«Ми працювали з боку мистецтва і свідомого громадянства». Інтерв’ю з директоркою «Мобільної школи» Анною Дубінською

«Для мене цінне — дати можливість створювати своє»

— Анно, розкажи, будь ласка, про «Мобільну школу свідомого громадянства»: що це за проєкт, де проходив і з ким ви працювали?

«Мобільна школа свідомого громадянства» — це проєкт, реалізований за допомогою «Української Освітньої Платформи» (львівського фонду, який допоміг нам отримати грант від ІСАР «Єднання» [ініціативного центру сприяння активності та розвитку громадського почину, — «Люк»]). Також підтримку надавали організації USAID Україна, Ukrainian Center for Independent Political Research, Центр демократії та верховенства права.

Проєкт мав показати дітям як працює децентралізація влади, що громадяни можуть впливати на те, що відбувається навколо них.

Ми почали з того, що в нас було п’ять викладачів, які вели тренінги, творчу майстерню і «вільний театр». Ці заходи спрямовані на розвиток екосвідомості, активної громадянської позиції, ідентичності — щодня були різні теми. 

Учасниками були діти від 7 до 17 років. Через різний вік учнів було важко розробити програму. Та почали влітку і створили атмосферу дитячого табору, де була молодша, середня і старша групи. Зустрічались діти між собою на майстер-класах, а потім розходились на тренінги або «рефлексії», де були більш актуальні віку теми.

— Коли проходили ці школи?

Школи діяли з серпня 2023 року до січня 2024-го.

Ми провели шість мобільних шкіл у шести громадах, а також запустили «Простори Ініціатив» (культурні проєкти на базі хабів «Мирне небо» з місцевими тренерами) у Золочеві, Ізюмі і Дергачах. Там я вже як менеджерка і програмна директорка розробила з тренерами програму, яку місцеві захотіли реалізувати. Далі вже по цій програмі працювали тренери з Харкова, які їздили в Золочів.

На самому початку мобільних шкіл ми разом з усіма учасниками створювали спільні правила: як саме вони хочуть комунікувати і перебувати поруч, чого робити не можна, чи всі з цим згодні.

У деяких громадах діти без проблем говорили і розуміли, чого вони хочуть. Десь було складно, бо діти звикли до правил, які встановлюють дорослі, а «що ти там хочеш — нікого не хвилює». Ми розуміли, що дитячі бажання зариті так глибоко, що треба багато працювати. Для мене цінне — дати можливість створювати своє, і вже в процесі з’являються питання, тоді можна допомагати інформацією, інструментами. 

Був випадок, коли ми тестували різних психологів. Одна з них відвела хлопчика вбік, розказала йому як жити, і він наступного дня просто не прийшов. Має бути людина, яка знає, що саме зараз відбувається у дитини і може правильно прокомунікувати це. Не «тикаючи», не даючи тисячу порад. 

— В яких саме громадах проходили школи?

У нас були харківська і львівська команда тренерів. Харківська працювала у селі Вишневе (це Ізюмський район, Борівська селищна громада), а також в Безруках та Хролях [Харківський район, Дергачівська громада]. Львівська команда брала собі Липчанівку, Іванчуківку [обидва села — Ізюмський район, Куньєвська сільська громада] і Старий Мерчик [Богодухівський район, Валківська міська громада]. 

Загалом ми брали громади, які потребують певної комунікації. Львівська команда більше спеціалізувалась зі спортивних тренінгів, мінної безпеки та комунікації. А харківська команда, для якої програму писала я, відрізнялась «вільним театром».

Я думала, що «вільний театр» — супер геніальна ідея, а потім виявилось, що Лесь Курбас це придумав багато років тому! [Сміється]. Але чому це класно? Тому що це не академічний театр, де є купа правил. Відрефлексувати досвід разом, поставити сценки, використовуючи ляльковий театр або пантоміму — все залежить від вміння та бажання дітей. Чого вони хочуть?

Діти спочатку не хотіли цим займатись, а потім в кінці, коли в них питали, що їм найбільше сподобалося, то всі кричали: «Виступати і театр!»  

«Діти такі: “О, не треба нам російського!”»

— Запитаю про ці сценки і рефлексію. Я правильно розумію, що ви з дітьми рефлексували на тему війни і окупації?

Тільки у контексті тем, яких ми торкались. Бо не всі діти, та й тренери також, були готові йти в глибину рефлексії пережитої окупації і страхів. 

Якщо ви розкопаєте щось, а далі не зможете з цим допомагати, то можна зробити тільки гірше. Також це зайняло б в рази більше часу, команда мала би бути набагато більшою, бо для такого серйозного підходу потрібні ще додатково психотерапевти, соціальні працівники, які в разі чого можуть допомогти впоратися і дати інструменти.

Ми працювали з боку мистецтва і свідомого громадянства. Діти починають відкриватись десь на пʼятий день. Вони тебе бачать постійно, бачать, як ти реагуєш на якісь речі, довіра вибудовується поступово.

