Улітку 2022 року Печенізька дамба стала одним із небагатьох живих коридорів, через який тисячі людей могли вирватися з окупації. Саме тут команда проєкту Helping to Leave координувала прийом заявок, допомагала людям дістатися дамби та разом із майже 30 іншими організаціями забезпечувала зустріч на безпечному боці.

Щотижня на евакуацію витрачали близько 200 тисяч гривень, зокрема на пальне для подальшого транспортування людей. Більшість людей в команді працювала цілодобово без жодної компенсації. Вони відстежували чати, шукали людей без зв’язку через сусідів і намагалися не пропустити нікого. Кожна нова група, якій окупанти дозволяли пройти, відкривала можливість для сотень інших.

Остання евакуація через цей коридор відбулася 5 вересня 2022. На той час ситуація на місці значно погіршилася.

У цих інтерв’ю — три щирі історії жінок, які пройшли цей шлях. Кожна з них пережила евакуацію по-різному: хтось виходив сам, хтось вивозив маленьку дитину, а хтось — рятував усю родину. Сьогодні вони всі працюють в проєкті, який колись допоміг їм самим.

«Найважче — закрити двері»: історія вчительки, яка евакуювалася з окупації

Коли людина залишає свій дім, зачиняючи двері, можливо, востаннє, у цей момент ламається щось всередині. У цій щирій розмові — історія Світлани Атрохіної, яка майже чотири місяці прожила в окупації на Харківщині. Вчителька, яка продовжувала навчати дітей за українською програмою, поки могла, а потім наважилася на найважчий крок у своєму житті — евакуацію через Печенізьку дамбу.

— Коли ви остаточно зрозуміли, що треба евакуюватися?

Світлана: Знаєте, точний день назвати не можу. Ми прожили в окупації з лютого по 13 червня [2022 року, — «Люк»]. 

Перші два-три тижні ні в кого навіть думки такої [евакуюватися] не було. Всі жили надією: «Отак раптово почалося — так само раптово й закінчиться». Рідні кричали по телефону: «Вибирайтеся!», а ми не розуміли, навіщо. 

А потім зв’язок зник повністю. Ось тоді в голові почалася справжня буря. Страх, тиша, ізоляція… Я продовжувала ходити в школу, вчила дітей, ніби нічого не відбувається. Але десь із третього тижня між людьми почали з’являтися розмови: «Може, треба виїжджати?»

— Як ви спілкувалися з рідними, коли зв’язку майже не було?

Світлана [пауза, голос тремтить]: Складно. У нас була «голубина пошта»… 

Підприємці, які виїжджали за товаром у тимчасово окуповані міста, ставали для нас єдиним зв’язком із зовнішнім світом. Ми просили їх: «Напишіть, будь ласка, моїм рідним, що я жива». Давали маленькі записочки. А коли вони поверталися, приносили відповіді.

Пам’ятаю, як підходила до мене жінка, яку я в житті не бачила, і казала: «Я вам привіт від дочки привезла». Або підприємці кликали: «Іди сюди, прочитай, що тобі передали». 

«Вас чекають, вас люблять, вас пам’ятають»… [Світлана на цьому місці не може стримати сліз]

Вибачте… Дуже важко про це говорити. Це були сльози і радості, і болю одночасно. Ми варилися в своєму соку, нічого не знали, а ці маленькі записки давали надію. Без них було б зовсім нестерпно.

— А що було найважчим у самій евакуації?

Світлана: Найважче — вийти з квартири і закрити за собою двері. Оце клацання замка… Воно в мене досі перед очима, і мороз по шкірі. 

Я ніколи не була на Печенізькій дамбі, не знала, куди точно їду. Ми були як сліпі кошенята. Я тиждень ходила по квартирі з сумками і думала: «Чи донесу я це все?» Нам казали: «Беріть стільки, скільки зможете понести».

Про 11 блокпостів, про грабежі й небезпеку чули різні страшні історії. Достовірної інформації не було — тільки чутки.

— Ви виїжджали не одна?

Світлана: Ні, нас було троє вчительок. Ми разом вирішили: «Все, їдемо». 10 червня закінчили навчальний рік за українською програмою, а 13-го вже виїжджали. Дуже довго шукали таксі з Ківшарівки до Куп’янська. Потім за нами приїхала машина, за яку домовлялася моя дочка. 

— Як змінилося ваше життя після евакуації?

Світлана: Спочатку відчуття було, ніби я в гостях. Приїхала 15 червня — і мені не треба на роботу. Просто ходила вулицями, слухала українську мову і дивилася на людей. 

Чемодан, який привезла, досі майже не розібраний. Тільки шубу одного разу витягла. Дуже хочеться додому.

У мене трохи легше склалося, бо тут проживав мій чоловік, і я приїхала не в гуртожиток, а до нього. Багато людей жили в набагато важчих умовах. Але все одно було непросто звикнути. Душа постійно боліла. Будинок мені й досі сниться…

А потім через дочку я дізналася про організацію «Helping to Leave». Вона вже волонтерила, розповідала, як допомагає людям. І в мене раптом з’явилася думка: «А я теж хочу». Хотіла ділитися своїм досвідом, своїм часом. 

Так, потихеньку, я почала працювати тут. І це мене дуже врятувало — дало сенс.

— Зараз ви працюєте в організації, яка допомагає евакуйованим. Як це — бути вже на боці тих, хто рятує?

Світлана: Мені легше, бо я все пройшла сама. Я точно знаю, як це — закривати двері свого дому, збирати чемодан і не розуміти, що попереду. 

Коли бачу бабусю 83 років з Херсона, сідаю з нею збирати речі й кажу: «Я теж так збирала. Все буде добре». Мій досвід зараз дуже допомагає заспокоювати людей.

— Що б ви сказали тим, хто досі на окупованій території?

Світлана: Найважче — прийняти рішення і вимовити вголос: «Я виїду». Але коли ти це робиш, мозок починає шукати шлях. Страшно, боляче, сумбурно… Але там, за порогом, вас чекають люди, які допоможуть. 

Я це знаю, бо сама була на вашому місці. Тримайтеся.

«Перейти дамбу і не озирнутися»: історія мами з Луганщини, яка евакуювалася з п’ятирічною дитиною

Коли навколо вибухи, а ти йдеш розбитою дамбою, тримаючи за руку п’ятирічну доньку і важкі сумки, головне — не озиратися. Це історія жінки з маленького села під Сіверодонецьком, яка майже пів року прожила в окупації. Історія Ірини Бережної, яка наважилася на евакуацію через Печенізьку дамбу. 

Сьогодні вона сама працює в організації, яка допомагає людям виїжджати, і каже, що найкраще розуміє тих, хто досі боїться зробити цей крок.

— Коли ви зрозуміли, що потрібно евакуюватися, і як прийняли це рішення?

Ірина: Ми хотіли виїхати практично одразу, як тільки все почалося. Але ми жили в маленькому селі біля Сєвєродонецька, і дороги відразу замінували. Одна родина спробувала виїхати — і підірвалася на мінах. Після цього ніхто вже не ризикував. 

Ми просто сиділи і чекали хоч якоїсь можливості. В голові було тільки одне: «Виїдемо, як тільки з’явиться шанс».

— Якою була атмосфера в селі? Багато людей планували виїжджати?

Ірина: Виїжджали дуже мало. З нашого села і сусідніх — буквально кілька сімей. Більшість людей швидко почала підлаштовуватися під нову реальність. А ми розуміли, що залишатися — не варіант.

— Як відбувався сам процес евакуації через дамбу?

Ірина: Довго чекали інформації. Зв’язку майже не було. Сестра знайшла програму евакуації і першою відправила маму з молодшою сестрою. Ми з хлопцем відвезли їх, щоб розвідати дорогу. А потім поїхали і ми з дитиною. Дочці було п’ять років.

— Які емоції ви переживали в той день?

Ірина [голос тремтить, на очах з’являються сльози]: Коли ми вже дійшли вже до розбитої дамби і побачили на тому боці українські прапори, побачили волонтерів, побачили багато людей… Ми просто плакали, просто плакали.

Після майже пів року окупації це було… [пауза] дуже сильно. Чомусь в голову приходить слово «тривожно», але ні, не тривожно. Це ніби трепетно, не знаю, як це правильно сказати. Була радість. Уже хотілося, знаєте, бігти.

Дамба розбита, маленький залізний місточок. Я тримала дитину мертвою хваткою і думала тільки про те, щоб не впустити її. Сумки вже не важливі. 

А там, одразу за переходом, сиділа старенька бабуся і роздавала всім воду та печенюшки. Навколо все гепало, а вона… Я досі не можу про це спокійно говорити.

— Як проходила ваша адаптація на новому місці?

Ірина: Нам пощастило — нас чекала сестра в Києві. Вона зустріла, нагодувала, допомогла з квартирою і садочком для дитини. 

Як одинока мама і ВПО, я оформила виплати, хоча чекала на них майже чотири місяці. Волонтери допомагали «гуманітаркою». Але найбільше допомогла саме сестра.

— Через який час ви вирішили працювати в організації, яка вас евакуювала?

Ірина: Я приєдналася в жовтні минулого року. Сестра вже працювала там і запропонувала мені. Я навіть не роздумувала. Сказала: «Це моє. Я все це пройшла». І вже за тиждень почала працювати.

— Чим саме ви зараз допомагаєте людям?

Ірина: Від пошуку житла і «гуманітарки» до документів, виплат, влаштування дітей у садочки і школи. Допомагаю молоді з державними програмами, відновлюю документи, возжу в Київ. Багато хто приїжджає зовсім без нічого.

— Чи змінилося ваше сприйняття евакуації тепер, коли ви вже на боці тих, хто допомагає?

Ірина: Я їх розумію повністю. Кожного. Розумію, чому люди довго не виїжджають, як їм страшно і важко. І тому намагаюся допомагати так, як мені колись допомогла сестра — максимально щиро і по-людськи.

«Коли рідні в окупації»: історія жінки, яка евакуювала свою родину з Луганщини

Коли твої близькі залишаються в окупації, відчуття безпорадності може бути нестерпним. Ти дзвониш, переконуєш, шукаєш інформацію і молишся, щоб вони наважилися на крок, який змінить усе їхнє життя.

Ця історія — про жінку, яка пройшла через довгі місяці тривожних розмов із рідними на Луганщині. Від перших днів вторгнення до складного рішення про евакуацію через Печенізьку дамбу. Про те, як важко переконувати близьких залишити дім і як вдячність за порятунок переросла у власну роботу — очолити організацію, яка щодня допомагає іншим вирватися з окупації.

Це розповідь про любов, страх, рішучість і надію.

— Коли ви зрозуміли, що родичів потрібно евакуювати?

Юлія: Я це зрозуміла буквально з першого дня повномасштабного вторгнення. Ми постійно тримали зв’язок. Вони на Луганщині переживали за мене, а я — за них. Їхнє село окупували дуже швидко, за лічені дні. Я відразу відчула небезпеку.

Спочатку в них було сильне неприйняття того, що відбувається. Вони вже переживали окупацію у 2014 році, тоді їхні населені пункти швидко звільнили. Тому вірили, що й цього разу все буде недовго.

Але зв’язок погіршувався, ситуація ставала гіршою, а коли росіяни окупували Сєвєродонецьк — у них щось ніби надломилося. Вони зрозуміли, що треба шукати шляхи виїзду.

— Було складно їх переконати евакуюватися?

Юлія: Дуже складно. Це були довгі, важкі й емоційні розмови. Я розуміла, як їм боляче кидати дім, усе своє життя, майно. З одного боку, я бачила небезпеку і навіть певні ризики для однієї з родичок, а з іншого — не хотіла тиснути.

Вони відтягували рішення, як тільки могли. Коли настало літо, почали говорити: «Ось-ось полуницю зберемо, картоплю викопаємо…» Ці звичайні побутові речі їх дуже тримали. Але після окупації Сєвєродонецька вони нарешті поставили собі якусь внутрішню межу і зрозуміли, що «як раніше вже не буде».

— Як проходила евакуація?

Юлія: Ми дізналися про Печенізьку дамбу і проєкт «Helping to Leave». Я випадково натрапила в чаті на повідомлення, почала розкручувати цю інформацію. Знайшла структуроване оголошення з посиланням на чат-бот. Спочатку навіть не повірила, що це реально працює. Але написала, перевірила все і тільки тоді передала рідним.

Найбільше ми переживали через те, що одну з родичок шукали росіяни. Це створювало додатковий ризик. Сама евакуація пройшла краще, ніж ми очікували. Хоча дорога через Куп’янськ їх дуже вразила: зруйновані будинки, розбита техніка, мертві люди, страшний запах… Вони були в шоці. Але на самій дамбі все минуло відносно спокійно.

— Після успішної евакуації ви почали працювати в цій організації. Що вас спонукало?

Юлія: Я зверталася до них двічі — вивозили різних родичів і знайомих. Після цього зрозуміла, наскільки це важлива і потрібна робота. Приблизно через три місяці отримала розсилку, що шукають волонтерів. На той момент я втратила роботу через війну і подумала: «Я маю час, маю сили і величезну вдячність». Подала анкету — і мене взяли.

Починала волонтеркою, потім перейшла на оплачувану позицію, а з кінця минулого року очолюю організацію.

— Як адаптувалися ваші родичі на новому місці?

Юлія: Їм було легше, бо я була тут і могла підтримувати. Вони практично одразу почали активно шукати роботу, житло, намагалися інтегруватися. Не хотіли сидіти, склавши руки.

Але були й складнощі. Деякі стереотипи, неприємні моменти через луганську прописку. 

Найважче — це психологічний біль. Зовні людина може працювати, спілкуватися, ходити на заходи, але всередині залишається глибока рана. Біль від втрати дому, від новин про рідні місця. 

Це не загоюється швидко. Багатьом потрібна психологічна допомога, навіть якщо вони самі цього не визнають.

— Що б ви сказали людям, які досі залишаються на тимчасово окупованих територіях?

Юлія: Життя і здоров’я — це найголовніше. Ми щодня бачимо, як виїжджати стає все важче. Обмежень дедалі більше. Те, що сьогодні здається «ще можна потерпіти», завтра може стати великою бідою.

Тут вас чекають. Тут є люди, які допоможуть. Не треба вірити в те, що «ви нікому не потрібні». Це неправда. Те, що здається неможливим, часто вирішується.

Багато хто нам каже: «Ми ніколи не повірили б, що це можливо». Не чекайте занадто довго.

---

Читайте також:

• Як проходить евакуація з Вовчанської громади — фоторепортаж від «Люк»
• Праця на своїй землі та солідарність від містян. Як «Лавка деокупації» підтримує мешканців звільненого села 
• «Мої батьки сидять на даху, в них закінчилась їжа та вода». Як евакуюють людей із затопленої Херсонщини?

---

Кого евакуюють і як можна звернутися по допомогу

На сьогодні організація допомагає евакуювати людей з усіх тимчасово окупованих територій України, включно з Кримом. Також працюють з тими, кого силоміць депортували до Росії або хто опинився там з різних причин. Бували звернення від людей, які виїжджали самостійно і застрягли в Білорусі, Вірменії чи Молдові.

Зв’язатися з організацією можна через чат-бот — це найшвидший і найзручніший спосіб. Також працює кол-центр за українським номером, можна писати на офіційну пошту.

За словами робітниць організації, допомогти евакуйованим можна не лише грошима. Найцінніше — це людське ставлення. Не варто вішати на людей ярлики, сприймати їх як «інших». Просто дати можливість бути собою і нормально адаптуватися в новому місці: підказати, де знаходиться ЦНАП, як оформити документи, куди звернутися за тією чи іншою послугою. 

Багато хто приїжджає майже без нічого, тому дуже допомагає, коли люди діляться речами, меблями чи побутовою технікою. Також важливо приймати таких людей на роботу без упереджень через прописку чи статус ВПО.

Юлія говорить про це так:

«Іноді найпростіша допомога — це звичайна людяність. Коли людина не відчуває, що на неї дивляться як на проблему, а бачать просто людину, якій зараз важко. Підтримуюча атмосфера іноді важить навіть більше, ніж матеріальна допомога».

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — БО «Шлях України», візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко