«Ти гориш, коли ці очі бачиш. Це багато значить». Як працює Краснокутський молодіжний центр

Як столітня мазанка об’єднує цілу громаду

Редакція «Люка» має особливий сантимент до Краснокутщини, тому минулого тижня поїхала у село Чернещина, по дорозі пробивши колесо та потрапивши під дощ. Тут, на шляху від Козіївки у Краснокутськ, у відновленій столітній хаті-мазанці періодично проводить свої активності молодіжний центр «КутОк». Назва походить від самого селища — Краснокутськом воно стало лише за правління Єкатєріни ІІ. Проте місцеві продовжують називати його по-старому — Красний Кут, тобто «красива місцина».

Проєкт реалізується ГО «Український професійний розвиток» за сприяння Краснокутської селищної ради та місцевої громадської організації «Грін Арт Тур». Це один з шести нових молодіжних центрів на Харківщині.

Директорка «Кутка» пані Ольга Маслій розповідає, що ідея його створення визрівала давно.

«Ми хотіли молодіжний центр, і мали попередній проєкт від ЮНІСЕФ. Ми добре з ними попрацювали, й після цього загорілися молодіжним центром, тому що до цього всі наші активності були на базі Краснокутського ліцею. Ми вже й не розраховували, що нас знову запросять [до співпраці, — «Люк»], бо той проєкт завершився», — розповідає Ольга.

Потім пані Марина Дудніченко [з ГО «Український професійний розвиток»] зателефонувала і каже: ми вас запрошуємо приєднатися, але проєкт вже почався, і завтра вам треба бути на навчанні. Як вона сказала, створення нашого молодіжного центру — це супер ідея, ми у команді обдзвонювали одне одного, у нас сльози на очах були [від щастя]: ура, проєкт, що ми давно хотіли!

Вже наступного дня ми поїхали у Харків на навчання разом з усіма іншими центрами, які створювалися у Харківській області. Ми багато вчилися, щоб  зрозуміти, як повинен створюватися молодіжний центр, які напрями визначити. Нам дали круту координаторку — пані Світлану Олефір, яка нам радила, як буде краще з точки зору оформлення документації та оперативних моментів».

«У нас такі люди: один каже ідею, другий підтримує, а третій “всьо, впроваджуємо”»

— Ольго, у вас була самостійність у тому, як прописувати собі програму?

Так, бо ми вже не перший раз працюємо у різних проєктах. У нас дуже крута команда, кожен уже мав досвід в інших напрямках: волонтерство, співпраця з Національним природним парком «Слобожанський». Оскільки у нас в команді всі були з різних галузей, кожен додавав до ідей щось своє: і освіта, і природоохоронний напрям, і волонтерство, і туризм — кожен зі своєї сторони щось туди докинув.

— Скільки у вас пішло часу від початку навчання до власне організації вже готових проєктів?

Вже з лютого [2024-го] ми функціонуємо як комунальна установа. Нам на навчанні підказували просто як робити, а що саме робити — вирішуємо самі. 

У нас поки що немає приміщення молодіжного центру, але ми дуже мобільні. Беремо тренерів і проводимо різні активності по селах: або вони до нас [приїздять], або ми до них. Їздили навіть у Коломак та Валки — це теж Богодухівський район.

— Чому ви як громада так вирізняєтесь, чому в них такого немає?

По-перше, в нас тут дуже туристичне місце: «Співочі тераси», дендропарк, Пархомівка, парк «Слобожанський» — локацій досить багато. По-друге, у нас просто такі люди: один каже ідею, другий підтримує, а третій «всьо, впроваджуємо».

У нас дуже крута селищна голова — Ірина Карабут. Це людина, до якої ти можеш звернутися з будь-якою пропозицією, вона вислухає та допоможе. Завдяки їй багато чого впроваджується, бо без її підтримки такої ефективності не було б. А взагалі, у нас давно сформована команда, яка вміє реалізовувати та долучатися — є активна молодь.

— Звідки ви набралися такого досвіду?

Наприклад, у нас був дев’ятимісячний проєкт від ЮНІСЕФ «Спільно. Точки зустрічі» — теж пов’язаний з молодіжно-освітнім простором. Ми долучаємося до будь-яких інших проєктів, навіть якщо це не ми проводимо, а якась ГО. Вони нас залучають як волонтерів, а ми йдемо, тому що там наша цільова аудиторія, з якою ми хочемо працювати. На співпраці у нас взагалі багато чого тримається.

У нас молодіжна політика у громаді почала формуватися у 2021 році, коли створювалась молодіжна рада. В громаді було розуміння, що вона потрібна, що необхідно для того, щоб активізовувати молодь. Тобто, ми відкрили молодіжну раду, і після того [процес] пішов вже далі.

«Коли ми даємо клич, молодь завжди долучається»

— У великих містах молодіжні ради — це зазвичай такі «комсомольці» при міському голові, які збираються раз на місяць попити чаю та пофоткатись.

У нас це вирізняється, тому що у молодіжній раді від кожного старостинського округу є свій представник, який приїжджає не тільки пофоткатись, а й проводити певні активності, залучати молодь та збирати її запити. 

Що мені подобається в наших активістах — коли я даю клич: «Ми приїдемо, збери мені молодь», вони на своїх округах можуть швидше це зробити. Тобто, це не просто зібратися чайку попити. Якщо у старостатах є активісти, які хочуть долучитись до цього — ми приймаємо, обмежень немає. Головне, щоб людина була зацікавлена в тому, щоб щось донести, зробити, покращити.

— Який найчастіше запит іде від молоді? З чим вони до вас приходять?

Приходять з дуже різними пропозиціями. От на даний момент у нас є дівчата, які скоро будуть абітурієнтками. Вони хочуть з першого вересня почати освітні заняття, що їм допоможуть у написанні НМТ [національний мультипредметний тест, який замінив ЗНО в умовах повномасштабного вторгнення]. Для декого є пріоритетним спорт.У нас багато креативної молоді, якій хочеться щось зробити своїми руками: щодо традицій, української ідентичності. Оцю хатку, наприклад — вони і мазали, і [глину] місили, і прикрашали. Їм це цікаво, їм хочеться ще. Багато збирається, коли, наприклад, про обряди та ритуали українські розказують. От у нас [співробітниця] Ольга Рибка розказала попередньо історію про дідух, чому його робили, а зараз ви бачите уже практичну частину, де вони самі його роблять.

Багато є волонтерства. Коли ми клич даємо, молодь завжди долучається. Якщо ми бачимо, що у лісі, наприклад, люди добре «погуляли», то ми з ними разом їдемо: вдягнули рукавички, поприбирали, вивезли. У нас стали популярними молодіжні екскурсії. Ми ходимо або їздимо якимись маршрутами по громаді, де можна цікаві моменти розказати. Вони на таке теж дуже просяться.

Якось у нас був комплексний профорієнтаційний захід — дуже крутий! Ми за домовленістю виїжджали в поле, де якраз збирали пшеницю, на всю техніку можна було залізти, пощупати, потрогати, в комбайні покататися. Спочатку ми показали, як збирають урожай, потім повезли їх на нашу місцеву козіївську пекарню, де робиться сам хліб, і дали його скуштувати. Їм подарували ту хлібину, а потім ще на тераси привезли, де можна було трошки відпочити, проговорити це все. Емоцій був — шквал!

Я думаю, у всіх [раніше] був такий біль, коли ще не було взагалі такого проєкту, і всі щось копошилися самі по собі. А тут до нас дівчинка приїздить аж із Колонтаєва (а це далеко не десять хвилин) і каже: блін, як класно, що є такий осередок!

«Щоб був не Красний Кут окремо, а вся громада разом, без винятків»

— Як ви взагалі вирішуєте проблеми з логістикою? Ми не змогли навіть доїхати вчасно сюди — пробили колесо.

Ну, зараз пускають нові маршрутки, в тому числі з Пархомівки та Колонтаєва, але не так часто, як хотілося б. А взагалі, якщо ми хочемо дітей привезти до нас, ми пишемо листа на селищну раду, і вони виділяють автобус. Я навіть якось жартувала на засіданні: «Замість молодіжного центру організуйте мені молодіжний бусік, щоб я могла їздити».

Ми до [повномасштабної] війни організовували обласний хакатон. Чотири громади до нас приїжджали, ми робили для них тур на весь день. Це було реально круто, скільки емоцій, скільки нових знайомств!Приїжджаємо [в інші округи], тому що дуже чекають нас. Ти гориш, коли ці очі бачиш. Коли приходиш і діти кажуть: «Нарешті ви приїхали, ми вас так чекали!» — це дуже багато коштує.

— Ви багато спілкуєтесь з дітьми, підлітками. Ви бачите, як вони за останні два роки змінилися?

Вся ця цифровізація грає дуже нехорошу роль. Коли ми тільки починали, діти були замкнуті, боялися один одного, не хотіли комунікувати. Тому ми рухалися малими кроками. Коли в нас була підготовка до НМТ-тестування, то [школяри] з’їжджалися з усіх сел громади. Вони починали спочатку один на одного дивитися, потім обмінюватися соціальними мережами, гуртуватися самостійно.

Інколи я на терасах гуляю та бачу, як у річці поруч купаються хлопці та дівчата з різних сел. І це класно, цього дуже не вистачало, щоб був не Красний Кут окремо, а вся громада разом, без винятків. 

Раніше в дітей було спілкування дуже сухе, віртуальне, як у коконі. Але зараз я вже бачу результат: вони почали більше спілкуватися, в них друзів більше стає.

Дуже класно заходять тематичні вечори з настільними іграми. Я давно такого не бачила і не відчувала: діти між собою [взаємодіють], і я не помітила, щоб у когось в руках був телефон. Або коли ми йдемо у похід — вони не залипають у телефон, а жартують між собою. 

Цей проєкт дав змогу якраз підліткам 13-16 років соціалізуватись, тому що вони дуже випали [з реального життя], в них навіть словниковий запас малий. Це зараз вони говорять більш-менш, а до цього не могли два слова зв’язати на тренінгу з соціальної згуртованості. Потім вони навчилися і говорити, і якісь пріоритети ставити. Думаєш собі: «Ого, класно, воно працює».

---

Читайте також:

• «Важливо давати молоді альтернативу». Інтерв’ю з керівницею простору «Уява» Василісою Гайденко. Місто для дітей
• «Ми працювали з боку мистецтва і свідомого громадянства». Інтерв’ю з директоркою «Мобільної школи» Анною Дубінською
• «Хочеться, щоб діти приходили і знали, що їх почують». Як «Кампус» у Чугуєві притягує молодь та допомагає розвивати місто

---

«Діти знають, що можуть нам довіряти»

— У вас якось оновлюється авдиторія?

До нас ходило багато ВПО [внутрішньо переміщених осіб]. Вони на нашому окрузі не закріплені, але було так, що хтось про нас почув, чи привела подруга бонусом, чи приїхав до бабусі. Ми приймаємо всіх.

[До розмови доєднуються Ірина Шевченко і Оксана Ніколенко-Тітова — молодіжні працівниці, «права й ліва руки» пані Ольги. Разом вони займаються усією організаційною роботою в центрі].

— Є такі, що з 2014 року переселилися з Донеччини та Луганщини, залишилися тут… — Ольга від несподіванки зупиняється. На вулиці гучно гримить. — Фух! Це всього-навсього грім. Спокійно!

— Ти випила заспокійливе? — питається Ірина.

— Та там вже смертельна доза…

— Іди подихай повітрям!

За вікнами мазанки починається злива.

— Ви розмовляєте з дітьми та підлітками про війну?

Ольга: Якщо авдиторія хоче про це поговорити — ми обговорюємо, скажімо, як ми можемо допомогти в плані волонтерки. У них бувають такі ідеї. 

У нас є й психологічні консультації, де з дітьми та підлітками працює фаховий психолог. Я ніколи не думала, що у молоді буде на це стільки запитів, у кожного є певні травми. Звісно, сама я не маю права та компетенції давати їм поради, але можу вислухати. До мене інколи може хтось підійти індивідуально та відкритися. Потім каже: «Мені добре, що я з вами поговорила».

Вони знають, що можуть нам довіряти. Що є пані Іра, пані Оксана та пані Оля, які завжди підставлять плече та підтримають.

---

Матеріал підготовлено у межах проєкту «Створення 6 молодіжних центрів для підтримки підлітків та молоді» від ГО «Український професійний розвиток» за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ).

---

Антон Алохінссон, фото — Юрій Каплюченко, редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка — Катерина Дрозд