Як почати власне дослідження: розмова, яка відкрила забуту історію Добровілля
За містом
У Добровіллі живе хлопець, який вирішив запитати у родини про їхню історію, і від цього одного питання почалося ціле дослідження краю.
Журналістка «Люк» Ніно Авалішвілі поговорила з місцевим дослідником із Близнюківської громади Владиславом Пономарем про те, як кожен з нас може стати краєзнавцем.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Усе почалося з розмови із дідусем.
Він сидів і розповідав: про прапрабабусю, яка варила на кухні в пана. Про прапрадіда, якого забрали в Сибір. Про іншого — що був на «Потьомкіні». І про старий храм, де його батько маленьким хлопцем служив при священику.
«Після тієї розмови в мене вже була основа, на яку можна було спертися», — згадує наш співрозмовник.
Влад не планував ставати дослідником, просто пішов за течією. Далі підключилася мама — Олена Пономар, яка працює в старостаті. Через неї відкрилися сільські архіви і список старожилів. А далі — вже самі люди. Хтось ще живе в селі, хтось давно виїхав. Кожен додавав свою деталь, і поступово картина починала складатися.
Бункер у Яковівці
Одного дня в молодіжному просторі хтось кинув майже між іншим:
«А шо то за бункер у Яковівці? Серед поля стоїть, кімнат багато».
Наступного ранку вже дзвонили старожилам. А через кілька днів Влад стояв біля справжнього панського погреба. Поруч колись був маєток, сад і став. Після революції там зробили школу.
Місцевий житель Анатолій Жук підтвердив: це справді погріб пана Сумарокова. Сам він ходив до школи, яка після революції розмістилася в колишньому маєтку. Школа складалася всього з п’яти кімнат.
Три маєтки замість одного
Потім з’ясувалося, що маєтків у Добровіллі було аж три. Біля ставу — Сумарокова. Під горою на березі Опалихи — пана Краснова. За Дяківкою — пана Бикова.
Місцевий житель повів Влада на справжнє місце маєтку під горою — туди, куди колись вказувала його бабуся. Там і досі лежать кубічні кам’яні брили. Пізніше дослідник Віктор Карпенко, якого Влад називає «колодязем свідчень», розповів про всі три маєтки. Те саме підтвердили й інші старожили.
Виявилося, що й у сусідній Ганнівці були свої панські двори — Пукала та Галича.
Графиня, яку шукали дослідники
А потім з’явилася графиня «Же».
Так її називали в селі. Насправді — Степанида Макодзеба. Її могилу шукали двічі. Спочатку серед снігу й льоду — майже півтори години. Не знайшли. Наступного дня — знову. І вже на старому кладовищі побачили табличку з портретом.
Здавалося, на цьому все. Рід майже вимер. Але доля підкинула несподіваний дзвінок. Родичка графині попросила довідку про землю — і в розмові згадала про портрети на горищі в сусідньому селі. Через тиждень Влад уже сидів у Близнюках, слухав спогади й гортав старі фотографії.
«Я й досі з нею на зв’язку. Пошуки не закінчені», — каже він.
Загадка камʼяної баби
А ще була кам’яна баба.
Її знайшли майже випадково — на дні пересохлого ставка. Спочатку всі думали, що скіфська. Потім з’ясувалося — половецька. Молодь зібралася, розчистила місце, спробувала навіть знайти голову. А один зі старожилів пізніше зізнався:
«Ми з хлопцями на канікулах кинули її в ставок. Хотіли перевірити, чи міцний лід. Так вона там і лежала».
Після публікації в газеті «Слобідський край» історія баби ожила знову. У коментарях місцеві згадали, що поруч стояла ще одна — з головою й руками, в яких тримала книгу. Десять–п’ятнадцять років тому її ще можна було побачити. Потім хтось забрав собі, а згодом і продав.
Виявилося, що в панському саду такі кам’яні статуї колись стояли просто як прикраси. А ще один старожил згадав: баба довго лежала біля свинарника, поки хлопці не вирішили перевірити на ній міцність льоду.
Зараз ставок знову під водою. І баба знову ховається.
Читайте також:
- Богдан Волинський: історії про Харків з домашнього архіву. Частина 1
- Як степові села на Харківщині розповідають історії, яких немає в підручниках
- «Акваріум, повний ключів»: митець Юрій Гуржи про Харків, архів батька і нову книжку
Цегельний завод
Були ще пошуки старої цегельні, панські могили на кладовищі, години над архівними книгами. Дві дівчини з молодіжного простору за тиждень переглянули більше тисячі статей, вишукуючи будь-які згадки про місцевий храм.
Цегельня поруч з Федорівкою
Влад годинами сидів над погосподарськими книгами, які ведуться з 1943 року. Саме там знайшов прізвище жінки з відомої старої світлини — економки Віри Нечепоренко. А в оцифрованих метричних книгах храму Святого Духа — запис про її народження 1888 року.
На старому кладовищі молодь разом з ним знайшла дві панські могили, обкладені цеглою, і поруч — кам’яну брилу та частину хреста.
Панські могили на старому кладовищі
Історія, що оживає
Все це дослідження виросло з однієї розмови з дідусем.
«Історія — це не підручники, — каже хлопець. — Вона поруч. У спогадах людей, у старих фотографіях, у землі під ногами».
А головне, що він зрозумів:
«Наодинці історію не відновити. Вона оживає тільки тоді, коли ти починаєш слухати і збираєш навколо себе інших».
Тож якщо раптом захочеться дізнатися щось про своє село — почніть з найпростішого. Запитайте рідних. Пройдіться знайомими стежками. І не бійтеся кликати інших. Справжні відкриття народжуються саме там, де з’являється спільна цікавість.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — надані героями матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
