«Мене не влаштовує середовище, в якому я жив і живу»

— Ігоре, що ви досліджуєте як соціальний інженер?

Я спираюся на два головні напрямки: просторову урбан-морфологію та морфологію людської діяльності.

Просторова урбан-морфологія вивчає геометрію міста: розміри, периметри, транспортні чи екологічні каркаси. Шарів багато, але всі вони прив’язані до фізичних характеристик.

Та, на мою думку, будь-який простір — це проєкція людської діяльності на територію. Тому я ввів другий напрямок — морфологію діяльності. Місто — це не каміння, дороги чи дерева. Це машина, простір для народження, життя та смерті ідей. Саме цим воно докорінно відрізняється від інших поселень.

— Як саме ви досліджуєте міста?

Для просторового шару я використовую методологію просторового аудиту. Вона близька до популярного зараз транспортно-орієнтованого девелопменту (TOD), який інтегрує житло та бізнес навколо транспортних вузлів. У діяльнісному шарі я займаюся ключовою для України проблемою — самоврядними міськими спільнотами, перш за все — квартальними.

В Австрії, Німеччині та Швейцарії є крутий приклад — Baugruppen. Це спільноти, які самі проєктують своє спільне життя, побут і навіть бізнес. Відомий приклад у Відні — колишня «Фабрика трун» (Sargfabrik), яку ініціативна група перетворила на житловий квартал.

Баугруппен — це суб’єктні містяни. Вони солідарні, відповідальні за свою територію, і в їхні справи не можуть втручатися міська влада чи місцеві феодали й олігархи. Вони мають політичну вагу.

В Україні ж активістам не вистачає маси й ресурсу для впливу на міськраду, бо немає саме цих суб’єктних квартальних спільнот.

Вивчивши європейський досвід, я створив адаптацію — такий собі «конструктор Баугруппен», щоб допомогти українцям об’єднуватися.

— У вашій діяльності поєднуються теорія і практика. Як ви прийшли до того, що більше займаєтеся дослідженнями?

Мене не влаштовує середовище, в якому я жив і живу — воно не відповідає тим моральним та етичним засадам, які мені дали батьки, освіта й культура. Цей розрив і змушує дізнаватися: чому так і як це подолати?

Я називаю себе урбаністичним анархістом, бо критично налаштований проти сучасної академічної системи. Це просто фабрика кандидатських дипломів, де за безліччю статей дуже мало сенсу. Ти читаєш цю книгу чи статтю і не розумієш, що маєш зробити наступного ранку, аби змінити ситуацію.

Я ж переконаний: якщо ти займаєшся дослідженням, то мусиш дати гіпотезу чи ідею для конкретних дій. Але щоб ця гіпотеза перетворилася на реальний інструмент, потрібна спільнота. Самотній людині дуже важко — один у полі не воїн.

— Коли, на вашу думку, настав момент, коли все пішло не так і структура закостеніла?

За радянських часів ситуація була здоровішою. Звісно, вистачало формальних, суто кар’єрних робіт, але це було десь 50 на 50. Траплялися й дійсно гідні дослідження. Наприклад, працюючи стажером-дослідником, я допомагав завершувати дисертацію Олександру Яровому. Його праця розглядала становлення архітектури як професії від античності до сучасності.

Великий шматок там присвячувався архітекторам Середньовіччя. Я тоді сильно зацікавився цією епохою і зрозумів, що через викривлену оптику шкільної освіти ми сприймаємо той період абсолютно неправильно.

В Середньовіччі люди успішно протистояли свавіллю феодалів. Як з’являлися вільні міста? Поселення виникали на землях феодалів, які брали з людей данину й сприймали їх як холопів. Але міста повставали, домовлялися, відкуповувалися за гроші й здобували право на самостійні рішення. Це було дуже поширено, наприклад, в Італії, де в разі війни кожен міський квартал виставляв власне військо для спільного захисту.

— Ми знову повернулися до квартальних комун.

На мій погляд, це головна проблема. Без спільнот у нас немає шансу створити в Україні справжню демократію, так і буде весь час феодальне свавілля в різних формах.

Протистояти можна тільки так — через територіальні і фахові спільноти.

Про «Ватерпас»

— Ігоре, у вашому доробку є архітектурний журнал «Ватерпас». Розкажіть історію його заснування та як взагалі виникла ідея фахового видання?

Наприкінці 80-х я працював на кафедрі основ архітектури в ХНУБА. Потім перейшов до «Укрміськбудпроєкту», а у 1991-му, коли все почало розвалюватися, повернувся на кафедру.

Разом із завідувачем Олександром Буряком ми розробили концепцію видання, але вона на певний час залишилася в шухляді. Ще за три роки разом із моїм братом та його партнерами ми зайнялися поліграфією — тоді й повернулися до ідеї журналу.

План був такий: збирати гроші на рекламному додатку про те, що пропонує будівельний ринок (матеріали, освітлення, меблі, земельні ділянки), а решту обсягу віддавати під фаховий контент — статті про будівлі, інтер’єри та аналітику ринку. Ми були першими, хто запропонував такий формат.

Перший номер був чорно-білим зошитом із новим будинком Стівена Спілберга на обкладинці. Я роздрукував кілька перших сторінок і пішов харківськими фірмами, які торгували будматеріалами. Назбирав так перші 50–100 доларів. Коли зверстали номер і віддали в друкарню, у Харкові сталася аварія на Диканівці. Місто фактично евакуювали, очисні станції не працювали.

Щойно ситуація налагодилася, ми надрукували журнал і почали його поширювати. Наступний номер вийшов уже з кольоровою обкладинкою, а за пару років ми стали повноцінним кольоровим виданням. 

«Ватерпас» існував близько 10 років.

— У мене в руках 50-й номер за 2004 рік. Це один із останніх випусків?

Це останній випуск. Він присвячений феєричній події 2003 року в Харкові — Architectural Ambulance. Це був перший міжнародний архітектурний воркшоп, який взагалі відбувся в Україні.

— Чи було складно шукати авторів?

Складно. Ми спиралися на ресурси рідної кафедри в ХНУБА. Там працювали цікаві науковці, але вони розробляли вузькі історико-теоретичні теми. 

Людей, які досліджували б практичні інструменти для проєктування, практично не було. Усі ці живі обговорення точилися на кафедрі в дискусіях, але, на жаль, так і не переросли у формальну рефлексію в конкретних текстах.

— Хто, на вашу думку, має писати про нові течії та будівлі? Журналіст без архітектурної освіти чи все ж таки теоретик і науковець із цієї сфери?

Розкажу на прикладі. У 2004 році ми закрили «Ватерпас», а за рік я став головним редактором київського журналу «А.С.С.». Його команда тоді якраз розділилася на два видання («А.С.С.» та «А+С»), і мені довелося шукати нових людей. 

Знаєте, де я їх знайшов? У Києво-Могилянській академії. Я шукав не архітекторів, а культурологів, які добре володіли англійською та розумілися на культурно-філософських проблемах. Саме з ними у нас склалася класна команда.

— Повертаючись до «Ватерпаса»: чому ви його закрили?

Це було дуже складно фінансово. Видавництво — це бізнес. Ми вели постійну внутрішню дискусію, яким шляхом іти: комерційним (розвивати прайс-складову, яка й утримувала журнал) чи фаховим. Ми сильно залежали від рекламодавців і конкурували за них із київськими виданнями. Прибуток від продажів покривав лише 15–20% собівартості журналу. Усе інше доводилося збирати за рахунок реклами.

Карго-культ і кімната кривих дзеркал в архітектурі та світі

— Яка ваша думка про українські видання, які пишуть про архітектуру сьогодні?

Сьогодні в медіа та професійному середовищі панує тотальний карго-культ — механічне копіювання західних трендів без розуміння їхньої суті. Колеги читають англомовні статті й намагаються імплементувати це в Україні, взагалі не зважаючи на наш контекст та уявлення про місто. Через це я займаю досить маргінальну позицію, адже урбан-морфологію на наших теренах мало хто розуміє.

Більшість зараз перебуває в кімнаті з кривими дзеркалами. Усвідомити цю проблему й знайти рішення можна лише через чесну комунікацію.

Таку дискусію я намагаюся налагодити на платформі «Відкритий інститут Харкова». У 2024 році я зібрав представників кількох команд, які розробляли проєкти для міста (серед них Віктор Дворніков, Марина Крячко з «Зеленим каркасом» та Олег Дроздов), і ми провели презентацію на базі «Накипіло». Такі заходи, куди приходять преса, молодь та люди з кардинально різними поглядами, треба проводити постійно. Але поки що здається, ніби в Україні нікому нічого не потрібно.

— А що, на вашу думку, зараз відбувається в Європі та світі загалом?

Світом також править тотальний карго-культ. Я переконався в цьому на урбан-форумі WUF12. Єдиною свіжою та актуальною моделлю там був виступ Карлоса Морено — автора концепції 15-хвилинного міста. Усі інші моделі, які обговорюються, працюють уже понад 50 років. Це велика проблема.

— Можливо, це природний еволюційний розвиток людства, який просто не всім подобається?

Це еволюційний шлях, і він нормальний, але тільки тоді, коли відповідає наявним викликам. 

Зараз людство створило штучні загрози, з якими старі моделі вже не справляються. Нам потрібно вмикати еволюційно-штучний розвиток — використовувати інструменти, які допоможуть знайти відповіді й зберегти нас. На мій погляд, війни в Україні та на Близькому Сході — це, зокрема, й наслідки кризи урбаністики.

Зараз усі рішення приймаються в закритих політичних партіях. Їх цікавлять лише власна кар’єра та статус — вони більше не відповідають за розвиток спільнот. Люди виживають самі по собі.

Тому я вважаю, що політичні партії взагалі потрібно заборонити. До міськрад та парламенту мають входити виключно представники спільнот: територіальні відповідатимуть за свою землю, професійні — за фахові сфери, релігійні — за духовність. 

Ми живемо не заради політичних гасел. Якість нашого життя й безпека залежать від діяльності конкретних спільнот, за яку політики сьогодні не несуть жодної відповідальності.

— Це дуже цікаве завершення розмови. Я думала, ми поговоримо про архітектурну журналістику, але вийшло набагато глибше й масштабніше.

Журналістика якраз і може стати тригером цих процесів. Розповідаючи про спільноти, про те, як змінити політичну конструкцію України, спираючись у тому числі на середньовічний досвід вільних міст Європи, та про багато іншого.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Дар’я Спасова, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Марія Федченко, з відкритих джерел / надані героєм матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко