Люди
«Ми всі складаємо пазл перемоги». П’ять історій молодих українців та українок

12 серпня відзначають Міжнародний день молоді. 

Зазвичай у це свято було прийнято говорити про творчість, можливості та освіту. Проте війна докорінно змінила життя українців. Молодь воює, волонтерить, збирає гроші та організовує багатотисячні мітинги на підтримку України. 

«Люк» разом із ініціативою #ВліпиЗаСебе розповідає історії п’яти молодих українців та українок у нашій країні та за кордоном, які наближають перемогу.

12 серпня відзначають Міжнародний день молоді. 

Зазвичай у це свято було прийнято говорити про творчість, можливості та освіту. Проте війна докорінно змінила життя українців. Молодь воює, волонтерить, збирає гроші та організовує багатотисячні мітинги на підтримку України. 

«Люк» разом із ініціативою #ВліпиЗаСебе розповідає історії п’яти молодих українців та українок у нашій країні та за кордоном, які наближають перемогу.

Соня Король

Студентка

19 років

До повномасштабного вторгнення Росії Соня навчалася на журналістку в Чернівецькому університеті. Після 24 лютого почала працювати в кол центрі Чернівецької військової адміністрації й спілкувалася з вимушеними переселенцями. Розповідала, де можна поселитися, поїсти та отримати гуманітарну допомогу. 

Також писала англійською про війну в іноземні медіа, створювала Інстаграм-сторінки про події в Україні. Також разом з іншими студентами кидала скарги на російські акаунти в соцмережах, які поширювали фейки та дезінформацію.

Місяць тому Соня стала волонтеркою проєкту «Пошук зниклих» Катерини Осадчої. Він допомагає оперативно поширювати інформацію про зниклих цивільних. Волонтери шукають у російських чатах, групах та каналах інформацію про евакуйованих чи людей в полоні, а потім передають цю інформацію до поліції та інших органів.

«У мене є перелік моїх міст у Луганській області, — розповідає Соня. — Я шукаю списки, наприклад, евакуйованих людей із міста Мангуш. Подібні списки періодично публікують в російських чатах. Потім ми передаємо ці дані в поліцію або через соцмережі шукаємо родичів цих людей. Це те, що я можу робити зараз онлайн».

Після вторгнення Соня деякий час жила у Великобританії, де інформувала громаду про те, що відбувається в Україні, організовувала мітинги та допомагала українцям, які не знали англійської. Зараз дівчина у Празі на стажуванні для журналістів. Проте продовжує допомагати Україні та наближати нашу країну до перемоги. 

«Не всі можуть воювати на фронті, але кожен може допомагати, — запевняє Соня. — Допомогти можна словом, надати психологічну підтримку, спекти булочки, доносити інформацію до іноземців, можна купувати продукти вимушеним переселенцям. 

Зараз є стільки різних ініціатив, що написавши в гуглі “як допомогти на війні” ви знайдете 1001 спосіб. І пам’ятайте, навіть, якщо ви волонтерите одну годину в тиждень, — це допомога. Ми всі складаємо пазл перемоги. Головне — не знецінювати свою роботу та продовжувати допомагати».

Вікторія Апанасенко

Міс Україна-Всесвіт 2022

28 років

До початку повномасштабного вторгнення Вікторія жила в Києві, закінчила факультет психології КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «Соціальна робота» та мала успішну модельну кар’єру.

Вікторія представлятиме Україну на найбільшому світовому конкурсі краси «Міс Всесвіт»-2022, який відбудеться у грудні в Сан-Хосе (Коста-Рика). Між репетиціями та фотосесіями розвозила гуманітарку людям похилого віку та переселенцям. Також готувала їжу у волонтерському штабі й допомагала з евакуацією.

«За два тижні до повномасштабного вторгнення я дізналася, що моєму татові потрібна складна операція на серці, — згадує Вікторія.

Лікар сказав, що тато може померти до, під час або в період реабілітації. Операція пройшла успішно, але на реабілітацію він поїхав до Чернігова, а наступного дня почалась війна. Орки вщент руйнували моє рідне місто і я розуміла, що у будь-який момент можу стати сиротою. 

Коли мої батьки були в небезпечному районі Чернігова, тільки мій однокласник та друг погодився привезти їм продукти та ліки. Ніхто з волонтерів не хотів туди їхати. Я запам‘ятала цей сміливий вчинок на все життя, і це змотивувало мене допомагати іншим. 

Я знаю, що таке залишитись віч-на-віч із проблемою. Це відчуття жаху, безпорадності та болю. Тому дуже важливо, щоб хоч хтось був поруч у такий момент. Навіть незнайома людина, яка просто підставить своє плече, дасть надію і віру в те, що ти не один і все буде добре».

З перших годин повномасштабного вторгнення Вікторія була активна на інформаційному фронті, допомагала з логістикою, евакуацією, знаходила ліки. Пізніше доєдналася до команди волонтерів у столичному закладі, готувала їжу для батальйонів ЗСУ та людей, які постраждали від воєнних дій.

«Війна подарувала мені подругу Тоню, — розповідає Вікторія. — Разом із нею ми стали розвозити гуманітарну допомогу (їжу, ліки, засоби гігієни) у Києві та Київській області людям похилого віку, внутрішньо переміщеним, матусям та сім‘ям, які втратили житло».

Удвох Вікторія з подругою вже допомогли більше, ніж 300 сім‘ям.

«Перш ніж знайти свій “фронт”, я відправляла заявки у велику кількість організацій, — пояснює вона. — Не страшно, якщо ви щось не вмієте робити, просто спробуйте, будьте сміливими. Будьте корисними, готуйте їжу, допомагайте ЗСУ, надавайте адресну допомогу, воюйте в інтернет-військах».

Роман Токарик

Юрист «Формули-1»

23 роки

Роман із Чернівців. У 2021 році закінчив Оксфордський університет та залишився у Великобританії. До повномасштабного вторгнення працював юристом у команді «Формули-1». 

У перші дні війни разом з іншими українцями організував перший мітинг на центральній площі Оксфорда. Так почалося його волонтерство, яке триває досі. 

Спочатку волонтерити та збирати гроші для України було легко. За три години на протесті могли задонатити 5 тисяч фунтів. Але потім приходити на мітинги та донатити стало все менше людей. 

Тому Роман придумав інші способи фандрейзити: благодійні вечері для заможних британських аристократів та аукціони, де виставляли на продаж картини відомих художників та речі спортсменів, зокрема, футболістів Англійської Прем’єр-ліги. 

Й продовжував організувати мітинги на підтримку України. Спочатку людей було так багато, що вони не вміщалися на центральній площі Оксфорда. Потім приходило менше. 

У результаті Рому запросили на Даунінг-стріт, 10 в резиденцію до прем’єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона.

«Резиденція була вся в синьо-жовтих прапорах, — згадуєю Роман. — Зустріч відбулась у наш Великдень, і Борис Джонсон виголосив промову. Він порівняв події Великодня з тим, що зараз відбувається в Україні і сказав, що добро завжди перемагає».

Контакт з його офісом дав можливість вносити пропозиції для британського уряду щодо підтримки України та українських біженців.

«Якщо у вас є невідомість щодо свого майбутнього, то робіть, як робив я — пробував усе підряд. Пробувати щось набагато краще, ніж не робити нічого. В процесі набуття досвіду прийде розуміння того, що вам до душі. Після волонтерства можна піти працювати в уряд та допомагати масштабніше. Але потрібно з чогось почати. Важливо не боятися зробити крок вперед».

Катя Левик (Кухта)

Волонтерка

27 років

До війни Катя працювала маркетологом у стоматологічній клініці в Бородянці, займалася танцями, а також допомагала собакам із притулку. Створила благодійний фонд «Хвостата банда» й організувала щотижневу активність: у вихідні волонтери приїжджали до притулку та гуляли з безпритульними собаками.

«Під час війни 222 собаки з притулку у Бородянці загинули від голоду й спраги, — розповідає Катя. — Понад місяць собаки залишалися закритими у вольєрах притулку, в якому вже не було персоналу.

Бородянку окупували у перші дні повномасштабного вторгнення. Волонтерам дістатися до собачого місця перебування вдалося лише на початку квітня. Місто ще не було розміноване, українські військові допомагали з евакуацією». 

Катя була однією з координаторів процесу порятунку тварин в режимі онлайн. Спочатку не знала, де можна розмістити одразу 263 знесилених тварини. На рахунку фонду Каті було всього декілька тисяч гривень, тож вона оперативно фандрейзила і зрештою назбирала необхідну для евакуації тварин за кордон суму. Приблизно 200 собак із притулку зараз є чотирилапими біженцями у восьми країнах Європи. Там вони проходять реабілітацію, займаються з кінологом, їм шукають родини. 

Катя переконана, що волонтерська допомога наближає нас до перемоги: 

«Твоя діяльність у Львівській області ніяк не відрізняється від роботи в Запорізькій, Херсонській чи Донецькій областях. Всі роблять одну справу — війна змінила пріоритети»

Спершу вона разом із чоловіком розвантажувала гуманітарку та робила коктейлі Молотова для ТРО у Львові. А потім зайнялась тим, до чого найбільше лежить душа — допомогою собакам. Зараз Катя допомагає евакуювати тварин із Лисичанська. А ще вона змінила роботу на ту, яка приносить більше користі — почала працювати в «Гуманітарній пошті України», яка безкоштовно доставляє вантажі для волонтерських організацій.

«Допомагати можна по-різному, — стверджує Катя. — Армії — грошима, а фізично — потурбуватися про тварин. Від маленьких справ кожного з нас багато чого залежить».

Меліса Садик

SMM-експертка

22 роки

Меліса живе у Чернівцях. До повномасштабної війни займалася своїм маркетинговим агентством та розвивала особистий бренд — мала майже 300 тисяч підписників.

Після 24 лютого почала використовувати свій блог, щоб інформувати про евакуацію та підтримку для людей, які постраждали від військових дій. Публікувала історії людей, які потребували допомоги, й так знаходила тих, хто може допомогти. 

13 березня батько Меліси запропонував передати багі для ЗСУ, який він зробив власноруч. 

«Я зробила пост про батькові багі, — згадує вона. — Багі легкі, мобільні та швидкі, тому серед військових було багато охочих отримати машину. Підписники відгукнулись і почали скидати донати, щоб машин ставало більше». 

За першу ніч вдалося зібрати 150 тисяч гривень. За них купили два мотори та інші запчастини для майбутніх багі. Вартість одного багі залежить від комплектації та становить від 5 до 6,5 тисяч доларів. Незабаром про ініціативу дізналися фонди. Фонд Сергія Притули спочатку придбав два багі на тест, а потім докупив ще 10. 

Загалом, на фронті зараз 21 багі, які зробив батько Меліси. В роботі у виробничому цеху знаходиться 10 машин, наразі є 20 передзамовлень та 100 охочих їх купити. 

«Я зараз працюю в цеху, — каже Меліса. — І хоча руками нічого не роблю, стараюся систематизувати цей процес. Знаходжу постачальників, спілкуюся з військовими. Транслюю все через соціальні мережі».

Більше історій молодих українців можна знайти на сторінці  #ВліпиЗаСебе.

Ольга Артем’єва, менеджерка проєкту #ВліпиЗаСебе, візуал — Катерина Дрозд


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png
Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу image.png