Охтирочка не Охтирка. Як «Міські реформи» провели урбан-візію міста та будували парклет

Що ми знаємо про Охтирку?

Охтирка — місто в Сумській області, яке знаходиться рівновіддалено від Харкова, Сум та Полтави. Можливо, тому я все життя думала, що Охтирка (або, як ніжно каже [музикант, волонтер, — «Люк»] Павло Ігнатченко «Охтирочка») — це Харківська область. Ну, або мій світ просто харковоцентричний.

Запеклі бої, вакуумні бомби, облога і відсіч окупантам — з 24 лютого 2022 року про Охтирку, здається, почули всі. 24 березня 2022 року Президент України надав Охтирці почесну відзнаку «Місто-герой України». 

Внаслідок російської агресії і від початку повномасштабного вторгнення пошкоджень та руйнувань у цьому місті зазнали понад дві тисячі помешкань. Топ теми сайту охтирської міської ради: «Відбудова Охтирки» та «#євідновлення». 

Як обирали Охтирку (Охтирочку)

Павло Ігнатченко став ініціатором проєкту з охтирської сторони. Він також учасник ГО «Центр розвитку вуличних культур».

«Ми з представницями Urban Reform [ГО «Міські реформи»] знайомі років три-чотири, — згадує він. — Нам завжди дуже подобалося те, що вони роблять і як вони це реалізовують у Харкові та Києві. Тому дуже хотілось попрацювати саме над Охтиркою. 

І, коли почалось повномасштабне вторгнення, всі знають, що Охтирка, мабуть, першою зустріла ворога і дала йому відсіч. Це був березень чи квітень, я весь час був тут. Тоді ми стукали в усі вікна й двері, куди можливо, тому що розуміли, що треба відновлювати місто. Я написав Насті і Саші [Анастасії Палій та Олександрі Нарижній з ГО «Міські реформи»], запропонував їм спробувати щось зробити. Вони виношували ідею, думали, шукали партнерів. І потім, в 2023 році, вони мені подзвонили. Кажуть, що ми готові працювати, є така-от ідея, і ми почали реалізацію. Почалася урбан-візія — це розробка спільного бачення майбутнього».

ГО «Міські реформи» обрали Охтирку для урбан-візії через декілька факторів, розповідає Анастасія Палій — урбаністка, партнерка Urban Reform та керівниця проєкту:

 «Ми знаємо, що зараз відбуваються великі процеси з містами, — і через воєнне вторгнення, і насправді до нього також потрібно було змінювати кардинально підходи до міста. 

Тут є такий секрет успіху, як обрати місто, з яким потім можна щось зробити: 

По-перше, це місце, де є активна громада. Напевно, це найвпливовіша штука, бо якщо люди будуть активно згуртовуватися, щось напрацьовувати, і активно щось робити, то тоді у міста є гарні шанси стати кращим швидше. 

По-друге, це підтримка інших стейкхолдерів [зацікавлених сторін]. Тут можна брати міську адміністрацію, але не тільки мера, але й людей, які представляють міську адміністрацію. Зараз, наприклад, в Охтирці роблять генеральний план. Вони його почали робити 23 лютого, а 24-го повинні були затверджувати. 

Ми всі знаємо, що генплан для українських міст — це болюча тема, тому що їх роблять одна-дві фірми на Україну, тобто без залучення локальних архітекторів. Зараз це фактично прецедент, що наша візія, яку ми робимо, потім увійде до генплану. Це буде вперше в Україні, коли новітні неформальні підходи зійдуться з формальними. Це зараз те, що переживають всі європейські країни, які мають пострадянські проблеми. Потрібно цей підхід до містопланування з генеральним планом і головним архітектором змінювати. 

Бо якщо ми маємо просто неформальний план і маємо десь там паралельно генплан, то воно так не працює, бо всі все одно працюють далі за генпланом. Ось, а якщо ми маємо просто генплан і не маємо ніяких нових ідей, то тут така сама ситуація. Тому Охтирка — дуже гарний метч всіх цих показників».

Перший день. Презентація проєкту

Дорога до Охтирки займає дві години. Більшість людей в автобусі — військові. В дорозі я читала книгу за рекомендацією Каті [Катерина Переверзева, головна редакторка «Люк»] Себастьяна Юнгера «Плем’я. Про повернення з війни і належність до спільноти». Рекомендую всім і наполегливо. Але зараз не про це.

Їхати було приємно, адже Харківщина (так, Сумщина теж) має гарні види — через постійні підйоми і спуски ти бачиш неймовірну кількість різної природи.

Охтирка зустріла купою маленьких магазинчиків з кумедними назвами. Це особливість маленьких  регіонів — в них люблять погратися з каламбурами. І в цій грі вони виграють.

Захід-презентація проходив в парку. Через те, що парк не вистрижений, він 10/10 [дуже гарний]. Багато зелені, річка, смішні статуї тигрів, драконів і крокодилів. І люди — дуже багато людей.

Дійство почалося на годину пізніше, адже затримався міський голова Охтирки Павло Кузьменко.

«Хочеться, щоб ті, хто ставлять питання онлайн [про розвиток міста], приходили працювати офлайн. Тому що я можу робити виключно те, що прописане законом. Ви — те, що ним не заборонено», — казав він в своїй промові.

Загалом, міська влада в Охтирці відкрита до співпраці з молодіжними ініціативами, розповідає Анастасія Палій:

«Вони ставлять великий акцент на молоді. Вони прямим текстом кажуть, що молодь наша єдина надія. Вони розуміють, що молоді багато і що вона щось робить, і вони не можуть її зупинити. Це дуже правильна позиція, бо вони розуміють свій потенціал та прогалини. Наприклад, старшому поколінню потрібна ця допомога від молоді, яка буде не тільки Охтирку розвивати, а буде там залишитися.

Ми з ними підпишемо меморандум, що вони будуть дотримуватися наших наробок. Але ми розуміємо, що це не швидкий процес, який від нас потребує також багато зусиль, щоб ми пояснили, чому саме та як це краще робити, щоб це відповідало законодавству. Проте загалом ми не бачимо великого супротиву».

Команда проєкту презентувала свої напрацювання: історичну довідку, наявність транспорту, соціальну, зелену системи. А закінчився день воркшопом — люди, які прийшли на захід, роділилися на дві групи і розробляли ті чи інші рішення для зміни охтирського простору. Все це «Міські реформи» оброблять і долучать до рекомендацій для міської влади. А вона, сподіваємося, їх імплементує. Або це зроблять самі люди.

А для мене цей день закінчився неймовірно смачною вечерею в кафе Doppio. Особливо рекомендую там нугу (а як не доїдете до Охтирки, то спробуйте її в Coffeine в Харкові).

День другий (заключний)

На другий день аккурат під відправлення нашого автобусу пролунала серія вибухів. Росіяни обстрілювали Холодногірський район, що було досить близько до місця нашого відправлення [вокзал]. Перечекали і поїхали.

А в Охтирці, на площі біля Кнєжі, в той момент вже почалася робота над парклетом — тактичним засобом для тестування точки для відпочинку.

Вперше з тактичним урбанізмом я зіштовхнулася, коли львівська ініціативна група Rubber City робили у Львові лавочку на площі Святого Антонія. Цьому тактичному тимчасовому рішенню скоро рік.

Сам термін «тактичний урбанізм» виник у США у 2010 році. Тоді один урбаніст робив величезний стратегічний план. І, зрозумівши, що на втілення проєкту потрібно близько 20 років, він вирішив почати з простих тактичних дій, щоб розіграти уяву містян.

«Наприклад, ми зараз змінюємо профіль вулиці, бо розуміємо, що ця вулиця чудова. Тут величезні пішохідні зони, непогана дорога, але потрібно робити правильні паркувальні місця, гарні переходи. Тобто потенціал є, але ми розуміємо, що зараз ми це проєктуємо, малюємо, а потім це буде втілюватися якийсь час, — розповідає Анастасія Палій.

А щоб показати людям, що ми можемо вже зараз змінити і навіщо це робити, для цього й потрібні оці тактичні дії, щоб у людей уява почала працювати, і щоб це все можна було фізично пощупати.

Хоча, насправді, не всі тактичні дії тимчасові. Якщо люди це люблять, доглядають, якщо поруч є відповідальний бізнес і відповідальна адміністрація, то ці тактичні дії можуть працювати і рік, і кілька». 

Мета цього проєкту — відтворити Охтирку (Охтирочку) як сучасне, економічне, безпечне, економічно стале, привабливе та здорове місто спільно з громадою. А чи є зацікавленість громади?

Охтирчанка Людмила Матвійчук, яка весь другий день провела за пилянням деревини та складанням парклету, розповідає про свою мотивацію долучитися так:

«Останні півтора роки я була біженкою в Румунії. Восьмого березня залишила Україну, забрала доньку і поїхала, куди очі бачили. І потім вирішила повернутися в назад. 

Я побачила у соціальних мережах, що до нас приїжджає ваша команда, буде такий захід, вирішила долучитися. Мене вразило як за кордоном люди живуть у містах, де рівні дороги, квіти, зелені насадження, доглянуті місця для відпочинку, кафе.

Там видно, що у місті працювали урбаністи, тому що місто зручне для людей. Я хочу, щоб Охтирка теж така була — гарна, доглянута та комфортна.

А ще я б хотіла, щоб таке, як сьогодні, було кожного тижня. Щоб можна було зібрати людей, і щоб вони не були байдужі, щоб вони зупинялися, питали, що це таке, чим я можу допомогти і долучалися. Хочеться, щоб всі разом об’єдналися і зробили місто ліпшим».

Олександр Бугаєнко, оператор мобільного мейкер-спейсу Tolocar, учасник Охтирського молодіжного центру, викладач курсів з IT для дітей, теж поділився своїми враженнями:

«Я був дуже здивований, коли прийшло так багато людей. Я сподівався, що їх буде багато, але не настільки, як виявилось. Тут купа ініціативних людей, яким цікаво створити невеличку територію для відпочинку. Я більше, ніж впевнений, що вони будуть нею користуватися так активно, що вона відстоїть свій час.

В Охтирці все погано з точки зору урбаністики, тобто не прораховані деякі нюанси, які було б нескладно прорахувати. Наприклад, тих самих велодоріжок. В нас доволі пласке місто, тому тут можна спокійно кататися на пересувних засобах (не автівках). А наразі доводиться або їздити по проїжджій частині поряд з автомобілями, або їздити по пішохідній частині. 

Також не вистачає обізнаності громади. Часто вони можуть не бачити якихось проблем, або закривати очі на них, оскільки в нас більша частина — це люди, які жили ще при УРСР. Одна частина громади розуміє, що так продовжуватись не може, а інші навпаки звикли так жити. Тобто у нас бореться частина, яка хоче щось змінювати, і частина, яка хоче залишати все як є.

На цьому проєкті ми [як мейкер-спейс] допомагаємо інструментами та навчаємо волонтерів працювати з ними. Тому тут ми як виконаці, що мають експертизу в цій темі. Нам важливо братися за такі проєкти, бо це соціально важливі об’єкти, які можуть підвищити свідомість громадян в тому, що все таки наше місто це не просто місце, де ми живемо, а місце, де ми повинні розвиватися».

Було дуже приємно, коли сусідня кав’ярня запропонувала пригостити всіх учасників та учасниць прохолодними лимонадами. Спека була жахлива.

Та більше мене здивував пан міський голова — він теж прийшов. В шортах і з коробкою ожини — мол, пригощайтеся, домашня. Чим він займався? Як і усі — пиляв дерево. 

Правда не всі жителі та жительки Охтирки розділяли наше захопення. В місцевому чатіку відкрилися ворота в пекло:

Павло розмірковує про це так:

«Люди діляться на декілька типів, і один з них — це ті, хто любить розповідати про проблеми і всіх хуєсосити у “Фейсбуці”. Причому, це роблять люди старшого віку. А є люди, які не сидять в соцмережах, але беруть і долучаються. 

Країна починається з тебе і з мене. Звичайно, це особистий вибір. Це як питати, чому ти не перейшов на українську мову, навіть якщо ти розмовляв на ній до цього. Але хай це буде на їх совісті, коли вони в черговий раз почнуть всіх хуєсосити у “Фейсбуці”. Вони мають самі собі задати питання, що вони зробили. І це не про політику. Питання в тому, що ми всі ходимо по цих вулицях, ми всі гуляємо з дітьми, ми всі ховаємося на цих лавочках в тіні. 

Тут питання навіть не про саму малу архітектурну форму. Тут питання про прецедент, що якась молодь, “маргінали в наколках” ходять з сережками та рожевим волоссям, але взяли і зробили це все своїми руками. А чого ж тоді вони такі розумні бабушкі-дедушкі, люди старшого віку цього не зробили? Хоча вони завжди знають “як правильно”».

Напевно, можна вічність дивитися на вогонь, воду і те, як Павло розповідає про Охтирочку:

«Я завжди кажу, що це місто сили. Охтирочка якась магічна, навіть іронічно можна сказать “намолене” місце. Тут є свій вайб. Всі, хто приїжджають зараз і прїздили сюди до повномасштабного вторгнення, музиканти чи діджеї, завжди казали, що Охтирка має британський вайб. 

Та я усвідомив для себе, що не треба бути другим Берліном, третім Києвом, чи п’ятою Одесою. Треба бути єдиною Охтиркою, щоб люди хотіли сюди приїхати. 

Тут великий потенціал до сучасної культури, дуже багато прогресивної молоді. Це не зовсім так сприймається, коли тобі кажуть, що це маленьке місто, бо всі студенти знаходяться поряд, в Харкові або в Полтаві, але ні, тут виходиш і бачиш модну класну молодь, різнокольорових прогресивних людей. Це дуже мотивує, тому що десь в них я бачу себе. Але 15-20 років тому на мене дивились як на божевільного. Зараз це пройшло, і у них є всі шанси зробити “Охтирку мрії”».

Перервати цю історію могла тільки термінова поїздка в поле, щоб нарвати колосків для прикрашання парклету. Бо коли хтось так щиро вірить в своє місто, це — найменше, що я можу зробити.

Так а що далі?

На такі проєкти я дивлюся не тільки з точки зору користі для локальної громади. Мене цікавить що цей досвід може дати іншим. Найцінніше, чим ми можемо поділитися з іншими — любов до наших міст і пророблені помилки роботи з ними.

Настя Палій вважає так:

«По-перше, потрібно, щоб Охтирка дала щось самим охтирчанам. Це найбільша задача. Десь дев’яносто відсотків успіху буде, якщо в Охтирці буде приємно самим місцевим.

Проте Охтирка — це місто, де навчаються технологічним спеціальностям, тут багато мейкерів, технічних штук, раніше була нафто-промисловість, тому це потенційно освітній хаб для регіону. Ще тут багато релігійної сакральної культури. Ніхто про це не знає, але тут 97 пам’яток архітектури, що для міста такого масштабу — величезна кількість. Наприклад, якщо взяти маленькі міста поруч, там двадцять чи тридцять пам’яток, а тут дев’яносто сім. Таким чином можна зробити висновок, що є потенціал по культурі та туризму. 

Але найважливіше, щоб Охтирка була приємним і комфортним містом. Це те, про що найбільше зауважують місцеві мешканці і ті, хто сюди приїжджає з Сум чи Харкова. І тут дійсно ідеальний масштаб міста, бо він маленький, дуже зелено, воно компактне, пішої доступності, тобто людського масштабу. Тому потенційно Охтирка має на собі задачу приймати людей, які хочуть жити комфортно у ідеальному міському середовищі, де в тебе є всі сервіси, чудова культура, архітектура, освіта і людський масштаб».

Ліна Плуженко, фотографії — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд