Історія одного его: як урбаністичний план Ніколае Чаушеску знищив історичний центр Бухареста

Не будемо ігнорувати слона в кімнаті: справді, що забув матеріал про румунський Палац Парламенту на сайті харківського медіа? В певному сенсі, це така наша вам «гірка криниця» — приклад, що може статися з містом, в котрому значущість історичного спадку поступилася персональним амбіціям однієї людини.

Наша місія як медіа — гуртувати довкола себе проактивну спільноту міста. Тут ми розповідаємо вам, як у Харкова справи, тримаємо в курсі, коли йому не окей, і кличемо на пікніки проти незаконної забудови, коли справи геть кепські. 

Сьогодні пропонуємо роздивитися приклад, що може статися, якщо місто не відстоювати — і, зрештою, не відстояти.

Що тоді сталося?

Румунія — країна сейсмічного неспокою, землетруси тут явище геть не екзотичне. І саме з землетрусу свого часу почалася історія про те, як тодішній генеральний секретар ЦК Румунської комуністичної партії і президент Соціалістичної Республіки Румунія Ніколае Чаушеску фактично знищив частину історичного центру Бухареста.

4 березня 1977 року Румунію сколихнув землетрус більш ніж семибальної потужності. Це була страшна трагедія, котра в одному лише Бухаресті забрала життя понад 1500 містян і знищила тисячі будівель. 

Доволі скоро після землетрусу Ніколае Чаушеску заговорив про необхідність відбудови й урбаністичної реорганізації міста. Втім, його цікавило не стільки житлове питання, скільки можливість створити нове обличчя румунської урядової архітектури — адже будівлі багатьох комуністичних установ постраждали від землетрусу.

Відбудовувати вже існуючі споруди Чаушеску не хотів — натомість, він шукав для партії безпечнішу локацію. І знайшов. В самому центрі Бухареста є пагорб Спірій — район, розташований на височині і більш захищений від сейсмічних поштовхів. Саме там секретар румунської компартії вирішив розмістити будівлю Casa Poporului (себто Народного Дому), що нині і є Палацом Парламенту. Ця будівля мала бути «вишенькою на торті» величезного проєкту перебудови столиці і увінчувати довгий бульвар, що простягатиметься центром міста.

Одна біда — оскільки обраний район був безпечним, то й після землетрусу 1977 року він не постраждав. Тут все ще жили люди в неушкоджених домівках. Втім, це не було проблемою для Чаушеску. Був район — нема району.

Велике «прибирання» і дев’ять кіл правок

Аби «розчистити» будівельний майданчик під задуманий проєкт, було виселено близько півсотні тисяч людей, знесено десятки тисяч будівель. Збоку від Палацу Парламенту нині знаходиться парк Ізвор — і, мірою того, як наближаєшся до будівлі, помічаєш, що довкола тебе немає жодного старого дерева, всі вони невисокі і молоді. Це тому що на початку 1980-х років всю цю місцевість буквально зрівняли з землею. Тут був голий будмайданчик.

Будівництво комплексу, що його задумав Чаушеску, розпочалося у 1984 році. До того був оголошений масштабний архітектурний конкурс, в якому зі своїм проєктом перемогла молода амбітна архітекторка Анка Петреску. Під її керівництвом над проєктом зрештою працювало понад 700 архітекторів і тисячі робочих.

Палац Парламенту був і в оригінальному задумі гігантський, під стать его комуністичного лідера Румунії. Але в процесі правок і допрацювань споруда набула воістину монструозних габаритів. Якщо в цифрах, Casa Poporului це:

• 270 метрів ширини по фронтальному фасаду (це як чотири Харківських ОДА);
• 86 метрів висоти;
• 12 поверхів (плюс ще чотири під землею, і ще чотири досі не здані в експлуатацію);
• 1100 кімнат;
• 65 тисяч кв.м. площі земельної ділянки;
• 615 метрів — фронтальна сторона огорожі ділянки (це як від ХНАТОБа пройтись до площі Конституції).

Правки і допрацювання стали для всіх причетних до будівництва окремим виробничим пеклом: Чаушеску з дружиною приїздили на об’єкт в середньому тричі на тиждень, і майже жоден візит не обходився без зауважень і пропозицій (котрі, звісно ж, не можна було відкинути). 

Так, наприклад, всі колони будівлі були спершу доричними, потім їх замінили на іонічні, потім на доричні назад. Мармурові сходи вже на етапі фінального монтажу знімалися й перекладалися з пів-десятка разів, і так само невпинно змінювалася висота будівлі, до котрої один за одним додавалися поверхи.

Для зведення й оформлення палацу (котрий, до слова, вже й не планувався як Народний Дім — Чаушеску передумав і тепер розглядав його як власну резиденцію) було використано мільйон кубометрів мармуру, 550 тисяч тонн цементу, 700 тисяч тонн сталі, 220 тисяч квадратних метрів килимів і 3500 тонн кришталю для люстр.

Загалом будівництво «потягнуло» близько 30% румунського держбюджету. Втім, отримати ключі від свого монструозного комуністичного 12-поверхового гніздечка подружжя Чаушеску не встигло. Під час революції 1989 року Ніколае та його дружину Єлену судили і стратили у дворі казарми на території військового гарнізону в Тирговіште за місяць до того, як Палац мав бути зданий. Втім, будівництво і функціональна переорієнтація будівлі продовжилися аж до 1997 року.

---

Читайте також:

• Як Енріке Пеньялоса прибрав автомобілі з центру Боготи. Ідемо по міських головах
• В Україні стартувала освітня платформа для тих, хто хоче долучитися до відбудовчих процесів
• Павло Храмов: про інфографіку від Forbes і витрати на оборону та благоустрій Харкова

---

Врятовані, бо перенесені

Від Палацу Парламенту центром тягнеться бульвар Унірі — 3,5 кілометри завдовжки, 90 метрів завширшки. Він оточений будівлями, що були спроєктовані в межах того великого урбаністичного плану Чаушеску. Гіганти, що окреслюють бульвар, стилістично виглядають так, ніби дитя гріховної любові класицизму й ампіру накачали стероїдами — тут, за задумом партії, мали жити представники комуністичної номенклатури.

Як і у випадку з Палацом Парламенту, ці будівлі зводилися на руїнах історичних пам’яток. Загалом для забудови центрального району Бухареста за проєктом Чаушеску було знесено 22 церкви, шість синагог, і вже навряд вдасться підрахувати, скільки загалом пам’яток архітектурної спадщини (за різними даними від 20 до 40 тисяч), адже левову частку забудови тут складали будівлі XVIII-XIX століть.

Якщо подивитися на центральний бульвар Унірі в Google Maps, можна побачити, як будівлі за «номенклатурними» будинками наче згребли докупи — от як розсипане лего з підлоги прибираєш, і спершу просто руками його згрібаєш, аби було «кучніше». Так воно в певному сенсі і було — і це був єдиний спосіб врятувати бодай частку забудови старого міста.

Ці «приклеєні» одна до одної будівлі свого часу буквально переїхали. Побачивши, які «приголомшливі» плани на історичний центр міста має влада, румунський інженер Євгеній Йордакеску запропонував технологію переміщення будівель на рельсах, аби врятувати найбільш значущі пам’ятки Бухареста. 

Так, наприклад, вдалося перемістити церкву Святого Іоанна Нового. Таких вимушено переміщених будівель було близько 30-ти, переважно це були релігійні споруди. Врятували що встигли. За внесок у збереження архітектурної спадщини Бухареста румуни прозвали Йордакеску «інженером небес» і «янголом-охоронцем церков».

Євгеній Йордакеску (1 фото) та церква Святого Іоанна Нового

До чого ми це все?

Палац Парламенту стоїть і працює собі за призначенням, уздовж бульвару Унірі здаються найдорожчі квартири румунської столиці. Якщо не знати історію цього району, то йдеш і наче навіть не вбачаєш трагедії — будівлі й будівлі. Щоправда, гігантське все якесь, та й менше з тим. 

У всій своїй трагічності ця місцевість постає перед тобою лише тоді, коли ти знаєш її історію, і йдеш, і спотикаєшся о привиди руїн, на котрі цей район перетворив не землетрус пів століття тому, а цілком собі живі люди, в чиїх руках було зосереджено забагато влади.

Ця історія важлива, бо показує, яким пошматаним і непропорційним може бути місто, якщо забути, кому воно справді належить, і не вберегти його від персональних амбіцій. Подібні проєкти забудови і перебудови «на кістках» колись живої спадщини — логічний наслідок шкідливого, проте досі живого радянського наративу про те, що спадок неважливий, і ним можна поступатися. І подібні приклади корисні, зокрема, тим, що дозволяють «приміряти» їх на власне місто лише подумки, аби не дочекатися, коли одна за одною почнуть зникати пам’ятки вдома.

Не кожна пам’ятка цінна тим, що естетично приємна кожному особисто. Це радше питання вірності місту і його спадку. Два роки тому в Харкові не забудували Саржин Яр, нині досі намагаються відстояти «Гігант», і виходять з плакатами, і пишуть петиції, і все ще чекають, що там по новинах про колію на Весніна. 

І допоки це триває, є надія, що місто досі належить собі.

Текст — Дарина Карапетян, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архівів, Дарина Карапетян, Георгій Меркулець, Міхай Петре, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️