Степи, які мають свій голос: що потрібно знати про фольклор Донеччини

«Українська Америка»

— Донеччина сьогодні — це лінія фронту. До 2014 року регіон сприймали переважно як промисловий, однак тут завжди існувало культурне різноманіття, яке й формувало місцеву ідентичність. 

То що таке Донеччина як етнокультурний регіон?

Для відповіді на це питання у мене вже пішло два роки, і я досі цим займаюся — настільки регіон багатошаровий. Це перехідна етнокультурна зона між Слобожанщиною, Середньою Наддніпрянщиною та Надазов’ям. Також маємо тут чимало міжетнічних впливів через певні історико-соціальні процеси.

— У діалектології, коли є стик говорів, ми називаємо це зонами вібрації. То виходить, Донеччина — велика зона вібрації? Як ми можемо також окреслити Донеччину в парадигмі змішуванні культур?

Так, ви абсолютно праві. Процес заселення цього регіону був справді багатошаровим і тривав у кілька етапів.

За історичними свідченнями ці землі були заселені ще з часів неоліту. У середньовіччі територія приваблювала кочові народи: степові та лісостепові зони з багатою природою, річками й лісами були зручним місцем для тимчасових стоянок і переходів.

Пізніше тут пролягли важливі торгові шляхи: Муравський, Кальміуський, Ізюмський. Згодом ними користувалися татари під час набігів. Це, власне, й заважало утворенню на цих землях постійних поселень — територія Дикого Поля довго залишалася простором руху, а не сталості.

У XVI-XVII століттях починаються перші сталі заселення. Це, зокрема, козацькі поселення, які простягалися від сучасної Дніпропетровщини до півдня Харківщини — Близнюківщини, Лозівщини, та до сучасної Луганщини. На історичних картах добре видно: саме тоді на цих землях з’являються зимівники й невеликі козацькі осередки.

Пізніше, у XVII-XVIII століттях, розпочалася імперська колонізація. Російська імперія цілеспрямовано заселяла Дике Поле, формуючи засічні лінії, аби посилити контроль над територією. Сюди переселяли цілі родини з Орловської, Тульської, Курської губерній — селами, створюючи нові слободи. Паралельно з ліквідацією Січі й адміністративним упорядкуванням краю почалася ще активніша політика колонізації. Водночас ці землі освоювали й українські селяни-втікачі з територій Речі Посполитої.

У XVII-XVIII століттях сформувалася строката мапа населення регіону. Основу, звісно, становили етнічні українці, переселенці з Лівобережної України: козаки, хлібороби, ремісники. Але вже з XVIII століття імперський уряд проводив політику етнічного змішування: сюди переселяли молдован, німців, поляків. Так виникли німецькі колонії, волоські слободи — назви, що подекуди збереглися й досі.

Цей регіон справді нагадує своєрідну «українську Америку» — з безліччю етносів і культурних впливів. Але навіть попри таку мозаїчність основною домінуючою культурою залишалася українська. Це видно і за мовними діалектами, і за традиційною культурою — вони зберегли чітке українське коріння.

— Ми говоримо про Донеччину, а як щодо її частини — Донбасу, яку часто ототожнюють зі всією Донеччиною? Чи взагалі коректно вживати це слово на позначення регіону — особливо через певні стереотипи, що склалися навколо нього?

Тут справді хитка тема, бо термін «Донбас» є економіко-географічним та обмежує певну територію у XIX-XX столітті як індустріальний край. Він звужує уявлення про територію Донеччини до рамок індустріального ландшафту, не включає більш давні етапи заселення цього краю (українцями та козаками) і грає на руку імперським наративам.

Натомість термін «Донеччина» окреслює приналежність території до басейну річки Донець і в цілому може розглядатись як історико-географічна назва.

Щодо культурного та етнографічного окреслення краю більше підійде: Донеччина як історико-етнографічне порубіжжя Слобожанщини, Середньої Наддніпрянщини та Приазов’я. Цей термін наочно демонструє складений тип культури цього краю та багатошаровість традиції.

Як формувалась культура Донеччини

— Як отака строкатість Донеччини та багатошаровість вплинули на формування тамтешньої культури?

Для всієї донецької традиції, для цієї етнокультурної зони, осередковість — один із найважливіших чинників.

Йдеться про своєрідну консервацію традицій — збереження культурних рис у межах окремих етнічних поселень, як іноетнічних: грецьких, румунських, молдавських тощо. Поруч співіснували традиційні осередки, іноді всього за кілька кілометрів один від одного, та кожен плекав традицію привезену з материнського поселення. 

Як приклад, поселення бойків у селі Роздолівка Бахмутського району, переселенці 1951 року з села Ліскуватого Хирівського району Дрогобицької області (сучасна територія Польщі). Прикладом стануть вертепи, записані від інформантів з цього села, які до XXI століття ще виконувались.

Якщо ж копнути глибше, можна помітити невеликі, але виразні культурні міжетнічні впливи. Наприклад, греки, виявляючи повагу до культури регіону, де жили, вносили українські елементи у власне традиційне вбрання. Є фото початку ХХ століття, на якому видно грецький костюм, прикрашений українською вишивкою. Для греків такі орнаменти не були властиві, але вони вплели його у свій костюм — як жест поваги та водночас інтеграції в місцеве суспільство.

У деяких «неукраїнських» селах записували українські колядки, які, очевидно, сподобалися мешканцям російських поселень, і вони їх переймали. Це було виконання української пісні, але мовно адаптованої: текст — російською вимовою, проте сама музична фактура, ритміка, стиль виконання залишалися українськими.

Такі випадки — ознака культурного контакту, а не злиття. У польових записах етнографічних експедицій це видно дуже чітко: ось — українське село зі своїм повним жанровим набором пісень і обрядових форм, а всього за кілька кілометрів — російське село, яке зберегло власну традицію настільки, наскільки могло.

— Українці завжди залишались панівною нацією на Донеччині? Чи процеси XX століття вплинули на це, особливо якщо говорити про Голодомор та масове заселення після нього росіянами?

Попри все — попри хвилі заселення, переселення і змішування — українська традиція на Донеччині була домінуючою та продовжувала жити.

Я знаю це й з власного досвіду, бо народилася у Краматорську і дитинство провела в передмісті, у селі. Експедиційні записи дослідників і архів [українського вченого-фольклориста, — «Люк»] Степана Мишанича підтверджують: від XVII-XVIII століття і аж до XXI-го українська традиція на цих землях не переривалася. 

Основні жанри — це весільна пісенність, зимова обрядовість і позаобрядова лірика. З XX століття численні новотвори, як новий стиль мислення, поширилися по всій Україні й не оминули степи.

Інша річ — політика русифікації. У містах це контролювалося: там змінювали мову, стандартизували побут. Але в селах говорили українською, співали українські пісні, берегли звичаї.

Традиція пізнього заселення ставить виклики. Коли ти переселяєшся разом із сім’єю — твоя задача зберегти обряд твоєї родини. Поруч могла жити Галя з Галичини, яка знала інший розспів відомої колядки, а ти не хотіла вчити її — хотіла співати ту, що привезла з Полісся. Так відбувалося переосмислення традиційних цінностей: з колективних — до родинних. У результаті пріоритетними стали жанри, що обслуговують сімейні потреби: колядки, весільні пісні та лірика. Це вже не пісня громади, а пісня дому, сім’ї. Саме завдяки цьому, я вважаю, українська традиція змогла вистояти.

Якщо подивитися глибше, то у XX столітті, особливо до радянського періоду, зимова обрядовість на території Донеччини залишалася колективним явищем. Однак радянська політика заборон і репресій сприяла тому, що традиція почала зберігатися переважно в родинному колі.

Отже, іноетнічне заселення регіону не принесло кардинальних змін. Так, мовне середовище стало гнучкішим, але ядро культури залишилося українським.

