потім, в момент, коли це сталося, кожен втиснувся в стінку ліфта так, як тільки міг.

Так, було смішно, про страх ми тоді забули, але ситуацію розжарювало те, що, як воно зазвичай буває в подібних випадках — захотілося в туалет.

Я стояв буквально на носочках, боячись забруднити шикарні світлі сандалі, які мама прикупила мені напередодні дня народження.

Через десь хвилин п’ятнадцять ми практично ридали, шансів на порятунок було нуль, Колян, що стояв поруч зі мною, вже хлюпав носом, а я все сильніше і сильніше хотів у туалет.

І, можна сказати, в самий пік апатії і паніки наші благання про допомогу були почуті моїм батьком, який вийшов покурити на сходову клітку.

Він покликав усіх мам стояти поруч із ліфтом і втішати нас, а сам викликав службу.

Ми тоді базікали, сміялися і жартували про смерть, поки мами обурювалися. І… через півгодини нас вже рятували.

Застрягли ми між четвертим і п’ятим поверхами, що трохи ускладнило наше спасіння, однак все скінчилося добре.

Пам’ятаю, як ми хавали торт всім натовпом відразу, коли прийшли додому.

А наступного дня я з Владиком, як і очікувалося, мили липку підлогу в ліфті і підмітали падік, вичищаючи його від картопляної шкірки».

Ось що каже Денис тепер:

«Зараз дуже часто мені сниться моє дитинство. Пов’язано це з тим, що мені боляче дивитись на те, як росте мій молодший брат. Йому 11 років і по суті ця обстановка забрала у нього все. Його школу, дозвілля, друзів, усю його атмосферу, що формувала його, як особистість. 

Сумно усвідомлювати, що буквально за місяць до війни я дивився у вікно на те, як він катається на санчатах і згадував, як сам у таку пору промокав до нитки і валявся на батареї в під’їзді, щоб не заходити у квартиру, тому що мама могла загнати додому.

Зараз літо і він не може пограти з друзями в “стукали-пали”, не може зіграти в “Стопземлі з будиночком”, не може посадити цуценя на ґанок і годувати його по черзі з друзями, виховуючи собі “друга”, як я колись.  

Я сумую всім серцем, що у мого брата вже вкрали його майбутні приємні спогади про дитинство. Вкрали його “під’їзні” пригоди. У нього вкрали хату».

Маша, 18, музикантка

Про свій під’їзд:

«Мій під’їзд — це як проміжна стадія з вуличної реальності в мій власний маленький домашній світ. Заходячи в нього, я можу нарешті видихнути, притулитися до стіни в очікуванні ліфта і розслабитися, відкриваючи ключами вхідні двері. У ньому завжди дуже спекотно взимку і прохолодно влітку, восени протяги бродять сходовими клітками, а навесні він наповнюється свіжим повітрям з відкритих вікон».

Наташа, 20 років, студентка

Про свій під’їзд:

«У мене біля під’їзду є коричневі перила, з якими можна сфотографуватися!

Насправді мені здається, що я і мій під’їзд несумісні, бо моя персона б віддала перевагу, щоб під’їзд був більш похмурим.

Мені не подобається, що він нічим не відрізняється від інших будинків.

Я не думаю, що підходжу своєму ж будинку, аж надто депресивна моя натура, щоб жити в таких яскравих місцях».

Ігор, 20 років, студент

Про свій під’їзд:

«Місця ці пов’язують мене з дитинством. З сімейними застіллями, де головна страва — то картопля з котлетами та домашній яблучний сік. Із запахом квартири, після якої вдома легко визначаєш речі, які доношуватимеш за старшим братом. Зі свистом суворого салтівського вітру, що проходить крізь вікна і лякає тебе ночами. З видом на окружну дорогу, на якій маленькі, як іграшкові, машинки перетворюються на крапку і зникають вдалині. Старий комп’ютер, який перший познайомив тебе з aezakmi і hesoyam. 

Ці лабіринти однотипних будинків завжди вселяли спокій і приховували тебе від мирської метушні, коли ти приїжджаєш сюди завантажений життям. Варто лише вийти на балкон, глянути в далечінь і масштаб твоєї сутності розчиниться в цьому безмірному горизонті буття».

Ігор не виїжджав з Харкова з початку війни. Він ховається з друзями в підвалі.

Зараз будинок Ігоря виглядає так:

Сніжана, 20 років, студентка

Про свій під’їзд:

«На ґанку мого будинку пройшло майже все моє дитинство.

Коли ми з сусідкою були маленькими, нас не хотіли далеко відпускати гуляти, тому ми самі вигадували розваги біля під’їзду. Це місце було і вишуканим рестораном, у стравах якого аналогом петрушки та цибулі була трава, аналогом випічки — пісочні пасочки, а головним декором — дрібні квіточки та камінці.

Було воно і аналогом комунальної квартири, і лікарні, і різним, на що нам вистачало фантазії. А особливо спекотні дні ми прямо любили забігти в прохолодний під’їзд, щоб грати з новими силами.

Я виросла, і згодом на ґанку почала спілкуватися годинами з друзями, коли ми вже розходилися, але різко вирішували обговорити все на світі.

Ще мій під’їзд був особливим у день народження. Його прикрашали кулями, плакатами та вирізками, друзі завжди робили мені приємні сюрпризи.

Я й не замислювалася, як багато це місце побачило значних для мене моментів».

Станом на 07.04.2022 під’їзд Сніжани ще цілий. Ось що вона думає про свою домівку зараз:

«Коли я почала жити дорослим життям, коли почала приходити з роботи додому просто, щоб поспати, коли спробувала виїхати звідти, щоб навчитися самостійного життя — все це зробило мене сильнішим.

Але тільки повернувшись, я усвідомлювала, хто я насправді, видихала і зачиняла двері за будь-яким складним періодом. Рідні щаблі будинку, які стопи знають уже навпомацки, були моїм полем недоторканності. Їм і залишаться».

Оля, 22 роки, студентка

Про свій під’їзд:

«Як не дивно, до свого під’їзду маю максимально двоєсні почуття. Всі добрі спогади з ним, як якийсь ефемерний серпанок, у мене залишилися з дитячого віку. У ті роки поруч із входом жили коти й собаки, яких ми з дідусем годували під час виходу на прогулянки. У дитинстві все здається прикольнішим. Зараз місцеві “автентичні” (тобто брудні, на жаль) під’їзди — у прямому сенсі тригер для мене. Жити в такому по своєму бажанню не повернуся».

Артур, 21 рік, студент

Про свій під’їзд:

«Особливих історій про це місце я не маю. Пам’ятаю тільки те, як мене дратували двері, які не відчинялися на морозі, зламана петля, через яку двері плескали на весь квартал. Звичайне місце, де нічого не відбувалося, навіть наркомани не кололися (начебто)».

Домівка Артура теж була пошкоджена. Ось що він думає зараз: 

«На жаль, я не вдома вже два місяці. Півтора місяці я сидів у Харкові, мій під’їзд став притулком для хлопців із тероборони — мішки, провізія та інше. Виглядає він, як і раніше, навіть домофон і ліфт знову недавно працюють. Нещодавно повиносило скла біля мого балкона від попадання в сусідній будинок, але під’їзд так само стоїть, уламки скла швидко прибирають».

Марк, 20 років, музикант

Про свій під’їзд:

«Кожен під’їзд має свої приколи. Ми їх ніколи не помічаємо і приймаємо як належне, але якщо задуматися.

Ось у мене звичайнісінький під’їзд новобудови двохтисячних, з жовто-білими стінами та з вічним перегаром у ліфті.

Є в нас одна жінка, котра раз на тиждень прибирає під’їзд. І щомісяця біля дверей ліфта з’являється папірець, на якому просять занести їй по 10 гривень із квартири, на купівлю засобів для прибирання. Але чомусь усім дуже складно це зробити, і через час з’являється нова записка про попередження, що жінка мити під’їзд більше не буде. Щоправда, жінка дуже хороша і продовжує його мити.

Можливо, якби вона виконала хоч раз свою загрозу, хтось би й заворушився.

Також у нас є ліфт, що не дивно для десятиповерхового будинку. Щоразу в нього заходиш і він ніби дає час для того, щоб зайшли всі, хто тільки може і не зачиняє двері. А всередині нього, хтось раптом почав обдирати по трохи стіни, а я завжди приліплюю їх назад. Через деякий час частина людей, мабуть, обрали бік пітьми. А інша — бік світла і підтримують мене у цій битві. Цікаво, хто все-таки здобуде перемогу?».

07.04.2022

«Я заходжу додому періодично і все гаразд». 

Іра, 22 роки, оперна співачка

Про свій під’їзд:

«Смішна історія номер один: поки ми з Настею фотографувалися, до нас підкотив алкаш.

А якщо серйозно, то й не порахувати, скільки в стінах мого під’їзду спогадів у вигляді подряпаних написів моїми ключами та ключами моїх друзів. Жаль, що зараз вони покриті новою штукатуркою, але деякі з них назавжди застрягли в моїй пам’яті. Замазали навіть величезний напис мого друга дитинства, який, пориваючи любов до мене, прийшов і зізнаннями розмалював весь під’їзд балончиком. 

Пам’ятаю округлі очі мого тата, який кричав з вікна на все горло, щоб той цього не робив. Фарби на все не вистачило, тому ще кілька років на асфальті біля під’їзду люди топтали своїми ногами фразу “Іра, я люблю т” золотого кольору».

Це також Іра. Ці фото були зроблені роком раніше тих, що вище:

Тут ми фотографувалися біля під’їзду, де жили батьки Іри. Його також можна назвати її домівкою. Але все ж таки вирішили зробити нові фотографії, із під’їздом, де вона зростала з дитинства. Ці фотографії не повинні були публікуватись. 

Зараз будинок Іри виглядає так:

Анастасія Демченко, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.