Андрій Терентьєв: тепле кіно холодного листопаду. Твій щомісячний кіногід

Здається, наш кінематограф увійшов у фазу, коли все відбувається водночас — як після довгої мовчанки, коли нарешті хочеться сказати одразу все.

І попри війну, відключення, сирени й постійне «бюджет поки не затверджено», ця осінь доводить: українське кіно не просто виживає — воно світиться зсередини.

Міжнародні перемоги: від Дністра до Рима

Коли документальний фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Тиха повінь» потрапив до головного конкурсу IDFA (найпрестижнішого документального фестивалю у світі), це сприйнялося як повернення українського кіно в глобальний контекст.

Фільм про закриту спільноту на берегах Дністра, де природа і війна зливаються в одну стихію, говорить мовою, зрозумілою будь-де: як вижити, не втративши людяності.

Кадри та постер фільму «Тиха повінь»

Одночасно Європейська кіноакадемія включила до шортлиста European Film Awards 2025 три українські роботи: 

• «Мілітантропос» (режисери: Єлизавета Сміт, Аліна Горлова, Семен Мозговий); 
• «Пісні землі, що повільно горить» (режисерка Ольга Журба); 
• «Татова подряпинка» (режисер Єгор Гармаш).

Усі три фільми різні за формою, але спільні в одному: у здатності бачити людину не як жертву, а як того, хто продовжує жити. І саме цю здатність нині найбільше цінують європейські відбіркові комітети: людяність, яка не звучить як гасло.

І, нарешті, «Куба та Аляска» (режисер Єгор Трояновський). Фільм про українських бойових медикинь (одна з яких з Харкова — позивний «Куба», Юлія Сідорова) щойно здобув головну нагороду Римського міжнародного кінофестивалю як найкращий документальний фільм. 

Для журі — це історія про стійкість і творчість посеред війни. А для мене — ще й особистий спогад: у серпні ми показували «Кубу та Аляску» в Харкові. Я модерував той захід, а серед гостей були самі герої стрічки: «Куба» та «Артист» (Сергій Борденюк).

У повітрі стояло тепло сердець, що навіть світло з проєктора здавалося живим. І коли тепер фільм отримує нагороду в Римі, хочеться вірити, що ця історія про мужність звучить не лише на червоній доріжці,  а й тут, у залах, де ми впізнаємо одне одного.

Фестивалі вдома: кіно, що дихає разом із людьми

Цього року українські фестивалі довели, що навіть без надвеликих бюджетів вони здатні задавати тон культурного життя. Кіно стає приводом для зустрічі — живої, неідеальної, але необхідної.

На Одеському міжнародному кінофестивалі головний приз отримав фільм Павла Острікова «Ти — Космос». А найкращим неігровим фільмом визнано «Простого солдата» (режисер Артем Рижиков).

«Ти — Космос» виходить в український прокат 20 листопада. І судячи з трейлеру, це буде щось тепле, меланхолійне й небанальне.

54-ий фестиваль «Молодість», що проходив у Києві з 20 жовтня по 2 листопада, виглядав як лабораторія — не лише прем’єри, а й розмови про продюсування, монтаж, промо. Заснований у 1970 році, це єдиний кінофестиваль в Україні з акредитацією міжнародної асоціації кінопродюсерів (FIAPF).

Бо Віллімон (сценарист політичного серіалу «Картковий будиночок» на Netflix) говорив про сценарну архітектуру, а українські режисери — про виживання між грантами, подачами і світлом, яке вимикають на фінальному рендері. Це теж частина кіноіндустрії, навіть якщо її не показують на загал.

А Мандрівний Docudays UA знову приїхав до Харкова з темою «Рідкісний ресурс». З 21 по 26 жовтня проходили покази на знайомих локаціях: Art Area ДК, кав’ярні «Нафта», HudpromLoft, пресцентр «Накипіло», «ПрайдХаб».

До речі, фільм ірландського режисера Гара О’Рурка «Санаторій» про український «Куяльник», що також показувався на Docudays UA, висунуто від Ірландії на кінопремію «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».

З 17 по 24 жовтня арт-підвал DRUK у Харкові знову став епіцентром кіно. Саме тут відбувся культовий фестиваль українського короткого метру «БАРДАК IX» — єдиний нині чинний кінофестиваль міста, що демонструє виключно українські фільми.

Протягом восьми днів фестиваль зібрав понад тисячу глядачів і показав понад 160 стрічок. За традицією, головним журі став сам глядач. 

Переможцем став фільм «Дріфт» режисерки Анни Павлової-Гаршиної — тепла, людяна історія, у якій навіть зимовий трамвай здається живим.

Фахові журі також відзначили стрічку «Лелеки Завжди Повертаються Додому» Ґали Козютинської та експериментальне «Жахіття Письменника» Сергія Пудича — за новаторство й чесність у роботі з темами страху, творчості та виживання.

«БАРДАК IX» знову довів: українське кіно живе не лише на великих екранах Європи, а й у підвалах Харкова — там, де глядач і головний критик, і головне дихання кіно.

---

Читайте також:

• Андрій Терентьєв: про жовтневі кінофестивалі та нові стрічки. Твій щомісячний кіногід
• У Харкові відбудуться спецпокази фільму «Ти – космос»
• У «КнигоУкритті» відбудеться показ фільму «Звенигора» за сценарієм Майка Йогансена

---

Нові прем’єри: історії любові й стійкості

Осінь принесла кілька стрічок, де війна — не фон, а стан душі.

Онлайн вийшов фільм «Медовий місяць» Жанни Озірної — камерна історія кохання в перші дні повномасштабного вторгнення. П’ять днів у замкненій квартирі стають випробуванням не лише для стосунків, а й для самої віри в життя.

Фільм вже можна подивитися на «Київстар ТБ». 

А «Наш дім у вогні» Олесі Білецької — це голос молодої українки, яка повертається з Лос-Анджелеса в Київ і прокидається від вибухів.

У цьому фільмі немає пафосу — є ніжність і світло, навіть коли навколо все горить.

З 6 листопаду в український прокат вийшов неігровий фільм «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» режисера Артема Григоряна. 

Ця біографічна стрічка розповідає історію одного з найвідоміших гуртів сучасної України — від перших виступів до концертів на стадіонах, від внутрішніх творчих конфліктів до спільних переживань із суспільством.

Фільм містить архівні кадри та відверті коментарі учасників — як відчувається шлях, коли музика стає дзеркалом країни.

Відлуння поетичного кіно: виставка у «Довженко-Центрі»

24 жовтня в «Довженко-Центрі» відкрилася виставка «У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті тортур» — і це було справжнім ковтком свіжого повітря в осінньому, смурному Києві. Мені пощастило потрапити на її відкриття.

Камерна атмосфера, без пафосу, але з теплою, майже домашньою енергією. Плівки, звуки композиторки Мар’яни Клочко, об’єкти Максима Ходака, які перетворюють архів на живий організм.

Директорка Центру Олена Гончарук сказала: «Не бійтеся йти за почуттями. Вони розумні — вони ведуть нас уперед».

І справді, українське поетичне кіно завжди було не про форму, а про почуття. Воно навчило нас переживати красу через біль, а втрату — через танець. 

Виставка триватиме до 28 грудня, і це не просто культурна подія, а нагадування: навіть у темряві є місце для світла, яке ми створюємо самі.

Виставка «У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті тортур». Фото: Андрій Терентьєв

Що почитати: кіно, яке триває на папері

Для тих, хто хоче подивитися на історію українського кіно трохи глибше, варто взяти до рук книжку Джошуа Ферста «Український кінематограф: приналежність та ідентичність за радянської відлиги».

Видана «Довженко-Центром», вона повертає в академічний обіг феномен українського поетичного кіно — від Сергія Параджанова до Юрія Іллєнка.

Фінал: тиша після титрів

Може, ми ще не маємо стабільної індустрії, але маємо режисерів, операторів і глядачів, які не бояться бути чесними. Маємо вечори, коли в кав’ярнях замість музики чути репліки з екрана.

Попри скорочення державного фінансування, українські режисери вчаться обходитися меншими ресурсами. Замість «великої студійної машини» — невеликі команди, волонтерські локації, копродукції з Францією, Польщею, Чехією, Литвою. Така гнучкість створює нову модель — кіно як мережу довіри, а не ієрархії.

Фестивальний успіх «Тихої повені» чи «Куби та Аляски» показує: глядачеві більше не потрібно нічого доводити. Українське кіно перестало бути «екзотикою з війни». Кіно стало зрозумілим і потрібним — і саме тому інтерес до нього росте навіть у країнах, де війна здається далекою.

І поки десь у Римі ще тривають оплески, у Харкові хтось готує новий кінопоказ. Бо кіно — це не подія, а спосіб жити. І поки воно світиться, ми також не гаснемо.

Текст — Андрій Терентьєв, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, Андрій Терентьєв, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️