Андрій Хмельницький: про те, як сучасне мистецтво врятує заводи-гіганти

Більше!

Остаточно затаврований промисловим центром у 1930-ті, немов стидаючись своєї натхненної самобутності, Харків зробив свій вимушений доленосний крок у ratio. Місто-мрійник поступилося місту-будівничому, енергійно творячи нове обличчя амбітною закордонною машинерією, геометричним каскадом новобудов та асфальтованими магістралями до околиць, перлиною заможності тих часів. 

Поступово згасало національне культурне життя, розчинялося під тиском ворожих сил у дзеленчанні трамваїв, крокуваннях головними вулицями піонерів, вторгненням серед ночі до сонних осель незнайомців у чорному, вершників великої біди. Закрився головний театр республіки «Березіль». Країною вирував штучно створений голод. Місто-мрійника добивали на знищення. 

У три зміни гуділи та тремтіли місто вдень і вночі щойно збудовані заводи. Тракторний, станкобудівельний, турбінний. Велетенськими магнітами слугували вони, творячи новий лад, безособистісний та безіменний. У 1930-ті заводи — то єдиний шанс на порятунок від загибелі для десятків тисяч людей, заможних ще вчора господарів, працьовитих селян, самотворців своєї долі. 

Імпортоване, обміняне на вкрадене в церков золото та селянське зерно за безцінь, американське, німецьке та французьке промислове обладнання ешелонами звозилося на широчезні простори міських передмість, де перед напівголодними людьми ставилося «прогресивне» завдання поставити тут за рік фабрику, що даватиме сотні відсотків світового рівня продукції. Рік, де три — за найхутчішим проєктом. Сотні, де навіть просто сто — героїчна вдача. 

Спершу підім’явши під себе надзвичайної важливості постаті художників, поетів, режисерів та ледь лише вкорінену естетику нового Відродження, індустріалізація проковтнула решту громадян одним динамічним ковтком, перетравивши їх на гвинтики, спіралі та двигуни незвичайних електричних механізмів, впорядковані ритми та пластичні  рухи бурхливої епохи. Гіперіндустріальний Харків — це 50 років спільнотворення такого локального світу, де нічого, окрім математики виробництва, не мало по-справжньому насиченого значення. 

Психологія гіперіндустріалізації — більше! 

Це — не про комфорт та саморозвиток. Більше! 

Це — не про сенси та цінності. Більше! 

Це — не про свідомість та emotio. Більше! 

Більше — не має ані обличчя, ані імені.

Місто у місті

Індустріалізація розгорталася. Вздовж проспекту Героїв Харкова, на той час Чугуївського шосе, міцними бастіонами ставали велетенські коробки заводів, залізобетонні зікурати зі широкими скляними очима вікон та дахів. Типовий завод-велетень був «містом у місті». Масштабна внутрішня територія із власними «своїми» вулицями, парками, алеями та навіть фонтанами. 

Архіви зберегли фотографії перших років Харківського тракторного заводу (ХТЗ): бруковані широкі алеї внутрішніх просторів з деревоподібними ліхтарями сучасного білого світла та прямокутними скляними стендами з фотографіями найактивніших, най-най-тракторобудівців. У внутрішній простір-парк (не вірить пересічний містянин, що то завод. Місто-сад!) потрапляєш крізь помпезний паралелепіпед заводоуправління — оздоблений коштовним гранітом фасад, вручну зроблені масивні дерев’яні двері, бронзові ручки, тендітно вмонтовані у робітничу велич за порадою тодішніх лікарів. 

Компостуєш, як квиток у трамваї, перепустку і ти — у місті-саду. Захоплює дух. Ліворуч — колони новітніх цехів. Гудять! Праворуч — колони новітніх цехів. Тримають небо! «Харків — флагман індуструстрії». То плакати кричать, волає радіоточка, повторюють й люди. До послуг людиногвинтикам Тракторного, окрім того всього різномаїття, що ми вже бачили, скляна столова з видом на парк та фонтан, бетонні копії античних статуй, залізні скульптури на тему праці, та сотні, тисячі тракторів під відкритим небом — результат кропіткої праці кожного — привід пишатися та відчувати дотичність до сьогодення, що творить новий день. 

Як влучно казали першопрохідці тракторного: «Не обійти пішки його весь, тут трамвай треба!» І дійсно: звернеш з головної алеї праворуч — мережева цехів йдуть за горизонт. Ліворуч — тягнеться мережево до самого центру міста, кудись, де встає турбінний. Обернешся — наче півсвіту обійшов: мережева, мережева, мережева бетонно-скляних цехів. 

Оскільки творився завод з нуля, подбали й тут і про оксамитову інтеграцію велетнів у тіло міста, назвавши це тоді пафосно «соціялістичний спосіб», а ми скажемо правду — урбаністику. Задля зниження шуму від роботи обладнання, наприклад, між промисловою зоною та міським кварталом заклали 500-метрової ширини зелену ріку рукотворного лісопарку, що простяглася від теперішнього проспекту Тракторобудівників до сучасного плиткового заводу, теж первістка харківської індустрії. Зеленим коридором поїхав трамвай до центру міста, пізніше — до Салтівки, аж вже потім прийшло до заводів-гігантів метро. Не зайве буде сказати, що подібна лагідна інгеграція промислової зони у місто шляхом взаємозанурення одне в одного — типовий підхід та характерна риса розгортання індустрії у XVIII-XIX століттях. Так само проєктанти та містобудівники вчинили, скажімо, у Чикаго або Шанхаї, розуміючи і екологічну шкідливість, і естетичну недоречність ставити завод у середмісті або селити робітників прямо під стінами заводу. 

---

Читайте також:

• Прогулянки Харковом (і у часі). Яким був «соціалістичний Харків»?
• Яким може бути Харків: чому збереження культурних пам’яток стало гострою проблемою для міста
• «Подивитись на історію міста менш закоханим поглядом». Костянтин Левін про радянську (де)урбанізацію Харкова

---

Харківська індустрія здобула місту й славу, й велич, й потужну громадську інфраструктуру. Те ж метро не постало б настільки швидко й розвинено у нестоличному місті без міцного фінансового плеча заводів-велетнів. Ані архітектор Віктор Антонов (придумав наше метро), ані урбаніст Рувім Любарський (відстоював наше метро, шалено відстоював) не дали б ради своїм мріям, якби не велетні, що позаплановою продукцію та понаднормовою працею десятків тисяч людей проштовхнули мрію у реальність. 

Але як згасала та країна (бо нелюдяність не може не згаснути, не горить багаття за наказом), зблідла й індустрія. Врешті, встали й ці велетні. Настали нові часи.

Місто-сад

Отримавши індустріальний Харків у спадок у 90-ті, люди ще довго інтуїтивно трималися за старе. Пам’ятаєте «головне — зберегти промисловість»? Стара, занедбана, неконкурентноздатна. Та, що не одне життя скалічила. Та, що стільки сімей позбавила щастя гратися з дитиною кожен день, а не двічі на тиждень. Та, якої самі сахалися мов дідька лисого та за будь-яку ціну прагнули «не купувати то / не працювати там». 

«Головне — зберегти промисловість». 

Рефреном ці слова звучали ще десятиліття та деінде лунають й зараз, хоча слова ці — обмежені, позбавлені будь-якої життєвої сили, загіпнотизована мантра негнучкого мислення. Нащо зберегти? Для кого?..

Чи мають, все ж, шанс на переродження ці занедбані промислові велетні та ті, що ледь ще жевріють, бо там «головне — зберегти промисловість»? Міжнародний досвід та здоровий глузд переконують, що так. 

От, уявіть. Ви у Харкові. Сідаєте в жваве метро, червона гілка везе вас до ХТЗ. Швидкісні ескалатори підіймають вас із самої сферично-влаштованої станції у центр комфортабельного парку із фонтанами, навколо якого ще майже 100 років тому поставлені були металево-скляні цехи, свідки тієї індустріалізації. Цей завод вчора трактори робив, а у день ваших відвідин — це найбільший у центральній Європі квартал сучасного мистецтвотворення та неформальної освіти. Не центр, а саме квартал, бо розкинувся ХТЗ колись на кілометри вглиб та вшир, і кожен камінчик зараз, кожен куточок працює влучно на привабливість (бо куди без неї? Естетика керує намірами), на переконливість (ви ж не мусите просто так повірити. Вірити — це занурення), на дію (бо просто спостерігати — це стояти на місці. Потрібен рух). 

Та чи квартал? Місто! Місто-сад, місто-інкубатор, місто-генератор. Оздоблене здоровою могутньою зеленню, це місто-творець як і колись інтегроване у житловий район та навколишню урбаністичну логіку, але вже сучасніше, з повагою до потреб всіх містян: швидкісні прозорі ліфти, наприклад, спускають у підземний перехід, з якого можна таким самим прозорим ліфтом піднятися або на платформу приміської залізничної станції Лосеве (їхати, скажімо, на пленер разом з іншими митцями), або спуститися на станцію метро — і далі все місто відкрити, або піднятися до житлової забудови ХТЗ на протилежному боці проспекту, на базі якого вже створено архітектурний заповідник та лунають історії про перші кроки Нового Харкова 30-х, про зруйноване, про збережене, про амбіції прийдешнього…

Місто-сад є інтелектуально-творчою домінантою спершу для самого Харкова, врешті — для України, згодом — для всього світу, коли стане міжнародним майданчиком, де люди перетинаються із сенсами, де сенси творять часи, де часи творять простір синергії та перевтілень. 

Це — домінуючий ринковий продукт постіндустріального світу. Тут головне — не «Більше!», а унікальніше, зачаровуюче, вражаюче. Людиноцентричніше. Оскільки простори великі, необхідний внутрішній транспорт. І він буде. Для тих, хто подорожує трамваєм із Салтівки чи Сонячного, це простіше. Сучасні низькопідлогові вагони-змійки пірнають у самий всесвіт міста-саду та зупиняються біля кожного з павільонів: сучасного мистецства, робототехніки, освіти, літературотворення, цифрових технологій, малих бізнесів та інших. З метро веде ескалатор — ми вже ним підіймалися. Підземні автоматичні парковки ковтають автомобілі відвідувачів ще на підходах до міста-саду, не напружуючи його ще й цим навантаженням. Автівки покірно доставляються під землю, де на відвідувачів чекають електросамокати — біжи досліджуй всю-всю територію, купуй, створюй, експериментуй. 

Територія має стаціонарні та пересувні фудкорти, тематичні й масові. Є й спільноготування: створюй із модерацією шеф-кухара, куштуй з родиною, пишайся новим досвідом. Навколо озера розкинутий золотопісочний пляж, то ж це й зона літнього відпочинку на воді, не треба далеко іхати. Є й зимова локація, один із колишніх цехів — справжній гірський каньйон. Хочеш — лізь вгору, далі вниз лижами. Не хочеш лізти? Є підйомник. Не хочеш лижі? Є сноуборд. Санчатка для дітей. 

Місто-сад триває у насолоді кожного. Він різний, як і ми. А ще…

***

Харків, буремний й рідний, має чудові перспективи. Це місто — подія. Містяни, у всьому світі відомі своєю винахідливістю та витривалістю за будь-яких обставин, творять амбітні часи, й амбітні часи творять їх. 

Приїздіть до майбутнього Харкова. Це місто — завжди на крок попереду.

Тут завжди успіх. Тут завжди щастя.

Текст — Андрій Хмельницький, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії арткластеру Шанхаю — Андрій Хмельницький, фотографії ХТЗ — Яків Халіп (6-й номер журналу «СРСР на будівництві», 1937), обкладинка — Катя Дрозд