Польові дослідження української історії

У часи, коли війна, урбанізація та глобалізація безжально стирають локальну пам’ять, важливо усіма силами зберігати свою історію. Багато знань зникає разом із старшим поколінням, адже значна частина минулого ніколи не була записана в архівах чи книжках. Спогади про повсякденне життя, місцеві звичаї, діалектні слова, родинні історії, обряди та народні вірування часто існують лише в пам’яті людей.

Мене звуть Ніно Авалішвілі, я координаторка дослідницької частини проєкту «(Не)зрима спадщина». Ми поєднали архіви з живою пам’яттю та спробували зробити так, щоб Близнюківщина заговорила своїм голосом — болючим, ніжним і дуже людяним.

З січня по березень 2026 року ми провели польові виїзди до Близнюків, Добровілля та Уплатного. Лазили по зарослих берегах Опалихи, шукали рештки панських маєтків і склепів, годинами записували інтерв’ю зі старожилами, перебирали метричні книги, архіви, старі газети та статистику XIX–XX століть.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений ПлатформаТеатральнихІніціатив (@pti_centre)

Звісно, не все було легко. Респонденти іноді самоцензурувалися, архіви відповідали фрагментарно, точних координат об’єктів майже ніхто не знав, а ландшафт за сто років змінився до невпізнання. Але ці труднощі показали, наскільки цінним є кожен збережений спогад.

І ми встигли. Ось що нам вдалося почути й побачити.

Коли «Дике поле» оживає

Десь у степу, де вітер шепоче крізь залишки панських маєтків, а бабусі досі пам’ятають, як хрестили дітей під чужими іменами, простягається Близнюківщина.

Варто тільки копнути глибше в історію краю — і відкривається цілий всесвіт. Археологічні знахідки підказують: люди тут жили ще з неоліту, а після монгольської навали край перетворився на справжнє «Дике поле».

Життя повернулося в XVII столітті, коли з’явилося село Добровілля, назва якого, за переказами, походить від людей, які добровільно тікали від кріпацтва.

Пізніше сюди прийшли великі роди: Сумарокови, Коростовцеви, Щербатови. Після скасування кріпацтва та будівництва залізниці край нарешті задихав на повні груди й став важливим зерновим хабом.

Тепер я хочу розповісти вам про Близнюківщину через історії, що передавалися з вуст в уста.

Любов цінніша за багатство

Наприкінці ХІХ століття син заможного поміщика Митрофан Коростовцев закохався в просту швачку Євдокію. Батько поставив йому вибір: кохана або родинний статок. Митрофан обрав Євдокію.

Молоде подружжя залишило заможне життя й переїхало до Милівки. Тут вони оселилися в невеликій хаті, народили сімох дітей і почали все з нуля. Освічений Митрофан став одним із небагатьох письменних людей у селі та викладав арифметику в місцевій школі.

Через багато років родичі спробували помирити сім’ю й запросили Митрофана до батька в Катеринослав. Та старий поміщик так і не пробачив синові його вибору. Родину навіть не пустили до будинку. Лише онуків пригостили та обдарували подарунками.

У Катеринославі залишилася старша донька Катерина, яка згодом здобула освіту медичної сестри. А історія Митрофана та Євдокії назавжди залишилася місцевою легендою про кохання, яке виявилося сильнішим за багатство й суспільні умовності.

Лікарня, збудована через особисту трагедію

Місцеві жителі пов’язують появу Уплатнівської лікарні з родом поміщиків Коростовцевих. За переказами, дружина одного з представників роду тяжко хворіла. Одного разу її намагалися доправити до лікаря в Близнюки кінним транспортом, але жінка померла дорогою.

Ця втрата настільки вразила поміщика, що він вирішив збудувати лікарню ближче до людей. Саме так на початку ХХ століття в Уплатному з’явився медичний комплекс, який згодом став одним із найважливіших закладів у всій окрузі.

Працівники лікарні, архівні фото

З роками лікарня перетворилася на справжнє медичне містечко. Тут працювали лікарі, акушери та медсестри, діяли різні відділення, а навколо розташовувалася розгалужена господарська інфраструктура. Заклад мав власні стайні, ферми, пральню та господарські приміщення. Пацієнтів забезпечували продуктами, які виробляли на місці.

Сьогодні від колишнього комплексу залишилися окремі будівлі та людські спогади. Але про деяких лікарів звідти місцеві згадують із вдячністю навіть через десятиліття.

Жінки, які врятували своє село

Під час Другої світової війни мешканка Уплатного Клавдія Глєбова стала людиною, яка врятувала десятки життів.

Вона знала німецьку мову й не боялася сперечатися з окупантами. Коли молодь збирали для примусового вивезення до Німеччини, жінка переконувала німців, що люди хворі або необхідні вдома. Так їй вдавалося повернути багатьох селян.

Одного разу окупанти зігнали мешканців села до великої господарської будівлі. Люди були переконані, що їх ось-ось спалять живцем. Клавдія кинулася до німецького командування й почала благати змінити рішення. Зрештою, окупанти погодилися відправити людей на роботи замість страти.

Після війни багато врятованих згадували її як людину, яка буквально подарувала їм друге життя.

Не менш трагічною була доля рідної сестри Клавдії — Полі.

Працюючи поблизу місця, де окупанти утримували заарештованих людей, вона дізналася про підготовку чергової страти. Вночі жінка відкрила приміщення й випустила ув’язнених. Люди змогли втекти. За це її заарештували.

Окупанти катували Полю на очах у власних дітей, а дітей — на її очах. Але вона не видала жодної людини й не розповіла, куди втекли врятовані. Зрештою, жінку вбили.

Сьогодні про цей подвиг знають небагато людей, хоча саме завдяки їй десятки мешканців району залишилися живими.

Бабусі, які не дали вірі зникнути

У ХХ столітті радянська влада намагалася зробити релігію частиною минулого. Церкви закривали або переобладнували під склади й будинки культури, священників переслідували, а віруючих висміювали. Здавалося, що за кілька десятиліть релігійні традиції можуть зникнути зовсім.

Але цього не сталося. Значною мірою завдяки сільським бабусям.

Саме вони стали хранительками віри в той час, коли говорити про неї відкрито було небезпечно. Вони ховали ікони на горищах і в скринях, зберігали старі молитовники та вчили дітей молитв, коли ніхто не бачив.

У селах добре знали: якщо людина працює вчителем, лікарем чи займає керівну посаду, зайва увага до церкви може коштувати роботи. Тому багато родин жили ніби подвійним життям. У школі дітей вчили атеїзму, а вдома бабуся тихенько розповідала про Бога.

«Мене бабуся тихенько поїхала і хрестила. Вона казала: дитина має бути хрещена», — згадує одна з мешканок громади.

Бували випадки, коли дитину записували під іншим ім’ям, щоб уникнути проблем на роботі чи зайвих запитань від влади.

Та найбільше віра жила у щоденних звичаях. На Великдень бабусі вставали серед ночі, щоб замісити тісто на паски. Форми робили власноруч із консервних бляшанок, а діти допомагали прикрашати випічку та фарбувати крашанки. На Різдво готували кутю, дотримувалися посту, співали колядки й чекали на маленьких посівальників.

З роками діти, яких бабусі вчили молитвам і традиціям, самі ставали батьками. Вони вже не боялися носити хрестик чи святкувати Великдень. Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х релігійне життя почало відроджуватися відкрито. Те, що десятиліттями зберігалося за зачиненими дверима, повернулося до храмів.

---

Читайте також:

• Богдан Волинський: історії про Харків з домашнього архіву. Частина 1
• Степи, які мають свій голос: що потрібно знати про фольклор Донеччини
• Як (буквально) рубали вишневий сад. Яке місце займають особисті перекази в історії про радянський податковий терор

---

Пам’ять, яку ми можемо зберегти

Історія живе у спогадах людей, у старих фотографіях, родинних легендах та бабусиних розповідях про війну, дитинство чи свята: так складається справжня пам’ять про край.

Тому сьогодні особливо важливо слухати й записувати спогади старожилів та підтримувати дослідників, які працюють із місцевою пам’яттю. Така робота потрібна не лише історикам — вона важлива для самих громад. 

Адже людина, яка знає історію своєї родини, свого села й свого краю, краще розуміє власне коріння та своє місце у світі. А громада, яка пам’ятає своє минуле, зберігає зв’язок між поколіннями, краще усвідомлює свою унікальність і впевненіше будує майбутнє.

Якщо вам відгукується доля проєкту — можете підтримати його, підписавшись на сторінки в Instagram: @mgo_temp та @pti_centre.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел / надані героями матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко