Від соціальних мереж до відеоігор. Як Росія просуває просовєтську пропаганду та ідеалізує СРСР

Ностальгія за минулим або молодістю?

Щасливе дитинство на противагу сучасному, зіпсованому інтернетом та гаджетами. Смачні, натуральні продукти «без хімії» на противагу сучасним, нашпигованим барвниками та консервантами. Впевнені у майбутньому люди з великою мрією на противагу сучасникам, які не будують жодних планів. Все це — на відстані кількох кліків мишкою, у стрічці Facebook. Саме там, особливо останнім часом, можна зустріти ностальгічні пости «про прекрасне життя в СРСР».

Деякі пости ніби аполітичні. Наприклад, публікації про життя радянських акторів або світлини міст, зроблених ще за совєтських часів. Але й вони просочені тією ж ностальгією.

Те, що ви натикаєтесь на такі групи — не випадково. Як розповіла експертка з інформаційної безпеки, представниця Інформаційного центру «Майдан Моніторинг» Оксана Яцюк, російські пропагандисти охоче використовують ностальгію за СРСР у власних інтересах. Причому спочатку вони можуть писати про політично нейтральний і неймовірно смачний пломбір, а потім — просувати тезу «а давайте всі жити разом, які раніше».

«Зараз багатьом людям це здається неймовірним, — каже Оксана Яцюк. — Бо який сенс говорити про те, як було добре колись, коли зараз російська армія руйнує Україну, вбиває українських громадян, знищує пам’ятки історії та культури? Але я хочу звернути увагу на те, що Росія ніколи не спиниться в своєму прагненні втримати Україну в зоні свого впливу.

Як я розумію, вони розглядають різні сценарії. Мають зокрема й такий: війна припинилась, пройшов якийсь час, вони заходять зі словами “Ми жє братья!”. Тому що їм вдалося це зробити в минулому столітті. Після Голодомору вони змогли переконати частину людей у тому, що є “братнім народом”, у тому, що нам “дуже добре разом”. Тому цією пропагандою СРСР вони готують собі ґрунт на майбутнє».

За словами експертки, росіяни працюють на майбутнє. Щоб колись вони змогли сказати українцям: «А пам’ятаєте це смачне морозиво? А чудові, добрі фільми без сексу та наркотиків?».

Подібну просовєтську пропаганду Росія веде вже останні 20 років, наголошує Оксана Яцюк. Й орієнтована вона не тільки на літніх людей, а й на молодь, яка не може навіть уявити життя в СРСР. Це дозволяє розповідати їм про безкоштовні квартири, дешевий одяг та гарні можливості для відпочинку через відсутність кордонів.

«Кожен гвинтик має значення, а сама людина — ні» 

Ностальгічні групи також апелюють до «найбільш читаючої» країни в світі. От тільки придбати якусь книжку за совєтьских часів було не так просто, зазначає кандидатка історичних наук, експертка Українського центру безпеки та співпраці Аліна Понипаляк. Це попри те, що в 70-80-ті роки було дуже популярно ці книги збирати.

Пости в деяких ностальгічних спільнотах навіть написані українською мовою. Все для того, щоб замаскуватися та посіяти в людях ось те штучне тепло за минулим, якого вже не повернути. Де всі маленькі і де все було добре.

«Але якщо подивитися глибше, то не так вже було добре, — зазначає Аліна Понипаляк. — Дефіцит одягу, взуття, їжі — це було знайоме кожному совєтському громадянину. Ба більше: якщо ми візьмемо побутову сферу 70-80-х років, то не кожен міг отримати квартиру. А якщо отримував, то її потрібно було відпрацювати на заводі як мінімум десять років. І не факт, що вона залишиться тобі, адже це все належить державі. СРСР — це велика машина, де кожен гвинтик має величезне значення, а сама людина — ні».

На думку Аліни Понипаляк, насправді, люди ностальгують не за самим Совєтським Союзом, а за власною молодістю. Сучасне покоління вже не має такої ностальгії, хоча молоді люди можуть ідеалізувати СРСР через розповіді бабусь та мам.

 «Здавалося б, немає нічого поганого в тому, щоб подивитися на Харків 50-60-х років, — каже Аліна Понипаляк. — Але ми бачимо лишень вітрину. Не звертаємо увагу на те, в яких умовах жив Харків, які проблеми були в післявоєнному місті. Ніхто не каже про проблеми з продуктами чи з елементарними побутовими речами. Ба більше — з туалетним папером.

Ми розуміємо, що тоді нічого не робилося просто так. Був наказ: вишукуватися, сфотографуватися гарно, наприклад, з їжею в ресторані. Але це не означає, що кожен громадянин мав можливість харчуватись там».

Прекрасне совєтське життя під наглядом героїчних спецслужб

Пропаганда радянщини проводилась задовго до популяризації соціальних мереж. Це завдання виконували різноманітні фільми та серіали, в яких, зокрема, звеличувалась робота совєтських спецслужб.

«Пам’ятаю свій шок, коли дивилася російський серіал про розвідників під час Другої світової. Там Берія показаний дуже позитивним героєм, — згадує Оксана Яцюк.

Є тисячі спогадів про репресії. Наприклад, у Вінниці є масове поховання майже на 10 тисяч людей. Вони були розстріляні в 1937-1938 роках [Вінницька трагедія, масові розстріли українців у Вінниці, що здійснювалися радянськими спецслужбами протягом кількох років перед початком Другої світової війни, — «Люк»] І як після цього говорити про якийсь героїзм працівників НКВС? Дивно, де вони знайшли той позитив».

У російському серіалі «Ліквідація» режисера Сергія Урсуляка головний герой, співробітник совєтської міліції, після Другої світової почав боротися з одеськими бандформуваннями. Як з’ясовується згодом, лідером тих бандитів є ідейний ворог совєтської влади, який раніше співпрацював із нацистами, а тепер разом з антисовєтським підпіллям прагне захопити владу в Одесі. Фінал серіалу — тамтешні бандити виходять на арешт у вишиванках.

«Людина, якою глядач захоплюється через фільм або серіал, можливо, була серед тих, хто розкуркулював ваших прадідів, хто залишав вашу прабабцю без крихти хліба, — звертає увагу Оксана Яцюк.

Була серія фільмів про Брестську фортецю, присвячена початку Другої світової війни. Там, наприклад, ніяк не пояснювалося, як Брестська фортеця стала радянською. Не говорилося, що в 1939 році СРСР виступав на боці Німеччини. Росія цей факт замовчує».

До речі, російські режисери полюбляють знімати ремейки старих совєтських фільмів. Вже існують сучасні версії таких стрічок, як «Іронія долі», «Службовий роман», «Діамантова рука», «Кавказька полонянка» тощо. Як правило, від подібних ремейків аудиторія не захваті. Їх порівнюють з оригіналом — звісно, на користь останнього. Це стає додатковим приводом поговорити про «чудовий совєтський кінематограф, здатний породжувати справжні шедеври». І, як не дивно, кепські фільми також здатні працювати на ностальгію.

Не оминула тема ностальгії за СРСР й ігрову індустрію. Так, минулого року російська студія «Mundfish» випустила відеогру Atomic Heart. Події розгортаються в альтернативному високотехнологічному СРСР 1955 року. Вся гра просочена романтизацією комунізму та Совєтського Союзу. І те, що головний герой є агентом КГБ — також вельми красномовний факт. Зокрема, українські геймери знайшли низку різноманітних натяків на нинішню війну. Наприклад, побачили дрон, який несе горщик з геранню — назвою цієї квітки росіяни називають іранські дрони, якими обстрілюють українські міста. Також геймери помітили консерви зі свинячим фаршем, розфарбовані у синьо-жовтий колір, звернули увагу на промову робота про ядерний шантаж і розширення кордонів СРСР. Ну, і використання старих фото «совєтського» Донецьку та Запоріжжя теж їх обурило не на жарт. 

---

Читайте також:

• «У капкані». Вийшов комікс про 73-річного ізюмчанина, який документував окупацію
• «Харків, де твоє обличчя?». Інтерв’ю з історикинею мистецтв Оксаною Семенік про деколонізацію української культури та харківську ідентичність
• «Я змушений їхати через те, що якомусь карлику закортіло позахоплювати нові території». Три історії людей, які виїхали з окупованого Херсона

---

«Бабуся з червоним прапором» як засіб пропаганди

Мабуть, ніде так не ностальгують за СРСР, як це роблять на Росії. Там дуже люблять змальовувати совєтський період як таку собі «золоту добу», до якої всім варто було б повернутися. Причому, не тільки в плані державного устрою чи побуту громадян, а й тодішніх кордонів. 

Так, російський диктатор Владімір Путін називав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою століття». Напередодні повномасштабного вторгнення він заявив, що нинішні кордони України створені завдяки совєтському керівництву. І також додав, що на Росії «готові показати Україні, що значить справжня декомунізація».

У квітні 2023 року Путін заявив про необхідність відродити піонерію. Це цілком очікуваний крок, враховуючи, що радянщина вже щільно вкорінилась у систему російської освіти. Серед молоді поширюються міфи про чудове совєтське минуле на чолі з Росією, для школярів створюють «військово-патріотичні» табори, залучають до участі в мілітаристичних організаціях та проводять їм відповідну муштру просто в шкільних класах. Така політика запроваджується не тільки в самій Росії, а й на окупованих нею українських територіях.

Загалом, російське суспільство ностальгує за радянськими часами. Як показало опитування «Левада-Центру» [входить до числа «організацій-іноземних агентів»] за грудень 2021 року, майже дві треті росіян — а це 63% — шкодують за розпадом СРСР. Найбільше ностальгує категорія віком від 55 років — таких там аж 84%. До Йосипа Сталіна росіяни також ставляться вельми лояльно. Йому і по сьогоднішній день продовжують встановлювати пам’ятники та бачити в диктаторі сильного лідера, який врятував країну в критичний момент.

Після повномасштабного вторгнення совєтська пропаганда заграла новими барвами. Так, одним із символів так званої «СВО» стала літня жінка з радянським прапором. Поштовхом до появи нового символу стало відео, зняте на Харківщині в квітні 2022 року. Там пенсіонерка Анна Іванова виходить з хати до військових з радянським прапором, кажучи, що вони з чоловіком «чекали, молилися за Путіна і за весь народ». Щоправда, то були українські військові. Вони дали пенсіонерці продуктів в обмін на той прапор.

Цю історію одразу підхопили російські пропагандисти. Зокрема, вони використовували відео як доказ всенародної підтримки окупантів, зображали жінку на муралах, листівках, бігбордах, створювали скульптури та пам’ятники.

Вакцина проти ностальгії або «Совок довбаний»

Чи можна згадувати совєтські часи без ностальгії? Звісно. Наприклад, у проєкті «Совок довбаний», ведучою якого є Оксана Яцюк, однодумці з різних регіонів України згадують радянські часи. Але не той СРСР, який росіяни показують в своїх в фільмах та книжках, а той, яким ці люди запам’ятали його з власного досвіду. Для кожного випуску гості обирають конкретну тему та діляться власним досвідом.

«Деякі речі дуже схожі, як, наприклад, нестача продуктів. Більшість людей пам’ятає, як потрібно було шукати їх, яких зусиль потрібно було докласти, щоб приготувати їжу. Але коли ми говорили про кіно, то наш досвід був різним. У когось була можливість постійно дивитися зарубіжні фільми, а в когось це вважалося непотрібним заняттям. А одна жінка нам в коментарях написала, що в її місті такі фільми вважалися капіталістичною пропагандою, — розповідає про етери Оксана Яцюк. 

Ми згадуємо це, щоб зафіксувати більш наближену до реальності картину того, що було в СРСР. Звісно, ми можемо щось забути, переплутати. Але принаймні ми стараємося розповісти те, що було в нашому житті».

Одна людина, яка слідкувала за «Совком довбаним», якось написала: «Тепер я розумію своїх батьків та бабусю». Мова йшла про те, що старші родичі змушували дітей доїдати і, взагалі, приділяли надмірну увагу до їжі. Такі патерни поведінки не випадкові. Як зазначила Оксана, попередні покоління пережили страшний голод, тому вони привчали дітей їсти все і в будь-яких умовах. Для них це була корисна навичка, яка здатна врятувати життя. Адже невідомо, чи доведеться тим дітям пережити голод у майбутньому.

«Мені здається, що це сприяє порозумінню між поколіннями, — підкреслює Оксана Яцюк. — Навіть син мене якось запитував: “А чому бабуся завжди звертає увагу на те, чи я їв та вдягнувся?” Я казала, що в дитинстві бабуся часто голодувала і багато мерзла. Не було у неї ані опалення, ані нормального одягу. Тому, можливо, вона підсвідомо хоче, щоб її онуки та правнуки були ситі та одягнуті. 

Я думаю, що цей проєкт має протидіяти російській пропаганді. Адже вона тягне нас вниз. Спогади — це той варіант, що нас об’єднує та допомагає порозумітися».  

Юлія Гуш, фотографії — з особистих архівів експерток, обкладинка і колажі — Катя Дрозд