Слухайте весільну пісню із села Семенівка Краматорського району — типова манера співу для цього осередку: зичне виконання «на повний голос», повільний темп і вигукування наприкінці.

---

Читайте також:

• Локальна історія у музиці. Як проєкт «ВЦІЛІЛО» досліджує кобзарський спадок Краснокутщини
• «Єдиний шанс зберегти творчість — поширювати її». Інтерв’ю із засновниками проєкту «Недописані» Оленою Герасим’юк та Євгеном Ліром
• Якими були традиції Слобожанщини сто років тому? «Харків, де твоє обличчя?»

---

Все різномаїття пісенної культури

— А які все ж особливості донецької пісенної культури? Як ми можемо визначити, що та чи інша пісня — саме з Донеччини? Яка тут манера співу?

Місцева манера співу — переважно степова, розспівна. Мелодика розлога, що стосується ліричних пісень.

Якщо ми кажемо про обрядовий фольклор — весілля, — то простежується розробка форми пісенних типів, ладові видозміни, а також перевага ліричного модусу мислення і в обрядових піснях. 

Яскраво демонструє особливості музичного мислення регіону зимовий фольклор: на цій території зафіксовано велику кількість загальнопоширених мелотипів сільської традиції, деякі — в одиничних зразках. Місцеві співаки зберегли їх і до сьогодні, проте особливо популярними стали колядки та щедрівки з чотиридольними ритмами.

Зустрічаються барокові риси в традиційних зразках та вплив гомофонно-гармонічного мислення. Широко поширені різдвяні канти — проте це спадок, властивий усій території України.

На прикладі зимової пісенності, та позаобрядових зразків спостерігаємо осередковість, де, наприклад, поширені ліричні сюжети з зачином — як щедрівка «А в Єрусалимі» чи лірична «Ой ковалю, коваль коваленку» — проспіваний по-різному, залежно від осередку. Наприклад, це дуже видно у зразках Донецької колекції Степана Мишанича, над оцифруванням якої працювали харківські та львівські науковці, і яку зараз можна послухати на сайті Цифрового архіву фольклору Слобожанщини та Полтавщини.

Слухайте пісню з міста Єнакієве Горлівського району, де маємо поширений на Слобожанщині сюжет про молоду «покриточку», що залишилась «ні дівчина, ні вдова» після смерті козака. Протяжна, розспівна манера виконання та сильні голоси виконавиць.

— А як щодо жанрових особливостей пісенної культури на Донеччині?

Загалом, на цій території представлений весь жанровий спектр, за виключенням весняно-літнього циклу.

Найпоширенішими стали позаобрядові пісні: козацькі, чумацькі, історичні, побутові, жартівливі. А жанри, що характерні цій території та сусідній Слобідщині — це стройові, рекрутські, завоєнні пісні (що пов’язані з воєнною тематикою).

А також — трудові, шахтарські пісні. Звісно, цей жанр сформувався вже у XX столітті. Він виник серед переселенців, які індустріально переїжджали сюди на заробітки. Культурна політика того часу насаджувала російську як мову спілкування, тож більшість зразків зафіксовано саме російською. Але якщо подивитися на те, як шахтарські пісні побудовані музично, то це — типові українські новотвори. 

Дуже цікаво спостерігати, як навколо шахтарського середовища формується власна пісенна традиція. У цих піснях трапляється місцева термінологія, побутові слова, професійні вислови. 

І, можливо, несподівано для багатьох, на Донеччині досі існують козацькі пісні.
Вони з’явилися ще у XVII столітті, в часи козацького заселення, і побутують переважно в осередках перших хвиль українського освоєння територій. Серед найпопулярніших: «Іще сонце не зайшло, як зробилась темнота», «Ой, з-за гір, з-за гір», «Чорноморець, матінко, чорноморець», «Ой на горі, та й женці йдуть».

На початку 2000-х [український музикант, фольклорист] Ілля Фетисов записував подібні пісні в селах Райгородок, Нове, Маяки, Троїцьке, Лозове, Лиман — на території сучасних Краснолиманського та Слов’янського районів.

Слухайте пісню в козацькій, степовій манері розспіву з Часового Яру.

Не лише культурне, а й політичне питання

— Що, на вашу думку, потрібно робити, щоб культура, яку ми маємо, пісні, які ми досліджуємо, і сама зацікавленість регіоном Донеччини не зникала?

Як громадська діячка, все, що я роблю, — винятково особисті ініціативи. Але в якийсь момент розумієш, що потрібна чітка підтримка від держави. Громадським діячам, організаціям і громадам потрібно послідовно просувати думку, що культура — це основа всього. 

І культура, і мова, і всі події, пов’язані з ними, мають стояти на першому місці. Те, що я для себе бачу, — це не зупинятися.

Зараз помітний системніший підхід. Наприклад, минулого року український фонд House of Europe виділяв кошти саме на розвиток регіональних культур — фінансував проєкти, підтримував локальні ініціативи. Проєкт «Донецького архіву Степана Мишанича» також отримав допомогу від Українського культурного фонду. І це дуже важливо — особливо для нашого регіону.

І це вже не лише культурне, а й політичне питання. Тому підтримка держави і цілеспрямоване фінансування — це реальний шлях зберегти й розвивати те, що вже є.

Я бачу зараз багато ініціатив, які хочуть поширювати це далі. Наприклад, нещодавно проєкт «Витоки»  провів соціологічне опитування: що для вас традиції, як ви їх передаєте, що вважаєте головним у родинних звичаях. І багато людей відповіли, що традиції — це просто зібратися з сім’єю, приготувати олів’є, відзначити Новий рік. Тобто сучасна людина вже інакше розуміє традицію. 

Ми маємо враховувати, що XX століття принесло величезні зміни. Радянська влада прагнула витіснити церкву з життя людей, і ми зараз живемо у світі, де церква вже не є домінантою, як колись. Раніше вся культура крутилася навколо громади, храму, календарного циклу. Церква була центром життя: якщо ти не в громаді — тебе просто не існує соціально. А тепер суспільство стало мультикультурним і плюралістичним — як у Європі чи Америці, де кожна родина сама обирає: вірити чи ні.

— Я виросла в сім’ї, де активно дотримуються традицій на кожне свято. Але за собою помічаю, що вже не ходжу до церкви, щоб освятити, наприклад, стрітенську свічку. Якщо говорити про молодше покоління — як їм плекати традиції, особливо ті, що пов’язані з релігією?

Для мене це, чесно кажучи, сумне питання. Це вже питання культурологічного рівня. 

Тільки разом із релігійною прив’язаністю виникає мотивація дотримуватися релігійних звичаїв. Ти ж не будеш просто так запалювати стрітенську свічку, якщо не був у церкві. Тому сучасній людині потрібні нові традиції. І вони природно формуються навколо основних етапів життя: народження, хрестини, весілля, смерть. Від цього ми нікуди не дінемось.

Але зараз з’являються нові акценти — і навіть війна на це впливає. Раніше, наприклад, російська пропаганда і радянська культура нав’язували цілу систему пам’яті навколо 9 травня. Навколо цього свята будувалися навіть родинні традиції.

Але ми зараз формуємо нові опори нашої традиції. Те, що спостерігаємо сьогодні: зимові свята залишаються головними, весільна обрядовість десь ще тримається, хоча пісні майже не співають, але популярними стають весілля з запрошеними фольклорними гуртами. 

І при цьому вже з’явилися нові символічні свята: День вишиванки, День хустки, плетіння «павука» на Різдво. Так, це може здаватися «шароварним», це вже культура масова, але це все одно наші сучасні способи утворення нової традиційності.

Інтерв’ю та текст — Тетяна Хоронжук, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, обкладинки — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️