Як (буквально) рубали вишневий сад. Яке місце займають особисті перекази в історії про радянський податковий терор

«Садок вишневий коло хати» Тараса Шевченка всі вчили в школі? Здається, вивчили так добре, що й досі стоїть перед очима оця викарбувана картинка канонічної української хати десь в селі — так, щоби стіни білі мазані, тинок, хрущі, і, звісно ж, сад. Пишний, плодовий, а пахне як!

Сад справді був. І був важливий. Аж допоки його не зрубали з настанням часів радянської колективізації. Спершу це виглядало як чергова забаганка партії, аби ще більше затягнути гайки контролю в сільських місцевостях по всій Україні.

Що їм зробили кущі?

Логічне, насправді, питання, що виникає, коли вперше дізнаєшся, як радянська влада заповзялася оподатковувати плодові кущі й дерева в українських селах. Але, щойно починаєш копатися в архівах і складати два до двох, з’ясовуєш, що воно лише на перший погляд виглядає якось трішки по-дурному.

Вперше про оподаткування плодових дерев згадується в документах ще кінця 20-х років ХХ століття, коли Йосип Сталін лише почав обживатися на посту генсекретаря КПРС. 

Так, наприклад, у постанові СНК СРСР від 11 вересня 1928 року було ухвалено єдиний сільськогосподарський податок на 1928-1929 роки, який охоплював доходи від різних господарських джерел, зокрема й садівництва. Вже наступного року Політбюро ЦК ВКП(б) надало право раднаркомам вводити в регіонах підвищені ставки для індивідуального оподаткування.

Нащо це робилося? То був розквіт колективізації в українських селах, перші дзвоники майбутнього терору. До українських селян радянська влада ставилася з особливою недовірою: на відміну від робітників та міської інтелігенції, вони були більш самостійні, не настільки тотально залежні від держави, адже мали свою, хай і мінімальну, приватну власність. Село берегло українську ідентичність, знало своє коріння, мало впертість і нахабство чинити спротив комуністам.

Селяни були незручні. Їх треба було вгамувати. Узалежнити. Не видати паспорт. Забрати те, чим вони можуть самі себе прогодувати, і закатувати податками. Якщо не спрацює і це — вбити. Дата, підпис.

До чого призвів податок?

Введення податку на плодові культури і його кількаразове підвищення призвели до масової вирубки дерев і кущів по всій Україні. Десь це показово робили червоноармійські бригади «буксирів», десь селяни рубали кохану вишню чи яблуню власноруч — адже невідомо, чи вродить цьогоріч, а податок платити довелося б усе одно. І податок той був непідйомний.

Не те, щоби без цього не був можливим Голодомор 1932-1933 років, але ж, якщо знати про документи, затверджені ще у 1928-1929 роках, доволі легко в ретроспективі прослідкувати логічний ланцюжок. Влада знала, що робить. У певному сенсі, так готувалося підґрунтя до масштабного геноциду українського селянства. 

Так, це був не перший і не єдиний голод — попередній вже стався на початку 20-х років, і ще попереду був післявоєнний голод, що триватиме з 1945 по 1947 рік. Але саме Голодомор 1930-х років закарбувався в пам’яті українців найстрашнішою та наймасовішою трагедією «викосу» селянства через штучний голод.

Навіть коли найстрашніші роки Голодомору минули, загальна політика податкового терору нікуди не поділася. 

У 1935 році влада опублікувала оновлений формалізований перелік нормативів і податків. У документі було зафіксовано ставку податку за гектар саду та ягідників — 600 рублів за гектар. Зрештою, податок на плодові дерева і кущі діяв аж до середини 50-х років. 

Лише у 1954-му, після смерті Сталіна, було зменшено податки на особисті селянські господарства на 60% порівняно з 1952 роком, а до 1958 року цей податок було повністю скасовано.

Втім, шкоди вже було заподіяно. «Масова вирубка» — доволі узагальнене словосполучення, не надто багате на якесь емоційне забарвлення. Але уявіть, як окрім приватного майна і права на відстоювання своєї національної ідентичності у вас забирають останнє — право сказати нащадкам: «Це дерево посадив мій дід». Це, варто визнати, доволі філігранний садизм.

Вирубка дерев у садках — доволі неочевидний інструмент нищення пам’яті, якихось матеріальних доказів спадку. З тим, який невід’ємний від українського сільського пейзажу був той самий вишневий садок Шевченка, в роки податкового терору він набув, без перебільшення, сакрального значення. Його оплакували. За ним горювали. Його заприсягалися відродити і робили це справою решти життя.

Про близьке

У 2022 році в межах акції «Запали свічку» у Facebook розлетівся допис літературознавиці і дитячої письменниці Зої Жук. Текст був присвячений, власне, темі масової вирубки плодових дерев і кущів, спричиненої радянськими податками. За браком детальної інформації у відкритих джерелах цей текст став основним джерелом на цю тему.

«Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру — важко оцінити. Якщо коротко: було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос), смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків). От ви куштували коли-небудь дулі? Не ті, що з маком, а я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких, він був поширений на території Речі Посполитої із XVI століття, і аж до XIX століття не мав конкурентів.  Деякі культури — чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево-черешневі гібриди, персики — просто зникли, часом навіть назви не лишилося…», — описує Зоя наслідки податкового терору на плодові культури в Україні.

У тому ж дописі Зоя переповідала історію власного діда, Петра Сікачини, котрий після скасування податку заповзявся відродити садок на Фастівщині, щойно селянам почали видавати більші присадибні ділянки.

«Щоб змогти посадити садок із яблунь і груш — всі дерева дід сам щепив — він обійшов усі довколишні села в пошуках живців. Плодових дерев, що вціліли, були одиниці. Йому вдалося роздобути донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку (білий налив), джонатан, сніжний кальвін (сніговий кальвіль) і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам’яті в нас його ніхто, крім корови, не їв, на Вінниччині це — “канхветка”). Крім того, чотири сорти груш. 

Сливи і вишні росли дикі. Чотири сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960-х. Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів — дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу. Ще одну морелю, місцеву, дід нашукав у лісосмузі», — пише Зоя, при цьому зазначаючи, що чимало сортів та автентичних гібридних культур відродити так і не вдалося; вони втрачені назавжди.

«Люк» поспілкувався з Зоєю Жук про історію написання цього тексту. Вона поділилася, що історія про вирубку плодових дерев дійшла до неї через дослідження історії власної родини. Цим вона займалася ще з підліцтва у 90-х роках. 

«Коли я була дитиною, часто можна було побачити, як старші сиділи на лавці і згадували, як було за старих часів, розповідали про те онукам, молодшому поколінню, це був такий спосіб дозвілля. Пізніше я вже ставила дідусям, бабусям, сусідам певні питання, щоб зрозуміти більше. Деякі з них відповідали охоче, деякі навпаки казали, мовляв, не питай, бо це страшне, — каже Зоя.

Вже коли я була студенткою у Києво-Могилянській академії, то дізналася, що оці розмови зі старшими — це цілком офіційно один із валідних інструментів дослідження історії. Його винайшли ще десь на межі 60-х чи 70-х років в США як спосіб подивитися на історію інакше — не через визначні історичні події і персоналії, а через те, як проживають це “маленькі люди” і як великі історичні події впливають на життєві долі людей».

Під час навчання у Києво-Могилянській академії, майбутня літературознавиця отримала завдання від свого тодішнього викладача, голови кафедри історії, професора і священика Юрія Мицика. Завдання полягало в тому, аби розпитати старших про часи Голодомору, дослідити так історію тієї чи іншої місцевості. 

Зоя поїхала додому, на Фастівщину, де вже померла її бабуся, але ще живі були сусідки, котрі застали роки Голодомору й колективізації молодшими підлітками, а відтак пам’ятали ті роки доволі добре і могли про них розповісти.

Юрій Мицик, автор багатотомного видання «Український Голокост» 

Згодом ті оповіді, що зібрала Зоя, увійшли до першого тому книги Мицика «Український Голокост», а сама письменниця написала оповідання «Ангел на ймення Грушка», присвячене бабусі Зої, Оксані. Пізніше вона також присвятила пам’яті дідуся, Петра Сікачини, оповідання «Світи і сад». Усі свої твори письменниця підписує псевдонімом Зоряна Живка.

---

Читайте також:

• «Маємо зберегти кожен спогад»: українців закликають передавати записані свідчення про Голодомор
• «Віра в справедливість — сакральне поняття для українців». Інтерв’ю з дисидентом, борцем за незалежність України Анатолієм Здоровим

---

Своїми словами

Вертаючись до теми вирубки плодових дерев, яку Зоя також досліджувала і транслювала у своїх дописах і творах, ми зауважили, що її тодішній текст в межах акції «Запали свічку» чи не найповніше розкриває дану тему — адже офіційних джерел збереглося небагато, та й говорити на цю тему було довгі роки заборонено навіть після остаточного скасування податків на плодові культури.

«Справа в тому, що для мене це особиста історія, — зазначає Зоя. — Мій дідусь по мамі, Петро, дуже любив дерева і дуже любив сади. І для нього було особистою трагедією, коли він був хлопчиком і бачив, як дерева вирубали. Мрія посадити колись сад знову тримала його довгі роки, і, зрештою, це перетворилося на таку собі історію з хеппі ендом: Сталін помер, дід посадив сад. Але це історія моєї родини, що збереглася, бо про це говорили.

А багато хто не говорить. Історія голоду в родинних переказах часто травматична й замовчувана. Старші люди часто просто не можуть про це говорити. До 1988-1989 року це було взагалі заборонено, а коли стало можна, людям не ставало вже слів, аби перепрожити цей жах. При цьому чимало документів були спалені і втрачені, матеріальних свідчень часто не залишається, і говорити зі старшими, розпитувати їх — це наш єдиний спосіб зберегти пам’ять про ці трагедії і жахіття».

Зоя також наголошує на важливості проговорювання й дослідження подібних історій через перекази саме зараз, коли українців «наздоганяє» ретравматизація історіями тих, хто жив на окупованих територіях і виїхав, і має змогу розповісти, як вже зараз, у 2022-2023 роках, в деяких населених пунктах окупанти відбирали продукти, створюючи загрозу голоду. І говорити про те, як ця історія вже свого часу розгорталася в роки колективізації майже століття тому, — це, за словами письменниці, є надважливо, аби через проговорення й проживання воно ставало стерпним.

«По суті, заговоривши про вирубку плодових дерев, я виступила як голос роду, який був внаслідок різних історичних причин цього голосу позбавлений. І це резонує іншим, бо люди починають згадувати, що вони теж чули щось таке від дідусів, бабусь, котрі пам’ятають оце відчуття кошмару, коли приходять чужі люди і вирубують дерева», — ділиться Зоя.

Аби популяризувати подібні історії, каже Зоя, потрібні ентузіасти, здатні виносити це в медійний простір, і неодмінно ті, хто ще може розпитати старших, аби дізнатися більше, — і розпитує. Допоки є в кого питати.

Текст — Дарина Карапетян, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Зоя Жук, з відкритих архівів, обкладинка і колажі — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️