Діти іноді більш патріотичні, налаштовані більш свідомо, ніж деякі дорослі, які кажуть: «Не важливо, яка вулиця буде як називатися», «Нащо пам’ятник зносити, якщо він стояв, коли я молода була? Мені буде сумно, тому що це знищення моєї молодості». Діти, навпаки, такі: «О, не треба нам російського». Після окупації в них досить жорстка позиція. Звісно, не у всіх, багато залежить від позиції батьків.

Пісні «Ой у лузі червона калина» або там «Пес Патрон» діти по мільйон разів вмикають всюди, бо ці пісні дають їм відчуття єдності. Це дозволяє разом порефлексувати, тому що навіть не всі дорослі здатні пережити це [події війни та окупації] самостійно, не кажучи про те, щоб допомогти це зробити й своїм дітям. 

Ми привозили львівський гурт «Пиріг і Батіг», які співають пісні на тексти письменників і поетів «Розстріляного відродження». Музиканти їздили по селах і співали пісні, і всі по-різному реагували, але були бабусі, які плакали просто через те, що такого їм ще не говорили зі сцени, з ними так ще не комунікували. Вони чули тільки те, що Тарас Шевченко поганий. Або хороший, але ми виправимо якісь його тексти для того, щоб це було якось «не моє, зовсім на мене не схоже, якісь чужі страждання». 

Складається враження, що українці ніби постійно страждають: жодної філософії, яку нам намагалися письменники минулого передати, не лишається, лишаються тільки страждання. Яку книгу не відкрий — тут тобі «Федько-халамидник» [Володимира Винниченка], над яким я ридала кілька днів, тут тобі «Катерина» [Тараса Шевченка].

— Знаєш, тут багато залежить від викладачів. У моїх старших класах по програмі співпало вивчення Голодомору на уроках історії та літератури. Моєї родини це горе не торкнулось, і я була знайома з цією темою дуже поверхнево. А тут все сплелося, і ми читали на уроках твір Уласа Самчука «Марія», після якого я кілька днів не могла спати, паралельно вивчаючи історичні факти. 

А далі в нас було творче завдання у вільному форматі, і мої подружки вигадали шкільний театр «Колос» — назва була відсилкою до закону «про п’ять колосків», і зробили виставу з рефлексіями на цю тему. А я писала вірш, з якого памʼятаю фразу про Сталіна, який є двуликим Янусом.

Звісно, це все теж про страждання, проте, завдяки викладачам, саме ця тема викликала в нас не сум і відразу, а здорову агресію і можливість рефлексії. 

Я дуже мало таких розповідей чула, коли історія і література переплітаються. Це один із найсильніших інструментів, який може бути. Я взагалі вважаю, що так і повинно бути — вся освіта і предмети мають переплітатися один з одним, аби розуміти контекст всебічно.

Доросла я вже після 2022 року почала розуміти контекст Донеччини, Луганщини і Криму. І це я читала матеріали, спілкувалася з військовими до повномасштабного вторгнення, тобто, я була в контексті, але не можу сказати, що я все усвідомлювала і розуміла повністю людей, які це пережили. 

Більшість інформації відкрилась мені вже після 24 лютого. Хоча про Голодомор або Другу світову війну я, звісно, читала, і теж потім не спала ночами. 

З іншого боку, тепер я розумію, що це відбувалось час від часу в історії, що такі трагедії — один із моментів впливу влади для того, щоб впровадити теми, які не знаходять підтримки в суспільстві.

Це усвідомлення викликає у мене бажання займатися тим, чим я займаюсь. Тому що всі ці тоталітарні системи правління — вони і хочуть централізацію для того, щоб маленькі були залежні від великих. Але тут скоріше про те, що для мене децентралізація — це все ж таки про самодостатність, і про можливість розвиватися всередині своєї громади.

— Де родився, там і згодився.

Так! От тому для нас, в першу чергу, було важливо побудувати відносини і зрозуміти, що там відбувається всередині.

Готуючись до проєкту, я просила, аби мені прислали історію села. Я писала сценарій вистави і вписувала туди цю історію, щоб дітям було цікавіше. Десь історія села написана українською мовою, але вона імперсько-радянська по суті, на кшталт: російські солдати захистили це село від нападу кримських татар, і кубанські козаки врятували їх від насилля і ґвалту, побудували добре село і тепер воно захищене.

Я спілкувалася з різними освітянами з приводу того, чи можна це [такий наратив] якось змінити? Кажуть: можна, але для цього треба зібрати групу людей, які проведуть дослідження, потім звернутися в три різні інститути, які згодяться це дослідження підтримати і підтвердити, потім звернутися кудись ще там… Я, коли це почула, подумала, що краще буду зараз підлітками займатись. 

Я розумію, що швидкі зміни неможливі. Неможливо сказати, що у нас такий-то результат після проведення проєкту. Це процеси, результати яких ми побачимо згодом, але ми можемо навчити людей шукати інформацію, критично мислити, перевіряти джерела, спілкуватися. 

Ось один із прикладів — до нас двічі приїжджала [головна редакторка і співзасновниця «Люк»] Катя Переверзева, привозила випуск журналу «Харків, де твоє обличчя?» від медіа «Люк». Вона грала з дітьми в «Деколонізацію», яка надрукована всередині журналу — там треба обирати нові назви вулицям. Були на це різні реакції та відгуки, і навіть почалась дискусія про те, що не всі підлітки готові переходити на українську мову. Але одна дівчинка після зустрічі з Катею перейшла на українську, і для нас всіх це була величезна перемога! 

---

Читайте також:

• Як мобільна школа «Громадянської просвіти» руйнує соціальну ізоляцію дітей з сіл Харківщини
• У Харкові проходять регулярні зустрічі дітей з вченими. Як на них потрапити?
• В Україні трансформують п’ять радянських шкіл, одна з них — на Харківщині
• Місто для дітей. Освіта та вчителі за кордоном. Частина I

---

«Найбільше досягнення — це бажання дітей об’єднуватися»

— Про що були тренінги, що там відбувалось?

До нас приїжджала чудова американка Ірен, батьки якої емігрували у 30-40-х роках з Західної України, і вона вже зростала в Америці. Зараз вона збирає гроші, приїжджає з ними сюди і робить різні тренінги в ігровому форматі. Сенс в тому, що коли ми проводимо дискусію чи лекцію, то це залишається теоретичною інформацією, а от якщо це прожити потім у грі…

Я дуже люблю ігри, давно займаюся цим — багато років робила табори для дітей і підлітків, була директоркою приватної школи і садочка, і мені подобається саме ігровий формат.

Спочатку діти робили руханки, активності в межах яких вони знайомились, робили творчі завдання, аби розкритись, і вже після були тренінги або лекції для отримання інформації. Ну, і рольові ігри. Одна з тем була «Хто я і що я можу», після неї ми обрали лідера.

Дуже цікаво, як діти себе ведуть і як відіграють дорослих: хтось хоче бути монархом, хтось хоче бути тоталітарним узурпатором, який керує всіма і біжить в магазин, аби підкупати всіх цукерками, а потім намагається силою щось довести. 

У кожній громаді ми провели 10 днів із дітьми, і в деяких випадках змогли продовжити комунікацію. У цих самих громадах працюють хаби дружніх мені ініціатив, і мені запропонували заснувати там кіноколо.

Ми з дітьми домовились, що вони самі організатори, а я їм допомагаю побудувати команду, підказую, про що треба домовитися, щоб це взагалі трапилось.

— Ви якось фіксуєте вашу діяльність і подальший розвиток цих громад після завершення програми? 

Я поясню, до чого це питання: зараз читаю книгу Катерини Зарембо «Схід українського сонця». Це класне і легко написане дослідження громадських і неформальних обʼєднань Донеччини і Луганщини, які просували українську культуру, з купою посилань і статистичних даних. Я подумала, що це ж хтось мав зафіксувати їхню діяльність? 

Я розумію, що у вас є певна звітність по вашим проєктам. Це, до того ж, матеріал для подальших поколінь, те, з чого можна писати нові книжки.

Я навіть думала заводити окремий Instagram, але в якийсь момент, через великий обсяг роботи, закинула цю ідею. Ми записали з дітьми інтервʼю в перші дні школи, зробили моніторинг-опитування наприкінці, щоб розуміти, як їх думки змінилися з часом і чого вони потребували.

Я обожнюю таблички, форми, опитування, але ми частково передаєм далі результати для аналізу іншим людям, тому що свою роботу аналізувати дуже важко.

Оскільки проєкт був грантовий, я залишила у вільному доступі посилання на певні документи типу програми, і деякі результати. Можна дивитись, надихатись, бо це суспільне надбання. А я можу вигадати ще сотню таких чи інших програм.

— Чи можеш ти згадати найбільше досягнення від оцих кількох місяців роботи з підлітками? Наприклад, у когось змінилося життя на твоїх очах, і для тебе це важливо. 

Найбільше досягнення — це бажання дітей об’єднуватися, щось робити разом. І хай це не буде одразу суперпроєкт, але вони почнуть щось робити, будуть бачити варіанти, що можна робити ще, чомусь можна навчитись. Це все одно іде в розвиток.

Я тримаю з дітьми контакт, де це можливо. Зараз із однією з координаторок школи ми розробляємо серію тренінгів і творчих зустрічей для громадян. Бо громади треба розвивати, і дуже класно, коли знаходяться місцеві, які хочуть щось робити: молодіжні клуби, кіноперегляди, мовні клуби. Але всюди для цього потрібні дорослі, які можуть чимось поділитись, і які йдуть через цікавість, а не через зарплатню. 

Я вважаю, що отакі поступові зміни можуть призвести нас до розвитку села. Їздити туди важливо, жити в селах класно. Я, до речі, з Харкова переїхала в село жити.

Люди, які живуть в селах, не всі розуміють цю свободу, тому що меншовартість нікуди не ділась, вона раптово не вилікувалась тим, що там радянщина пройшла. Просто є громади, де дорослі вкладають дуже багато зараз у свою молодь.

А є дорослі, які не вкладають у свою молодь, і до них треба їхати в гості.

Дар’я Спасова, фотографії — Катерина Переверзева та з архіву проєкту , обкладинка — Катерина Дрозд