Головна - Місто - «Харків, де твоє обличчя?». ­­Як Російська імперія та СРСР русифікували наше місто та що з того вийшло
…

«Харків, де твоє обличчя?». ­­Як Російська імперія та СРСР русифікували наше місто та що з того вийшло

Час прочитання: 7 хв

Русифікацію Харкова, що відбувалась аж з кінця XVIII століття, ми відчуваємо і досі.

Проявляється вона в невинних, на перший погляд, пошуках «особливої харківської мови» та у спробі міського голови, попри закон, продовжити офіційну комунікацію російською.

«Люк» спробував розібратись, як козацьке містечко забуло свою мову та що таке «добровільна саморусифікація».

Цей текст є частиною проєкту «Харків, де твоє обличчя?». В цьому проєкті ми розбираємося, як Росія століттями намагалася привласнити собі нашу культуру та перетворити «Харків» на «Харьков», а також показуємо українське обличчя нашого міста.

Дворянські права в обмін на рідну мову

Харків виник як козацьке поселення у середині XVII століття. Місто як центр полку відчувало свої тісні зв’язки — ментальні та родинні — з Козацькою державою, проте пишалось окремим статусом у стосунках із Московією. Слобідські полки не підкорювались гетьману, їхні привілеї підтверджувались грамотами від царя. Правитель закривав очі на багато зловживань козаків, адже їх фортеці прикривали Московію від спустошливих татарських набігів.

Статус еліти одразу перебрала на себе козацька старшина. Ці родини зберігали традиційні вольності та пишались вигаданними родинними зв’язками зі шляхтою Речі Посполитої, що мали підтверджувати їх благородне походження. Це «шляхетство» дозволило козакам позиціонувати себе незалежними від московського царя. Проте поступово вони приймали нові правила гри з Московії, що з 1721 року стала Російською імперією. В який момент козацька старшина русифікувалась? 

Мовознавець Юрій Шевельов в роботі «Українське мовне бароко» зазначав, що в основі мови, якою писав Григорій Сковорода, була «мішана мова» слобожанських поміщиків, з якими філософ був в безпосередньому контакті, а отже станом на середину XVIII століття місцева еліта вже була зросійщена.

Московська держава боролась з мовою конкретними указами: у 1720 році Петро І заборонив друкувати книжки українською. Впродовж 1769-1786 років наша мова була заборонена на всіх рівнях освіти, від молодшої школи до колегіумів. Імперія пояснювала це потребою модернізації негодящої для науки української мови та уніфікації порядків всієї держави. 

Ілюстрація — Магран Тата

Проте кілька століть до того українські землі були тим самим «вікном в Європу» для Московії: багато західних новацій потрапляло туди через посередництво Могилянської академії. А дехто з її випускників навіть працював при дворі московського царя — як, наприклад, Феофан Прокопович, який, до речі, пропагував укріплення влади самодержця та централізацію управління. Тож процес «русифікації» робив українські землі зручними та зрозумілими для Імперії, паралельно нищачи локальну культуру. Завдяки такій уніфікації російські чиновники не витрачали час на переклад документів та розуміння місцевих практик; тепер все відбувалось зрозумілою їм мовою. 

З уніфікацією стикнулись і козацькі старшини. На Слобожанщині козацька еліта складала 20% від населення, проте за правилами Російської імперії вона мала зменшитись до 2-3%, а всі ті, хто претендував на дворянство, мали довести своє знатне походження. 

Дворянські неофіти отримували широкі станові права, будинок для зібрань, військову та цивільну кар’єру в рамках всієї держави. Натомість вони мали стати частиною російського культурного поля: будувати храми та власні маєтки за стандартами класицизму (жодного тобі козацького бароко), зберігати тільки канонічні православні книги, носити відповідний одяг та копіювати інші звички повсякденного життя російського дворянства. Українство і козацьке минуле залишались для них красивими локальними особливостями. 

Проте саме в них шукали натхнення українські митці. Так, наприклад, всім відомий Григорій Квітка-Основ’яненко писав передовсім російською мовою. Але глибоке знання місцевої культури дозволили йому створити ту саму «першу сентиментальну повість української літератури» — «Марусю», а яскраві спогади дитинства вилились в образ полкового старшини козака Головатого.

Колаж — Катерина Дрозд

Центр російської губернії чи центр українського національного відродження?

Імперські явища, потрапивши в Харків, часто переживали глибоку трансформацію. Так сталося із Харківським університетом. Влада створювала його для насадження імперських порядків і підготовки відданих чиновників. Навчальний заклад охоплював округ, куди входили величезні території аж до Кавказу. 

Наше місто було обрано недарма: імперія боялась, що в Києві університет стане занадто пропольським, зважаючи на кількість польських громадських діячів. Але біда прийшла звідки не чекали. 

Майже одразу при університеті виник гурток «харківських романтиків», що відроджували українську літературну мову та збирали місцевий фольклор. Ректором університету та викладачем був відомий байкар Петро Гулак-Артемовський, за участі якого видавався «Український журнал» зі статтями про етнографію, історію та мову. Ізмаїл Срезневський, Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Олександра Єфименко — всі ці національні діячі, знайомі вам зі шкільної програми, теж були пов’язані з Харківським університетом. У 1905 році саме тут фольклорист та етнограф Микола Сумцов почав читати свої лекції українською мовою. Раптово класичний імператорський навчальний заклад перетворився на один із центрів зародження модерної української нації.  

Проте українська мова все одно залишалась мовою простолюду. З кінця XVIII століття діловодство, спілкування в вищих колах, викладання, газети — все було зросійщене. Для порівняння: у Львові, що знаходився у складі Австро-Угорської імперії, можна було запросто купити газету українською мовою. В Росії ж її поступово витіснили навіть із невинних етнографічних розвідок та театральних постанов. Емський указ 1876 року забороняв навіть в нотних збірках писати текст мовою оригіналу. 

У виставах на українську тематику мовою (або, скоріше, її викривленим варіантом — суржиком) могли говорити лише персонажі селянського походження. Саме звідси походить популярний вже в Радянському Союзі стереотип про «дурника-хохла», що балакає «смішною мовою». 

Варто зазначити, що саме міста були головним осередком русифікації. Для порівняння за переписом населення 1897 року в Харківському повіті 83,3% говорили «малоросійською», і лише 16,4% «великоросійською», натомість у самому місті показники складали відповідно 25,9 % українською, 63,2% російською.

Попри певний український колорит у місті на початку ХХ століття (українська стилістика в оформленні меню ресторанів, етнографічні виставки) просте населення зазнавало дискримінації, адже недостатньо володіло мовою діловодства — російською. Саме тому винятковою є діяльність адвоката Миколи Міхновського (так-так, це той самий автор брошури «Самостійна Україна», в якій вперше в підросійській Україні було обґрунтовано ідею українською державності). Він народився на Полтавщині, закінчив Київський університет, проте через особисті обставини переїхав працювати у Харків. 

Ілюстрація — Магран Тата

На судових засіданнях Міхновський неодноразово виступав українською мовою порушуючи законодавство Імперії та нариваючись на догани. Крім того, він брав справи україномовних мешканців Харкова, яким складно було правильно оформити документи у суді. 

За словами історика Антона Бондарєва, за це колеги називали Міхновського «адвокатом голодранцев», але, здається, людину з активною проукраїнською позицією це тільки надихало.

Українська мова в «культурній резервації»

Тимчасове послаблення русифікації відбулось за часів революції 1905-1907 рр., коли Російська академія Наук навіть визнала існування української мови.

Проте цілеспрямований процес українізації відбувся вже у 1920-ті роки, під час так званої радянської політики «коренізації». Вища партійна верхівка розділилась, і не всі підтримали ідею Леніна розвивати мови окремих республік. Проте й сам «дєдушка» робив це з конкретних причин, а не з любові до України. 

По-перше, діяльність українських партій під час революції 1917 року показала більшовикам, що хоча вони і знищили Українську народну республіку, але мають зробити поступки в царині культури та мови. 

По-друге, планувалось, що розвиток національних культур переможе великодержавний шовінізм, який, на думку очільників молодої держави, загрожував соціалістичному будівництву. 

По-третє, соціальна база комуністів — селяни та бідні робітники в повсякденному житті говорили українською, тож важливо було саме цією мовою провадити освіту та пропаганду. Студенти ХІНО (Харківського інституту народної освіти) не розуміли професорів, що читали лекції російською. 

Дисидент, автор твору «Інтернаціоналізм чи русифікація» Іван Дзюба цитує висновок партійного з’їзду 20-х років: «лучше заставить 10 великорусских шовинистов и националистов выучиться языку той страны, в которой они живут, чем одного мужика заставить в соответствующем учреждении коверкать свой родной язык». Так почалась українізація — короткий період розквіту нашої культури, який закінчився «Розстріляним Відродженням».

