Баннер
19.03.2020

Случилась поэзия: Ярослав Корнев

Фото автора
Антон Григоров

Сьогодні «Люк» відроджує серію «Случилась поэзия», у якій ми намагаємося зрозуміти Харків крізь призму його поетів. 

Третій випуск (попередні два читайте тут і тут) присвячений Ярославу Корнєву –  автору збірки «Дещо з насіння», фіналісту поетичного конкурсу «Гайвороння» та поетичного турніру імені Нестора Літописця, лауреату премії «Золотий Кларнет» за найкращу дебютну збірку та ІІІ-ї премії видавництва «Смолоскип». 

Незабаром читайте також наше інтерв’ю із автором.

Як зі мною сталася поезія? 

Напевне, це влучне визначення, саме «сталася». Одного разу в Харкові (рік точно не пам’ятаю, можливо це був 2009, або 2010) 21 березня відбувалися поетичні читання на драбині у дворі ЛітМузею. Я тоді ще віршував тільки російською, до української мови інтересу не мав. 

Однією з учасниць на тих читаннях була харківська поетеса Олена Рибка, і я не певен, що саме, але щось у її поезіях мене зачепило. Після цього заходу я повернувся додому в Краматорськ (там у мене будинок в приватному секторі), вийшов якось увечері в сад, де саме розквітли білі проліски, й раптом в голові у мене почав народжуватися поетичний текст українською мовою. З того часу й пишу…

 

стояв в камені 

люди йшли

колись

багато людей

проходило

повз

з відстані

у шість кроків

неважко було

побачити його

в камені

від землі до верхівки

лінія тулуба мала

середній зріст

засмагла шкіра

плечі\ вузьке

обличчя

дехто

переважно тубільці

намагалися витягти,

руки сували у чоло

але марно

дикий терен та горицвіт

охопили кам’яний стовбур\

горці дивувалися:

навколо лише

самі гори,

проте

голосу його

навіть у тиші

ніколи ніхто

не чув

 

кольори знітились

перед грозою

небу не стало сили

обрати жоден

вітер видовжував

краплі у гострий батіг

блискавка

розколола горлянку

глека

так називали місцеві

прохід у горах

дорогу розчистили

тільки наступного літа –

овчарі, що випасали

на полонині

 

сир того року

був з присмаком

гіркого настою

а вино – густим

та непрозорим

наче бурштин

 

ось ти йтимеш

на ранок

з худорлявим

хлопцем

або сама

по стежині

серед високого

деревію

минаючи

лобне місце

схопишся –

раптом

нікого й нема

 

 

 

 

A/U 

 

cкидав листя

cкидався на оленя

встелився

ніби горішній килим

 

носом поведе

стрімкі ніздрі

до водопою

пульсує у рогах

квітка

 

біжить, біжить

затиснений у

весну – голий

стрімголов

 

тулуб

поплямований

падолистом

дощі у шкірі –

ущелини

 

падатимуть

ноги

потім – увесь

обтікаючи

себе, наче –

перетинку

 

Ліс навесні –

Algiz

восени – Uruz

 

 

 

*** 

 

 

сьогодні небо заплямували

великі крилаті скати

й воно стало глибоко-синім

ніби забуло – що не вода

 

млисто-білі хребці й кістки

відчинених рибних тіл

прозирають крізь хмари

 

смугасте дерево проросло

з голови цегляної буди

порепаний асфальт цього

міста – зберігає минуле

ходи у тріщинах

 

чаша з синім вином

перекинулась долілиць

мені боляче

 

 

 

DANCE 

 

танцюйте

зі мною у безумі

як танцює ластівка

над пустелею

поки тіло її – згоряє

 

безум

 

під довгасте тіло змії

що з неї виходить

найтонший звук,

голі й скривавлені

світлом черленої колісниці

 

під ритм: апеп\

раз…

апеп/

три! царі

с-по/ твореного

дому

 

пустельні

 

 

 

*** 

 

 

дерево має: дві голови 

довгу брунатну шию 

прудке зеленаве волосся 

тулуб як блискавка –

гострий

міцні вузлуваті пальці 

щоб чіпляти ними 

рвучку ходу повітря…

  

але – дві голови: 

ту, що з вирізьбленими

очима, аби – рости 

іншу, миршаву, аби –

померти

 

 

***

 

 

нехай той,

хто любить тебе,

чоловіче –

зробить крок уперед:

 

до осіннього листя

бляклого неба

шрамованого обличчя

до звіра навпроти себе

та жінки навпроти плоду

 

хто хоче тримати тебе

за руку –

нехай відітне собі

пальці, аби не губити слід

розкльованої долоні

 

хто візьме собі твої очі

хто стрілятиме ними навсібіч? –

хробак чи квітка?

 

там – далеко в землі,

сідають вечеряти до

плаского як животи

столу

а перед тим зголошуються

на безліч:

 

чи питати тебе чи їх

чи задовольняти прохання

чи вмикати зірки чи прати

ними нічне повітря

чи покласти лялечку сонця

назад до рота

 

я б не питав аби міг не питати

не видовжував звук у вітрі

й саме тому – не можу

 

піде дощ піде шукати собі

дзиґаря, тільки б не переплутати

час прислухатися та полохатись

власного плачу

 

 

 

вільне  згортання

 

кінцівки принагідні до: рухатись

трава відповідно до плазування

глевка суміш очей сполохана

світлом розтятим навпіл

прямокутна кімната – череп

повний відлунь полум’я

смолоскипу ув сховищі 

 

прослідковуючи порух

пальців зміїне жало видовжене

форма цілунку відбиток у площині

тулуб помножений на злягання

вишкір сутності у дзеркалі кістки

 

мої долоні підіймаються

крізь зернину води

 

 

 

***

 

дехто каже,

що кров – глевка

(а дощ росте з

набряклої вишні)

але в ній багато

заліза й міді

і якщо куштувати

ніжно,

не перекушуючи

одразу,

то можна набрякнути

й стати ангелом

 

великим червоним

ангелом

з крилами важкими

ніби липневий дощ

 

і щоби підняти

ці крила, злетіти,

потрібна вся кров

Землі

 

коли я бачу в небірп

лелечі пасма

кров моя стає гострою

наче спис

 

пропечене серце

хрипне

 

 

 

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены