Головна - Місто - «Харків, де твоє обличчя?». Як радянська влада намагалася знищити в нашому місті ренесанс української культури
…

«Харків, де твоє обличчя?». Як радянська влада намагалася знищити в нашому місті ренесанс української культури

Час прочитання: 8 хв

Українська культура століттями боролася з росіянами за сам факт свого існування. Її намагалися стерти не лише заборонами, замовчуванням, а й цілком фізично, вбиваючи самих митців, які цю культуру і творили.

Один із доказів цього — феномен «Розстріляного Відродження». Це покоління українських митців 20-30-х років XX століття, які привнесли нові бачення й дали новий поштовх для розвитку української культури, проте були знищені терором радянської влади.

«Розстріляне Відродження» вивчають у шкільній програмі, про нього багато говорять дослідники й широкий загал. Проте досі мало уваги приділяється тому, що ця епоха безпосередньо пов’язана з Харковом, зокрема і зі знаменитим будинком «Слово».  

«Люк» розповідає, яке місце «Розстріляне Відродження» займає в історії нашого міста, чим займалися молоді літератори на початку ХХ століття в Харкові та з чим, окрім репресій, пов’язаний будинок «Слово».

Цей текст є частиною проєкту «Харків, де твоє обличчя?». В цьому проєкті ми розбираємося, як Росія століттями намагалася привласнити собі нашу культуру та перетворити «Харків» на «Харьков», а також показуємо українське обличчя нашого міста.

Трамвайні дрифти і харківський патріотизм у XX столітті

Отже, 1920-ті роки. Харків стає столицею УРСР, у якій вирує культурне життя, зокрема завдяки політиці коренізації в усьому Союзі. 

Ця політика передбачала, що корінні мови кожної з республік мали панівне становище, були основними в навчанні, книгодрукуванні, виданні преси й на радіо. Це певний період послаблення, коли можна було видихнути від заборон Російської імперії, а про майбутні репресії ще ніхто не здогадувався і навіть вірив у переваги встановлення більшовицької влади. Всі жадали нового. 

У цей час письменники з’їжджаються у Харків з усієї України, щоб заявити про себе. Адже саме тоді зробити це було найпростіше: зростає попит на молодих авторів «з народу», а літературні спілки й об’єднання готові приймати до своїх лав майже будь-кого. Літератори мали змогу творити на ширшу авдиторію. Їхні читачі отримали доступ до освіти, наклади газет і книг збільшувалися, тож писати для масового читача стало легше. 

Розстріляне відродження, ілюстрація Діни Чмуж

Тоді центром творчої тусовки стають редакції й приміщення письменницьких організацій. Серед найбільш популярних місць, про які згадано в багатьох спогадах, на думку дослідниці й науковиці харківського ЛітМузею Марини Куценко, була редакція газети «Вісті ВУЦВК» [ВУЦВК Всеукраїнський центральний виконавчий комітет,  найвищий законодавчий, розпорядчий, виконавчий та контролюючий орган державної влади УРСР, який діяв з 1917 по 1938 рік] на Сумській, 13. 

У кабінеті головного редактора Василя Еллана-Блакитного збиралися літератори, журналісти, щоб попрацювати, поговорити, подискутувати. В приміщенні за цією ж адресою було ще декілька установ, пов’язаних з літературою й засобами масової інформації. Всі вони так само стали точками, де збиралися митці. Ба більше, деякі з них — наприклад, Павло Тичина чи Володимир Сосюра по приїзду до Харкова навіть жили в цій же будівлі.

Будинок літераторів  ім. Блакитного

Схоже значення мала будівля нинішнього БТІ (Бюро технічної інвентаризації) на Павлівському майдані, яка на початку 1920-х була Селянським будинком. Там у великій залі збиралася на літературні читання спілка «Плуг». Пізніше ще одним центром зустрічей став Будинок літератури імені Василя Еллана-Блакитного. Тут митці і працювали, і відпочивали разом. 

Зустріти харківську творчу тусовку можна було в театрах, кав’ярнях, більярдних і пивних. Зараз важко точно сказати, які саме місця вони відвідували, адже у своїх спогадах митці записували їх за такими собі «прізвиськами». Наприклад, особливо популярною була «кав’ярня Пока» на Сумській. Ймовірно, так літератори прозвали заклад «Червоний кондитер». Там збиралася творча еліта, щоб працювати, відпочити, обговорити останні новини. 

У багатьох спогадах того часу Харків постає саме сучасним містом. Митців тут дивувала новизна і модерні віяння часу. А багато в чому ці спогади пов’язані з тим, яким ми знаємо Харків зараз. Літератори того часу згадують про нього як курне, задимлене місто з багатьма заводами і потужною промисловістю. 

Мало хто сприймав Харків як місто історичне, він скоріше існував для митців тут і зараз. Наприклад, головною темою для обговорень часто ставали саме харківські проблеми. Український письменник Олекса Копиленко писав, що Харків не має своїх патріотів. Бо в інших містах знайдеться, що розказати про історію, в той час, як харків’яни тільки й кепкували з трамвайних дрифтів, поганих доріг та інших побутових проблем:

«І ще дивувався Сава — кожне місто, навіть Кобиляки чи Умань, не кажучи вже про Київ або Одесу, кожне місто має своїх патріотів, які, попри всі невдачі й логіку, вміють безглуздо любити своє рідне місто. Людина, що живе в Умані, буде похвалятися історією, Гонтою й Залізняком, Софіївським парком. Одесити теж знаходять похвалу своєму містові, називаючи його українським Парижем. Ну, про киян нема чого й говорити. Мешканець другої столиці, почавши говорити про свою Наддніпрянську батьківщину, стає враз красномовним і натхненним. Здивувало Саву, що Харків не має ні своїх патріотів, ні захисників. Люди, що живуть тут по двадцять років, самі єхидно глузують із харківських річок, із трамвая, із порохні і неможливої соші».

В чомусь думка Копиленка залишається актуальною. 

Проте літератори не лише говорили про побутові проблеми, а й намагалися їх вирішувати. Наприклад, вони стикнулися з високими цінами на житло й не дуже зручними умовами життя і вирішили це виправити. Так з’явився будинок «Слово» за адресою Культури 9 (тоді — вулиця Червоних Письменників). 

Будинок «Слово»

Будинок «Слово»: від раю літераторів до «крематорія»

У середині 20-х років у літературному об’єднанні «Плуг» виникає ідея створити кооператив письменників і побудувати для нього будинок. Зводили будівлю за внески кожного із членів, проте їх виявилося недостатньо і літератори змогли вибити позику у держави, яку мали повернути впродовж 15 років.

Проєктував будинок Михайло Дашкевич, на той момент — колишній головний архітектор Харкова. Особливість будівлі — в його формі у вигляді літери «С». У кінці 1929-го — на початку 1930 року «Слово» прийняв перших мешканців, для яких, за задумом, він мав стати ледь не райським острівцем з усім необхідним. Індивідуальні квартири замість комуналок, опалення, радіоприймачі й телефони у квартирах — на той час це було чимось абсолютно новітнім. Ба більше, в будинку був солярій на даху і власний дитячий садочок для дітей письменників. 

Серед мешканців — Павло Тичина, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Михайло Яловий, Олесь Досвітній, Майк Йогансен. Проте з часом вже за три роки це місце набуло лихої слави. Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський» писав, що «Слово» ще у 1930-ті отримало прізвисько «Крематорій». Таке сприйняття міцно закріпилося й нині. В наш час ми часто сприймаємо його саме як символ знищення цілого покоління митців, хоча тиск репресій відчувався не лише у «Слові».

Перші доноси на мешканців почалися ще у рік заселення, в 1930-му. Тоді Остапа Вишню, Павла Тичину й Валер’яна Поліщука звинуватили в нібито бажанні створити новий антирадянський центр у Запоріжжі. 

Павло Тичина, ілюстрація Діни Чмуж

Наступного року починаються перші репресії проти мешканців. Під радянську репресивну машину потрапляє письменниця і акторка Галина Орлівна — за звинуваченням в українському націоналізмі її арештували на п’ять років. У 1932 році НКВС арештовує Івана Багряного за «проведення контрреволюційної агітації». 

У 1933 році одного з мешканців не просто арештували, а й засудили до розстрілу. Ним став поет Михайло Яловий, якого органи НКВС звинуватили у шпигунській діяльності. Цього арешту не витиримав Микола Хвильовий — вже наступного дня письменник вчинив самогубство. У своїй предсмертній записці він написав:

«Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. “Отже”, як говорить Семенко… ясно…». 

Микола Хвильовий, ілюстрація Діни Чмуж

До кінця 1930-х років хвиля репресій охопила 40 квартир з 66. Серед мешканців  залишилася приблизно половина з тих, хто заселився у «Слово» одразу після його зведення. Одні були репресовані, інші змогли врятуватися чи переїхати до Києва, який знову став столицею, хтось пристосувався до умов радянської влади. Проте життя в будинку й місті продовжувалося. 

Як вважає дослідниця Марина Куценко, будинок «Слово» перетворився на симовл жорстоких репресій вже у сучасних поколінь українців і не зовсім заслужено. Адже решти у ньому не були чимось унікальним: за славою трагічного місця ми забуваємо, що репресії відбувалися по всьому Харкову й по всій Україні. 

Дійсно, мешканці  «Слова» жили в напруженні, проте не через погану славу самого будинку, а через тоталітарну політику, яку радянська влада впроваджувала по всій країні. У той же час у квартири репресованих заселялися нові мешканці. 

Попри все, «Слово» було місцем творчості й творення нового етапу української літератури.

«Розстріляне Відродження», «Червоний ренесанс» чи наші 20-ті?

Саме покоління митців ніколи не називало себе «Розстріляним Відродженням». Це ім’я з’явилося завдяки літературознавцю Юрію Лавріненку і укладеній разом із видавцем Єжи Ґедройцем антології творів українських поетів, прозаїків та драматургів 1917-1933 років. Саме словосполучення «Розстріляне Відродження» найкраще відоме широкому загалу і з погляду сучасності влучно описує період 1920-1930-х. 

Митці ж того періоду називали себе представниками «Червоного ренесансу». Адже як би там не було, більшість з них були більшовиками й щиро вірили в комуністичну ідеологію, яка мала створити новий світ. Вони пишалися цим, закарбовували більшовицькі ідеї у своїх творах і вірили, що заново відроджують українську літературу.  

Ще один термін пропонує науковиця Ярина Цимбал — «наші 20-ті». Він звучить найбільш нейтрально і допомагає охопити всі особливості епохи. Проте зараз ми так само живемо у 20-х, маємо змогу творити нову історію. 

Для найкращого розуміння контексту важливо знати про всі три терміни й значення, які вони несуть. Проте не дивно, що у сучасності найбільш центральне місце належить саме терміну «Розстріляне Відродження». Адже українська культура 1920-х переживала новий сплеск, проте постраждала від радянських репресій і спроб знищити її фізично.

Розстріляне відродження

«Розстріляне Відродження» і «Слово» в наш час

Інтелектуали, які стали частиною «Розстріляного Відродження» змогли за короткий час політики українізації закласти основи для майбутніх поколінь митців. 

«Розстріляне Відродження» утвердило свій світогляд, де головним був бунт та щира, беззаперечна віра у власні ідеали. Саме це покоління започаткувало знамениту літературну дискусію 1925-1928 років про роль митця у соціумі, напрямок, в якому повинна рухатися українська література, та її місце у світовому контексті. Ця ж дискусія актуалізувала питання культурного й політичного орієнтиру України: «Геть від Москви! Дайош Європу». 

У літературу представники «Розстріляного Відродження» привнесли кілька основних новаторських моментів. Наприклад, більшість письменників не мали можливості й часу проаналізувати історичні події того періоду, тож письмо стає більше схожим на документування подій. Тому переважають вірші й короткі форми — оповідання, новели. 

В літературі того часу, на відміну від класичної, з’являється урбанізм. Письменники відмовляються описувати село, все більше говорять про місто. Література стає авангардною. З’являються паралелі зі світовим філософським надбанням. Митці звертаються і до німецьких, античних філософів. Українська література встановлює все більше зв’язків з європейським контекстом.

Зараз для нас найяскравішим символом епохи знищення покоління українських митців став будинок «Слово». Проте він також є уособленням ідеалів, у які вони вірили і яких прагнули. Сьогодні він знову потерпає від російського свавілля, тільки тепер не у формі репресій, а цілком реальних ракет. У березні 2022 року будівля потрапила під обстріл російських військ.

До початку повномасштабного вторгнення будинок «Слово» переживав своє культурне відродження: ЛітМузей повернув сюди літературне життя завдяки освітнім і розважальним заходам. Наприклад, у 2021 році тут пройшов перший літературний слем. А роком раніше у «Слові» перезапустили літературну резиденцію в квартирі, яка колись належала публіцистові Петру Лісовому. Це — чудовий приклад містка між поколіннями, які вибудовуються в українській культурі і допомагають нам пам’ятати про своє минуле. 

Проте навіть під час російської агресії будинок залишається цікавим як культурна спадщина: в липні в ЄрміловЦентрі представили фільм «Будинок “Слово”».

І хоч як Росія намагалася фізично знищити митців, заборонити їхні твори і навіть згадки про них, ми все одно маємо шанс дізнаватися про «Розстріляне Відродження», говорити про нього і бачити тяглість в українській культурі. Українці готові розповідати свої історії і створювати попит на наше мистецтво, особливо під час війни з Росією. Наприклад, у вересні харків’яни разом з американською мисткинею Одрі Розі Деже ставили в США виставу за мотивами новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)», а цьогоріч колектив гастролює з нею Штатами.

Ба більше, саме період «Розстріляного Відродження» — хороший аргумент для спростування міфу про «російський» чи «російськомовний» Харків. Адже саме це місто стало майданчиком для відродження української культури.

Софія Панасюк, ілюстрації — Діна Чмуж, обкладинка — Катерина Дрозд


Інші матеріали проєкту «Харків, де твоє обличчя?»:


Проєкт «Харків, де твоє обличчя?» реалізується ГО «Люк-Медійна Група» у межах проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. 


«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа, яке знайомить харківців із культурою нового часу, висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Якщо ви хочете підтримати «Люк» та виготовлення якісного медіа-контенту, ви можете оформити щомісячну підписку на Buy me a coffee або закинути донат разово будь-якою зручною для вас сумою.

ПІДТРИМАТИ ЛЮК

Поділитись в соц мережах
Підтримати люк