1928 року спеціальна мовознавча комісія прийняла харківський правопис, який враховував мовні норми всіх регіонів України, зокрема Галичини. Проте вже в 1930-х скрипниківку почистили від так званих «націоналістичних слів», а школа українських мовознавців (серед яких були Агатангел Кримський, Олена Курило, Олекса Синявський, Євген Тимченко та багато інших) зазнала переслідувань. Логіка самої мови піддавалась змінам — її штучно наближали до норм російської мови, що називається лінгвоцидом.

…вслухайтесь — націоналістичні слова! Як слова «зірка», «ґанок», «ґазда» можуть загрожувати соціалістичному будівництву? Але вийшло саме так — з правопису були прибрані слова, що «навмисно» відривають українську мову від російської. Репресій зазнала навіть буква «ґ», яка була визнана ворожою в 1933 році.

Якщо місто як мультикультурний організм з російськомовними органами керівництва легко піддавалось русифікації, то із селом було складніше. Саме тому Голодомор, під час якого були під корінь винищені окремі українські села, теж вважається інструментом русифікації. 

Проте селянство трималось. Навіть зараз, виїхавши за межі Харкова буквально на пару кілометрів, можна почути чисту українську мову. Тож наша мова за радянських часів обмежувалась сільською місцевістю та етнографічним музеєм. 

В «культурній резервації» могли існувати конкретно визначені партією українські пісні та твори. Тарас Шевченко втискався в пантеон борців із капіталізмом. Аргумент старшого покоління на кшталт «Українські пісні постійно звучали по радіо, ніхто мову не гнобив» не слугує доказом підтримки української культури. На додаток, українські за походженням митці могли краще реалізуватись у Москві, де вони сприймались як певний колорит, аніж в рідній республіці, де їх могли підозрювати в буржуазному націоналізмі.

Партійні діячі прагнули тотальної русифікації всіх республік. Дослідниця Інна Ренчка зазначає, що саме позбавлена відмінностей мова мала бути основним інструментом створення «простої радянської людини». Але навіть комуністи здогадувались про утопічність своєї ідеї, а отже впроваджували щось на кшталт «контрольованої українськості». Не тільки мовні конструкції, терміни, але й вживання окремих слів повсякденного побуту мало наближати українську мову до російської. В пропозиціях до словника 1970-тих років пропонувалось прибрати слова «білявка», «багно», «аркуш», «наразі», «мапа» та багато інших, бо вони аж надто відрізнялись від російських аналогів.

Ілюстрація — Магран Тата

У другій половині ХХ століття з Харковом сталось те, що Іван Дзюба називає «добровільною саморусифікацією». Мешканці міста відмовлялись від уроків української мови «за станом здоров’я» та вимагали збільшення російськомовних шкіл. Мова Імперії означала швидку кар’єру та благонадійність. За даними Міністерства Освіти УРСР, станом на 1958/1959 навчальний рік в українських школах міста навчалось 4,1% населення, в російських — 95,1%.

Харківський бізнесмен Вячеслав Шатілло на лекціях Школи менеджерів «Абіс» згадував, як над ним насміхались в Політехнічному інституті в 80-х, коли він, приїхавши з центральної України, не міг називати математичні терміни російською мовою. Тож талановитий студент-переможець загальносоюзних олімпіад просто мовчки писав на дошці правильне рішення складних завдань. На людину, що спілкувалась українською, дивились як на дивака або селюка…

Наслідки тієї саморусифікації ми розгрібаємо і досі. Звучать вони і у фразах «кто вам запрещает говорить на укрАинском» та «русский здесь был всегда». Історія Харкова показує, як протягом кількох століть розвинуту мову літератури та науки можна перетворити на смішний суржик. Проте ця ж історія свідчить, що всупереч гарно продуманій політиці, знищити під корінь нашу мову неможливо. 

Вікторія Нестеренко, ілюстрації — Магран Тата, обкладинка — Катерина Дрозд


Інші матеріали проєкту «Харків, де твоє обличчя?»:


Проєкт «Харків, де твоє обличчя?» реалізується ГО «Люк-Медійна Група» у межах проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. 


«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа, яке знайомить харків’ян та харків’янок із культурою нового часу, висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ми створюємо авторський контент з якісним візуалом, працюємо на перетині різних форматів в онлайні та офлайні, використовуємо фактчекінг, гарантуємо якість та неупередженість контенту, що публікується.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою

Поділитись в соц мережах
Підтримати люк