«Поезія для мене важливіша за дихання»: Інтерв’ю з Ярославом Корнєвим

На афіші читань вас було позначено як «харківський поет». Як ви ставитесь до цього означення?

Я одночасно і харківський поет, і краматорський, і київський. Взагалі, напевне, можна сказати, що я український поет.

З Краматорськом мене пов’язує заміський пасторальний будиночок, де зараз мешкає моя мати. В Києві я також жив. Ми з матір’ю переїхали до Києва, бо у Краматорську тоді було складно. А в Харкові ще з 2000-х років живе мій батько. Він викладає у академії дизайну та мистецтв. Тому з цим містом у мене довга історія. І тепер я, можна сказати, став «легітимним харків’янином». 

В інтерв’ю з нагоди отримання премії «Золотий кларнет» ви називаєте свою душу кочовою. Мені здалося, що з цього міг би вийти хороший епіграф до розмови. А ще згадалося, що поет Пауль Целан так само називає свою душу у вірші «Мерехтливий стовбур» зі збірки «Нічийна троянда»…

Це дуже цікаво! Особливо тому, що мій знайомий, київський поет Сергій Савін, коли ми з ним брали участь у читаннях у містах прифронтової зони, після кожного мого виступу підходив і казав: «Ти як Целан!». Тому це дуже кумедний збіг та алюзія.

Одна з тем, про яку я хотів поговорити, є, власне, Донбас. Здається, історичні обставини останніх 6-7 років, спричинені Революцією Гідності та війною, попри всю важкість несуть відчуття змін. Або їх потреби. Хочу спитати вас, як людину, добре знайому із цим простором: чи цей дух змін досі присутній у людях?

Якщо згадати наше турне, я можу точно засвідчити, що бачив людей, спраглих до мистецтва. До міських бібліотек малих прифронтових містечок приходили і старші люди, і молодь, і навіть школярі. Тобто людям справді цікаве сучасне українське мистецтво.

Щодо змін, то я можу пригадати, що, коли навчався у школі, в мене було відчуття, ніби ніщо нікуди не рухається. Це була стабільність, але якась болотяна… в ній почуваєшся, ніби в трясовині. Час не рухався, подій не відбувалося, і я тоді думав, що Україна – це така країна, де взагалі не може відбуватися змін.

Але ті події, що сталися, перевернули мою свідомість, і я зрозумів, що змін потребують і люди, і країна. І навіть якщо хтось не хоче цих змін, вони все одно прийдуть, впадуть на голову, виб’ють двері. Це не завжди зміни на краще. Але те, що ми зараз перебуваємо у вирі дуже бурхливих подій – і світових, і внутрішніх – я дуже сильно відчув на собі…

До речі, ваш пасаж про відчуття «трясовини» нагадав мені «болотне місто» письменника Мирослава Лаюка…

Можливо, у деяких митців думки перехрещуються. Свого часу Мирослав був першим молодим поетом, який вразив мене у літературному плані. Я зустрів його у 2012-му на всеукраїнському поетичному конкурсі «Золота камбала» у Донецьку. Він читав свої вірші, зокрема «Осоте!» – і це було щось надзвичайне. 

На той час я писав ще переважно російською. І не знав про поетів, яких можна було би назвати предтечами того, що писав Мирослав. Поезія Мирослава здалася мені одкровенням: я взагалі не очікував, що така робота з образами може існувати. Його дебютна книжка «Осоте!» стала на деякий час моєю улюбленою, хоча наступна – «Метрофобія» –  дещо розчарувала.

«Написання вірша – це оздоблення коштовного каменя»

А як щодо писання поезії українською і російською та двомовності? Ми часто сприймаємо її за негативне явище, хоча насправді вона дає нам можливість руху в двох культурах. Як взагалі у вашій творчості відбувається взаємодія мов: чи ви звертаєтесь до них паралельно, чи у певні періоди якась мова може домінувати?

Я почав писати десь на початку 2000-х, у школі. В той час я намагався придумувати вірш, як романіст: вигадати сюжет, дійових осіб тощо. Звісно, потім я знищив усі ці твори, хоча, можливо, десь ще залишилися старі зошити із ними. Це була поезія слабкого рівня, і в якийсь момент я зрозумів, що не хочу так писати.

Якось так сталося, що тексти почали народжуватися самі. Спочатку російською, потім і українською. Так, як щовесни народжується нове зелене листя або трава, що проростає крізь землю. Тепер це проростання відбувається у мене в абсолютно випадковій послідовності. Спочатку може постати 10-20 текстів українською, а потім так само – 10-20 російською.

Відколи я почав віршувати українською, я, звісно, не перестав писати російською. Останніми роками я працюю над прозовими текстами, або, як модно казати, поезо-прозовими текстами. Частина з них були написані в Казані, в період, коли я там жив. Там у мене прокинувся голод за українською мовою та літературою. І писання цих текстів неймовірно мене наснажувало.

Крім того, я маю оповідання, які написані російською. Тобто, так, моя творчість відбувається паралельно двома мовами – і завжди відбувалася. Хоча, звісно, є періоди, у які чомусь переважають тексти українською мовою, а є, у які – російською. Але це більше стосується того, як я пишу.

Це щодо поезії. З прозою важче, бо її я намагаюся будувати з камінців слів та речень. Це дуже складний для мене процес, навіть трохи рутинний. Хотів би спробувати себе у великій формі, але поки що я здебільшого починаю ці тексти й згодом відкладаю. Час покаже, що з цього буде.

Взагалі-то, я двомовний у своїй творчості, але сподіваюся розширити цей простір. Зараз вивчаю англійську, і якщо опаную її на бажаному для себе рівні, то зможу бути multilingual. Бо це реально дає вдвічі більше світу (чи світів!), вдвічі більше простору для мислення і роботи зі словом. 

А як щодо долі тих 10-20 віршів? За скільки із них зазвичай вам не соромно?

Останнім часом не соромно практично за всі. В мене є навіть тексти, які я почав писати, але полишив недописаними. Ті, які дописав, потім дороблюю, але ключовий образний напрям будується одразу.

Написання вірша – це оздоблення коштовного каменя. Якщо це рубін або смарагд, то спочатку він просто знаходиться у товщі породи. В одному цікавому оповіданні йдеться про те, що у середньовічному Китаї були люди, які вважалися майстрами бачення у товщі породи цього каміння. І поет теж мусить вміти його бачити.

Після цього необхідно стесати зайву породу, видобути каміння, а вже потім – оздоблювати. З віршем те саме: спочатку приходять образи, які можуть бути записані недолугими словами чи кульгавим розміром. Але ти маєш оздобити цей образ, аби потім він мав ту саму цінність, що й коштовний камінь.

Чудова метафора! Таким чином, можна зробити висновок, що ваша поетика в загальних рисах є сформованою. Можете згадати час, коли це сталося?

Так, у моєму випадку процес кристалізації був довгим. Моя робота зі словом тривала близько 10 років, аж поки у 2015-му я не відчув, що досяг певного рівня майстерності. У 2016-му році в мене вийшли дві збірки – українською та російською мовами – і саме з однією з них, з книгою «Дещо з насіння» я пов’язую оформлення своєї поетики.

Цю збірку присвячено людині, яка посприяла добудуванню моєї поетики й була, очевидно, останнім щаблем у моєму формуванні. Це [письменник] Юрій Тарнавський. Я навіть мав нагоду познайомитися із ним на львівському «Форумі видавців». Його творчість (а особливо – збірка «Поезії про ніщо») справила на мене сильне враження, і у своїй книжці я написав кілька віршів йому у відповідь, назвавши їх «Поезії про щось».

Розкажіть, як ви познайомилися з його поезією?

Через мого гарного друга, київського поета Сашка Мимрука. Кілька років тому він переміг на поетичному конкурсі видавництва «Смолоскип» і видав свою дебютну збірку «Цукровик». Я дуже ціную його як поета, а ще більше – як людину. Він був одним із небагатьох киян, із ким я спілкувався, коли ще пів року тому жив та працював у столиці.

Але ця історія сталася десь у 2014-му році. Ми з Сашком зустрілися на дні народженні київського поета Костянтина Козлова. І ось тоді, після читання віршів, Сашко підійшов до мене і спитав, чи знаю я щось про існування Нью-Йоркської групи [повоєнне об’єднання українських еміграційних письменників, що працювали у річищі модернізму – прим.]. Я відповів, що не знаю.

Після того почав «ґуґлити» і знайшов усе в інтернеті. Я дуже вдячний порталу «Клуб поезії» за те, що зміг прочитати дуже велику добірку творів Юрія Тарнавського на ньому. Щасливий, що такі портали існують.

«Справжні поети є жрецями»

Стосовно вашої книжки «Дещо з насіння». Чи надало вам отримання премії «Золотий кларнет» наснаги? Або, можливо, збільшило коло ваших читачів?

Насправді, не знаю, чи це коло збільшилось. Можливо, ненабагато… Мені здається, що моя поезія незрозуміла людям. Нещодавно у мене був поетичний вечір, який проходив у книгарні «Віват» в рамках «Мистецьких вівторків». Зі мною виступав хлопець, який грав на флейті. У нашому виступі вірші чергувалися з музикою. Після читань він сказав мені: «У тебе такі цікаві тексти, в них так багато слів, що окреслюють всесвіт, окреслюють щось широке».

Я міг побачити на прикладі конкурсів, у яких брав участь, що те, що я створюю, більшості людей нагадує кольорові плями, такий собі абстракціонізм. Люди розуміють, що є якась композиція, є якісь почуття. Наприклад, мій знайомий, харківський поет Сашко Середа казав, що моя поезія не є розповідною, що це «поезія внутрішнього стану, поезія не-дії».

За багато років я зібрав колекцію думок і поглядів на те, що роблю. Саме так я зрозумів, що люди бачать у моїй поезії, хоча я не можу нікого за це засуджувати.

З цього приводу я часто згадую епізод із іранського епосу про сліпих та слона. Кожен відчуває щось своє і сказати, що вони взагалі не впізнали слона, не можна. Але, на жаль, ще ніколи не було, щоб хтось сприйняв мій доробок як щось цілісне.

Розумію, про що їдеться. Гадаю, нам сьогодні бракує хорошої поетичної критики й, відповідно, переконливих естетичних критеріїв, які вона б мала створити.

Так, абсолютно з вами погоджуюся! Мене обурює, наскільки мало ми говоримо про поетів, які, як на мене, створили зовсім нову українську поезію. Можна навіть сказати, вивели її у космос. Маю на увазі Нью-Йоркську групу українських поетів, про яку ми вже неодноразово згадували сьогодні.

Здебільшого серед українських поетів виокремлюємо класиків – Шевченка, Франка, Лесю Українку. Від них ми успадкували всі ці стереотипи про «співочу» та «солов’їну» мову, а також – класичний набір тем: пейзажну та громадянську лірики.

Цю традицію логічно продовжили митці, що творили в умовах соцреалізму, а також після нього. Як за формою, так і за змістом їхня поезія є або оспівуванням краси у будь-яких проявах, або поезією боротьби та виклику.

Як не дивно, але і сьогодні ми великою мірою залишаємося в цій парадигмі. Наприклад, я мав нагоду слухати лекцію Оксани Забужко про найважливіших для неї літераторів другої половини ХХ-го сторіччя. Майже уся її лекція була присвячена шістдесятникам, і жодного разу в ній не було згадано поетів Нью-Йоркської групи.

Особисто для мене, другою ланкою космонавтів в українській поезії є поети Київської школи. Вони сильно відрізнялися від Нью-Йоркської групи, яка спиралася на тогочасні тенденції у світовій поезії. Київська школа натомість перебувала великою мірою під впливом української традиції, але те, що вони з нею зробили, було абсолютно космічним. Вони вивели її на орбіту!

У мене є своя філософія. Я вважаю, що справжні поети, незалежно від формальних ознак, є жрецями богині-праматері. Тут я посилаюся на Роберта Ґрейвса та його дослідження «Біла богиня». В цьому сенсі, такі митці як Юрій Тарнавський, Микола Воробйов, Михайло Григорів, Олег Лишега та інші є важливими для мене саме тому, що вони своєю творчістю зробили поезію знову сакральною.

Наостанок хочу розпитати вас про виступи. Ви користуєтеся майже кожною нагодою, аби вашу поезію змогли почути нові слухачі. Разом із тим, ваші вірші, безперечно, є дуже непростими. Якою має бути стратегія поета-жреця в умовах, коли його слова не можуть бути почутими достатньою мірою?

Саме це питання є невирішеним. Для мене важливий діалог із читачами – і з потенційними читачами в тому числі. Та й з людьми взагалі. Бо я вважаю, що наш світ (особливо зараз) – абсолютно лицемірний. Люди вдягають на себе маски, яких стає так багато, що більшість не знімає їх навіть перед найближчими. Це відбувається на всіх рівнях, починаючи з політичного і закінчуючи мистецьким. Тому для мене було дуже важливо віднайти власне слово, яке б долало ці перешкоди.

У мене є два завдання: перше – писати; так я виконую свою роль служіння богині поезії. Це не варто сприймати як щось епатажне чи пафосне. Для мене це життя. Тому, коли мене питають, чи поезія – це ваше хобі, я здебільшого просто дивлюсь у відповідь. Але дивлячись, я маю на увазі: «А дихання – це теж ваше хобі?». Поезія для мене важливіша за дихання. Друга частина цього процесу логічно витікає із першої: побудувати діалог між мною та іншими, які готові мене почути.

Я дуже ретельно готувався до свого нещодавнього виступу. Я хотів на початку сказати такі слова, завдяки яким можна було б наблизитись до розуміння того, що я роблю. Для мене це велика проблема: пояснити через яку призму дивитися на мою творчість.

Я казав, що, коли ми говоримо про поезію, то маємо на увазі явище, що не має меж. Адже поезія – це усе, що відбувається у світі. А якщо ми говоримо про вірші – про ту частину поезії, яка побудована зі слів, речень, підметів та присудків – ми потрапляємо до священної царини метафор. В цьому просторі головними є навіть не самі метафори, а те, що метафори дозволяють подивитися на будь-яке слово з мільйонів перспектив сприйняття.

Для того, щоб прийняти ці умови, потрібно усвідомити, що в цій царині метафор будь-яке слово може мати будь-яке значення. Тобто, слово «дім» може позначати все: і кішку, і вітер, і зірку. І так із кожним словом.

Після того потрібно віддати себе потоку цих слів, аби в певний момент почати виокремлювати ті трансформації, що відбуваються зі словами. Тобто, всі слова мають всі значення, а потім ти перетворюєшся на рибалку, який закидає вудку і починає виловлювати ці значення. Виловлювати і складати, як рибини до кошика. І тільки після того вже необхідно викласти впійману рибу за певними законами поетичної композиції. В цьому сенсі, будь-який вірш – це метафізичний натюрморт.

Саме це я прагну донести до своїх читачів.

Антон Григоров, обладника – Ілля Зубков