Заміновані поля та зруйновані будинки без світла. В яких умовах вчителька з села Довгеньке викладає математику дітям
Станом на сьогодні, село Довгеньке Харківської області знаходиться у близько 65 км від території, тимчасово підконтрольної Росії. Також воно розташоване поблизу великої траси Е40, яка поєднує Харків та Донецьк і яку російська армія намагалася взяти під контроль.
До повномасштабного вторгнення у селі проживало 850 людей. У 2022 році близько п’яти місяців росіяни намагалися захопити Довгеньке. 10 вересня 2022-го, в ході контрнаступу українських сил, село звільнили від окупантів.
Авторка «Люк» Юлія Гуш поспілкувалась з мешканкою Довгенького, вчителькою математики Наталією Демченко. Вона пригадала як у селі почалось повномасштабне вторгнення та як люди жили і працювали без електрики, а також поділилась баченням майбутнього наразі зруйнованого села.
Довгеньке належить до сіл Ізюмського району, які сповна відчули на собі повномасштабну війну. Тут немає світла, газу чи води — тільки розбиті будинки та знищена інфраструктура. Та й розслаблені прогулянки все ще залишаються розкішшю: завжди є ризик натрапити на небезпечні знахідки у вигляді мін та нерозірваних снарядів.
Тим не менш, у селі живуть та працюють люди. Одна з них — 52-річна шкільна вчителька Наталія Демченко. До повномасштабного вторгнення вона мала власне господарство та багато тварин. Кожного ранку жінка поралася з ними, а потім йшла на роботу до місцевої гімназії. Там вона викладала математику.
24 лютого 2022 року звична рутина Наталії була зруйнована. За словами жінки, цей день вона вже ніколи не забуде.
«Наступ йшов швидко, просто сів в машину та поїхав»
«Десь о п’ятій ранку я прокинулась і сіла пити чай, — згадує Наталія Демченко. — На початку шостої вскакує мій чоловік із переляканими очима і каже: “Віталік [старший син, — «Люк»] подзвонив — Харків бомблять!”. У мене на Донеччині на лінії розмежування живе троюрідний брат. Я швиденько набираю його і кажу: “Юро, у нас Харків бомблять!”. Він: “Як бомблять? У нас все тихо”.
І в цей же день наші вчителі пішли до школи. Всі були перелякані, ніхто не знав, що робити, як бути, як поводитись. Адміністрація села також не знала. І буквально наступного дня до нас почали заїжджати наші військові.
Ми вже зрозуміли, що це не як 2014 рік. Що це буде вже просто жесть. Ніхто не думав, що вони [росіяни] підуть на Київ, на Харків, на Сумщину. Наші військові були готові їх зустріти там, на Донеччині та Луганщині. І вийшла така от “нестиковочка”».
Син із невісткою та маленькою онукою виїхали з села. Сама ж Наталія разом із чоловіком залишилась у Довгенькому.
3 березня росіяни почали обстрілювати Ізюм. Зокрема, вони зруйнували військкомат та поліцейський відділок. Вибухи були добре чутні в Довгенькому. У селі було більш-менш тихо до 13 березня. Тоді ж росіяни здійснили перший авіаналіт і скинули бомби на сільхозпідприємство «Караван». Наступного ранку обстріляли «Злагоду». Після цього жодного дня не проходило без обстрілів, згадує Наталія.
В основному росіяни били по інфраструктурі. До 17 березня село було з електрикою, газом та світлом. А от після 17-го росіяни порозбивали всі трансформатори, і Довгеньке залишилося без світла та води. Але газ певний час був — на ньому люди топили сніг, щоб якось напоїти худобу.
«25-го наші сусіди почали виїжджати, — каже Наталія. — Слава богу, ночувати вони ходили до невістки у погріб. О четвертій ранку росіяни обстріляли пам’ятник [загиблим радянським військовим під час Другої світової війни], а у сусідів дах знесло та частину хати розвалило. Тому вони випустили корів, сіли в авто та поїхали.
І так багато людей тягли до останнього саме через худобу. Шкода було її. Хоча зараз іноді ми балакаємо: “Ну чого не сказали, щоб евакуювалися, виїжджали? Ми би повивозили корів”. Я, чесно, розумію, що ніхто б нікого не повивозив би. Наступ на нас йшов дуже швидко, ти просто сів у машину і поїхав. Незрозуміло куди прямуєш і де ти будеш ночувати. Чи то з собою корів тих вести… і куди ти приведеш? Ніхто ж не знає! Так що балачки. Сталося те, що сталося».
«Проведу урок, і через один-два дні віддаю свій ноутбук на зарядку в Ізюм»
Наталія з чоловіком залишалися в Довгенькому до 28 березня. Жити під постійними обстрілами ставало все складніше, тому подружжя вирішило виїжджати. Вони попрямували до міста Зіньків на Полтавщині, де й знайшли тимчасовий прихисток.
«Найгірше було розлука з тваринами, — згадує Наталія. — Ні хата, ніщо так не тягнуло за собою, як худоба. Виходить, ти ніби зрадник, бо кинув тварин на виживання. Навіть тих же котів кинув, тих же собак. За велику рогату худобу мені взагалі було дуже боляче. Я тиждень відходила. Корова у мене була, теличка річна, п’ять свиноматок, причому дві з них з місячними поросятами, два кабани здорових, десять котів і три собаки. Це ми все залишили. Був кіт меншого сина, ми його з собою забрали. Він у нас не пережив війну. Це постійні сирени на ньому так сказалися, що серце не витримало».
Влітку Наталія побачила об’яву, що місцева школа шукає вчителя математики. Вона подумала — а чого нудитися вдома? На роботу жінку взяли одразу. Це було офлайн навчання, тому навантаження на вчительку було чималим. Їй одразу виділили три класи по 22-25 учнів, а в жовтні додали ще один. Весь час Наталія приділяла саме дітлахам. І сьогодні, аналізуючи пройдений шлях, вона навіть дивується, наскільки її тоді вистачило. Але вдячна за такий досвід — інтенсивна робота відволікала від проблем.
Разом із тим росіяни не полишали спроб взяти Довгеньке повністю. До початку вересня в селі та на його околицях тривали активні бої. 11 червня вересня ворожі війська таки окупували Довгеньке. Але 10 вересня ЗСУ в ході свого контрнаступу звільнили село від ворога. По собі ті залишили знищені будинки, залишки обгорілої техніки, розписані стіни та тотальний безлад.
Наступного літа Наталія поїхала до звільненого Довгенького, аби під час відпустки провідати чоловіка, який на той момент повернувся додому. Сталося так, що його мобілізували, тому жінці довелося залишитись в розбитому селі. Так перед Наталією постав ще один виклик — де знайти роботу?
Довженківська гімназія, де працювала Наталія до повномасштабного вторгнення, була зруйнована. За словами жінки, росіяни вдарили по шкільній їдальні, де харчувалися українські військові. Під час окупації росіяни зайняли школу, де встигли понаводити свої «порядки». Особливо затято, за словами Наталії, вони нищили все, що було хоча б якось пов’язано з Україною: портрети класиків, малюнки на стінах та навіть піаніно з відповідною назвою. За зруйновану школу Наталія росіян особливо ненавидить. Тут вона працювала з 1988 року — 34 роки, дуже довгий період життя. Ремонту школа вже не підлягає.
Наталія також розповідала, що чимало її колег залишились без роботи. Хтось на біржу став, хтось просто числився як ВПО. Самій же Наталії поталанило більше: після пошуків їй порадили звернутися до Капітолівського ліцею. Щоправда, дали всього один п’ятий клас, якому вона стала викладати уроки математики. Взяти більше учнів не було можливості.
«На той момент в мене генератора не було, — каже Наталія. — “Ноут” нічим було заряджати. Дзвонили директори міських шкіл, теж просили взяти п’яті класи. Чесно, на той момент я не могла їх взяти. Бо навчання без комп’ютера — це не навчання.
Звичайно, важко було. Ну це був, слава Богу, початок осені. Наші друзі мало не кожного дня їздили сюди прибирали свої городи. Отож проведу урок, і через один-два дні віддаю свій ноутбук на зарядку в Ізюм. Отак і каталися місяці півтори. А ще в мене й додаткові заняття з’явилися. Але їх я приловчилась вести через телефон».
Читайте також:
- Як говорити про війну з дітьми? МОН випустило посібник для вчителів
- Терехов заявив про завершення будівництва підземної школи за майже 60 мільйонів гривень
- Місто для дітей. Освіта та вчителі за кордоном. Частина I
«Все одно наше село буде. Воно відродиться»
Світла в селі немає і по сьогоднішній день. Наразі Наталія вже має генератор та три невеличкі сонячні панелі, що якось забезпечують її електрикою. Ноутбук вчителька використовує виключно для занять, адже батареї вистачає всього на 3-4 години. Два дні попрацює — і зарядить за допомогою того ж генератора.
За словами Наталії, за цей час вона встигла помітити різницю між учнями з Капітолівського ліцею та школярами зі Зінькова. В такому місті люди не завжди розуміють, що в країні триває повномасштабна війна, переконана жінка. Так, вони співчувають постраждалим, але їх життя мало змінилось. Особливо це помітно по дітворі.
«Коли лунала повітряна тривога, ми спускали дітей в бомбосховище, — розповідає Наталія. — У мене був інцидент із одним восьмикласником. Повітряна тривога, а він, вибачте, зі штанів вистрибує [не слухається, ігнорує вказівки вчителя під час повітряної тривоги]. Я, як то кажуть, як визвірилася на нього: “Ви просто не розумієте. Дай бог, щоб ви не бачили те, що бачила я, що бачили наші діти”. Цей хлопець, щоправда, наступного дня вибачився. Я теж вибачалась, що нагримала на весь клас. Після того вже все — діти адекватно тихенько почали спускатися [в бомбосховище]».
Інакше війна вплинула на дітей із Капітолівки. Свого часу вони потрапили під окупацію та сиділи в підвалах. Хтось із них із батьками виїхав за кордон, і зараз виходить на зв’язок із Польщі, Чехії чи Німеччини. Саме село не дуже розбите, хіба що в декількох будинках шибки повилітали. Значно гірший, на думку Наталії, стан дітей, які пережили бомбардування та авіанальоти.
«Ті, яких бомбили — вони перелякані, — зазначає Наталія Демченко. — Вони на собі відчули все цей страх війни. Психіка цих дітей, звичайно, пошкоджена».
Незважаючи на всі проблеми, майбутнє села Наталія бачить цілком оптимістично. Хоча усвідомлює, що воно ніколи не стане таким, як до війни. Вже не буде лікарні, не буде тієї школи, якою вона була раніше.
«Дуже багато людей, з якими я спілкуюся, кажуть: “Якби було світло в селі, ми б приїхали”, — каже Наталія. — У мене така віра — дай бог, щоб ця війна закінчилась. І все одно наше село буде. Воно відродиться.
Я розумію, що люди самі нічого не зроблять. Я розумію, що нам потрібна допомога. Навіть фізична сила потрібна буде на відбудову. Але я чомусь оптимістично з приводу цього налаштована».
Текст і фотографії — Юлія Гуш, обкладинка — Катерина Дрозд