Повернути частину дитинства. Як мультидисциплінарна команда харків’ян підтримує дітей у лікарні

Довге і болюче лікування, необхідність адаптуватися до життя в лікарні можуть стати для дитини справжнім випробуванням. Тим паче у Харкові, який продовжує потерпати від російських атак.

«З боку агресора на нас летять бомби, нас обстрілюють, ми засинаємо і прокидаємося від обстрілів. А діти знаходяться на лікуванні у стаціонарі лікарні, — зазначає клінічна психологиня Владислава Андрущенко.

Настав етап виснаження. І це має певну симптоматику, з якою люди теж потрапляють у стаціонар. Тобто, це нашарування стрес-факторів. Є ті, хто власними ресурсами якось намагається впоратися. І у когось це виходить. А є ті, кому потрібна допомога».

Владислава Андрущенко працює у КНП «Міська клінічна дитяча лікарня №16» Харківської міської ради. Психологиня проводить консультації з дітьми та підлітками, які потрапляють сюди на лікування, а також допомагає їх батькам чи опікунам. 

За словами Владислави, перше, з чим стикаються діти — це етап адаптації. Є у лікарні діти з РДУГ (розладом дефіциту уваги та гіперактивності) або панічними атаками, пацієнти можуть потерпати від негараздів в школі чи родині, мати проблеми у спілкуванні з однолітками. 

«Тому я дуже рада, що наші словацькі партнери підтримали нашу лікарню, нашу психологічну службу і нашу мультидисциплінарну команду, — каже Владислава Андрущенко. — Щоб ми могли бути потужним ресурсом для сімей, для працівників лікарні. А також один для одного». 

Експерти та експертки, задіяні в проекті, не діють самі по собі. Вони активно співпрацюють один з одним, аби надавати дітям різнобічну підтримку. Окрім індивідуальних психологічних консультацій, в лікарні є музична терапія, лікарняна клоунада та безпечні простори для дитячої творчості та адаптації.

«Ти стаєш творцем. І за рахунок цього настає покращення»

Музикотерапія в лікарні з’явилася півтори роки тому, каже Владислава Андрущенко. Її запропонував шотландський музикант та громадський діяч Найджел Осборн, який має досвід роботи в гарячих точках. Він неодноразово працював з дітьми, які постраждали від збройних конфліктів, тому і запропонував українцям навчити своїй справі. Так у Харкові з’явилася потужна команда музикотерапевтів, які регулярно навідуються до дітей.

«Важливо, що у дітей з’являється альтернатива, — розповідає Владислава Андрущенко. — Що вони бачать не тільки процедури, а й музику та мистецтво. Вони розуміють, що самі можуть створювати цю музику. І з’являється такий ефект “я щось можу”. 

Бо коли дитина потрапляє в стаціонар, за неї багато що вирішують, навіть те, може вона вийти з палати чи ні. А тут з’являються музичні терапевти і пропонують пограти на інструментах. Дитина може сказати: “А я не вмію”, але через п’ять хвилин вже з’являється її власна пісня. І це трошки перевертає світ дитини, адже навіть у цих обставинах вона на щось спроможна. 

Оце “я можу” — воно дуже важливе у лікарні. Тому що дитина також може бути активним учасником чи учасницею свого одужання». 

За музикотерапію в цьому проєкті відповідає докторка мистецтвознавства, професорка, проректорка з творчої роботи та інноваційного розвитку ХНУ мистецтв імені І.П. Котляревського Юлія Ніколаєвська. Вона разом із колегами тісно співпрацює з Владиславою та отримує рекомендації щодо роботи з дітьми. Це дозволяє врахувати особливості кожної групи. Але, тим не менш, завжди рятує імпровізація.

«Головне, щоб дитина або доросла людина відчула цю емпатію і цю суголосність з музикотерапевтом, — зазначає Юлія Ніколаєвська. — І треба дуже швидко реагувати на їх потреби. Бо дуже важливо комунікувати, давати дитині простір і не втручатися в нього. Слухати її інструмент і дати можливість бути самою собою. 

Заняття зазвичай починається з привітання. Бо інколи діти приходять трохи напруженими і їх треба розслабити. І взагалі, щоб вони зрозуміли, що тут буде не урок, а цікаве заняття. Зазвичай ми розкладаємо інструменти, досліджуємо звуки, вчимо прислуховуватися до свого тіла та дихання. Ми працюємо зі звуками як інструментів, так і того, що нас оточує. Наприклад, вивчаємо, які звуки можна утворити зі стола, подушки або кульки».

Така робота зі звуком — це свого роду дослідження, стимулювання пізнавальних та когнітивних функцій. Адже дітям подекуди непросто вибратися з такого собі «кокону», каже Юлія. Вони турбуються через проблеми зі здоров’ям, вони не можуть, як раніше, спілкуватися зі своїми друзями, а здатність пізнавати все одно нікуди не дівається. 

На заняттях діти беруть різні інструменти, досліджують варіанти їх звучання, порівнюють між собою. А вже наприкінці створюють невеличку пісню чи композицію. Завдяки цьому в дітей не тільки розвивається фантазія, а й покращується емоційний стан.

«Як на мене, тут дуже важлива комунікація, — підкреслює Юлія Ніколаєвська. — Що ми щось разом створюємо і разом виконуємо. І ти стаєш часткою колективу. Ти стаєш творцем, і за рахунок цього настає певне покращення. 

У цього процесу є різні складові, де поєднується і навчання, і емпатія. Наше завдання — показати дітям, що вони з будь-якого інструменту можуть створити музику. Що вони є авторами, вони є супергероями, що вони розуміють, що робити. І зазвичай діти відчувають певну гордість за себе. Для нас це важливий результат. 

Так, ми не можемо вилікувати дітей. Для цього є лікарі. Але ми покращуємо їх настрій, що сприяє подальшому лікуванню. Ми працюємо великою командою і з різних сторін впливаємо на ментальне здоров’я дітей. Це важливо».

«Гра — це вагома частина життя дитини. І клоуни повертають цю частину»

Владислава Андрущенко спостерігає за кожною дитиною, яка потрапляє до лікарні. І якщо це перший досвід лікування в стаціонарі, то дитина може бути стривоженою. Бо це для неї нова ситуація, навколо незнайомі люди, та ще й ці болючі процедури… Але помітно, як після гри з клоунами дитина стає більш розслабленою, впевненою у собі. Це видно навіть по позі та голосу, каже Владислава. Тоді психологині зрозуміло, що дитина пройшла перший етап адаптації.

«Клоунотерапія існує у нас у лікарні вже одинадцять років, — розповідає Владислава. —  Я була дуже щаслива бачити перші кроки лікарняної клоунади у нас, у Харкові. І що наша лікарня є таким провідником цього методу. І що наші фахівці — це вже фахівці світового рівня. 

Саме завдяки клоунам я дізнаюсь про те, чого би не побачила під час своїх консультацій. Вони мені розповідають, як проявлялася та чи інша дитина, описують певні реакції, деталі, нюанси, які сама я не можу побачити. Бо гра — це потужна частина життя дитини. Це взагалі все її життя. В лікарні дитина цього позбавлена, але клоуни повертають цю частину».

Ірина Авдеєва — та сама клоунотерапевтка, з якою працює Владислава. А ще вона є учасницею соціального проєкту «Лікарняні клоуни Харкова “Файні носи”». До дітей Ірина виходить з кимось зі своїх колег — Юрієм або Ольгою.

Перед кожним своїм виступом клоуни мають ще «розігритися». Це дозволяє їм як слід «розкачати» швидкість свої реакції, легкість та емпатію. Адже подекуди клоуни приїжджають до лікарні після нічних обстрілів, втомленими та невиспаними.  

Як розповідає Ірина, кожен їх вихід — це імпровізація. У них немає чіткого, заздалегідь прописаного плану, бо, в першу чергу, клоуни дослухаються до стану дитини та її потреб. За багато років роботи та навчання в них вже є певні кейси та таємниці. Зазвичай, клоунською парою вони працюють по палатах, намагаються приділити увагу кожній дитині. 

«Я пробую налагодити контакт з дитиною, — каже Ірина Авдєєва. — Навіть якщо бувають болісні процедури, якісь уколи, ми знімаємо цю напругу, відволікаємо дитину, щоб було не так боляче. 

У педіатричному та нефрологічному відділеннях багато дітей, ще там є діти, вилучені з родин. Тому ми збираємо їх групою в ігровій кімнаті та проводимо інтерактивні клоунські програми. 

Ми не вихователі, ми не надаємо жорстких вказівок. Ми даємо їм простір для власної імпровізації і творчості через гру. Основне наше завдання — йти від дитини та йти за дитиною. Вона для нас найголовніша. У нас може бути структура такого імпровізованого заняття, але вона гнучка та може змінюватися. 

Ми кожного разу не знаємо, які саме будуть діти. В дітей може змінюватися емоційний стан під час ігрового заняття та ми підлаштовуємося під ці зміни.Також дітей можуть забрати на лікувальні процедури посеред нашого спілкування. А лікування — це понад усе». 

Не обділяють увагою клоуни і співробітниць лікарні. За словами Ірини, вони тягнуться за цими емоціями, підтримкою та радістю, якої не вистачає в повсякденному житті. Працюють клоуни і з батьками маленьких пацієнтів. Наприклад, якщо дитина ще зовсім крихітка, вони спілкуються з нею через маму. Та розслабляється, в неї покращується настрій, що, в свою чергу, впливає на саму дитину.

«Ми змінюємо атмосферу в лікарні, — ділиться Ірина Авдєєва. — Клоуни не просто звичайні, буденні люди. Ми такі дурні та невдахи, але ми перевертаємо та змінюємо оцю буденність. І всі нам посміхаються. Завідуюча лікарнею, лікарі, гардеробниці, санітарки та медсестри теж посміхаються та приєднуються до нас. Ми ніби заряджаємо їх емоціями. 

Але у нас немає мети всіх обдарувати радістю. Якщо дитина сумна, ми не будемо гучно реготати: “Га-га-га, та чого ти сумуєш?”. Ми не знецінюємо її емоції. Адже діти хворіють, в них можуть бути важкі емоційні стани. Якщо дитині сумно та страшно, ми приєднуємось до неї і намагаємось прожити разом ці емоції. Наша задача — підтримати».

Ірина згадує такий епізод. Якось під час чергового візиту до лікарні вона почула дитячий крик. З палати вийшла медсестра зі шприцом. Ірина з колегою відразу здогадалась, що там щойно відбулося. Вони заскочили в палату, а хлопчик 6-7 років від несподіванки заспокоївся. Як з’ясувалось, йому тоді зробили укол в живіт, що дуже боляче. Він притискав ватку до живота.

«Від неочікуваності хлопець замовк та зацікавлено дивився на двох “дурнів” перед собою, — сміється Ірина Авдєєва. — Ми почали емоційно та гучно його вітати: “Ти герой! Боже, в тебе дірка в животі? Ти начебто як повітряна кулька? Тримай, притискай ватку, щоб не здулася!”. Він здається вже забув, що йому було боляче». 

Буває, що в дітей накопичується агресія. Є у відділенні семирічний хлопчик, якого вилучили з родини. Він гіперактивний і має затримку мовлення. 

«Під час нашого першого знайомства хлопець вийшов до нас з великою іграшкою. Він сказав: “Зараз я буду вас бити по голові, а ви будете тікати”, — згадує Ірина. — Ми відповіли, що в таку гру не граємо. Я розумію, що це агресія і в неї не піду. Тому пропоную пограти в щось інше і даю своє укулеле».

Хлопець дуже зацікавився інструментом. Він заявив, що хоче влаштувати концерт і почав запрошувати медсестер, розставляти для них стільці. Він знайшов потрібну йому фонограму в Ірининому смартфоні та почав грати і співати. Хлопчик був дуже задоволений, коли почув оплески. Так клоуни перенаправили дитячу агресію у продуктивне русло.

«Якщо дитина напружена, ми намагаємось її розслабити, — каже Ірина. — Якщо дитина збуджена — сповільнити. Буває таке, що діти, наприклад, нас б’ють, якщо в дитини накопичується агресія та немає можливості її вивільнити. Ми можемо працювати, щоб дитина прожила агресію, все ж таки випустила її, але безпечно для себе та інших. Це можуть бути стуки по барабану, голосні крики, ми можемо кидати неважкі предмети. Щоб дитина не била інших людей. 

Ми більше працюємо не з ментальними станами, а з емоційними. Якщо це підлітки, то ми складаємо пісні та жартуємо, інколи стендапи влаштовуємо. Підлітки дуже гарно на це йдуть і отримують задоволення».

---

Читайте також:

• Від мультфільмів до особистих розмов. Як розмовляти з дітьми на тему смерті та втрати 
• «Моя мотивація — бачити як діти змінюються на краще». Інтерв’ю із керівницею фонду «Волонтери: Дорослі-Дітям» Вікторією Тищенко
• «Обережно, двері зачиняються. Наступна станція — Війна». Як діти разом зі студією Aza Nizi Maza перетворюють харківську підземку на мистецький хаб
• «Це не “я художник, я так віжу”». Арттерапевт та хореограф Віктор Рубан про методи відновлення творчістю

---

«Тут немає дітей, які би не потребували психологічної допомоги»

У лікарні, де працюють психологи, музичні терапевти і клоуни, планують також зробити кімнату психологічного розвантаження. 

«Це простір, у якому діти можуть відчувати себе захищеними, який виглядає яскраво, казково. Він нагадує дітям, що вони — діти, а не що вони знаходяться у лікарні. Такий простір, де вони зможуть переключитися, — ділиться планами Владислава Андрущенко. — У цьому просторі ми будемо зберігати такі звичайні для дітей речі, як олівці, альбоми, ігри, іграшки. Все це у лікарні перетворюються на матеріали не тільки для творчості, а й для терапії також».

У цій кімнаті планують поставити сенсорну печеру, тунель та гніздо. Це такі невеличкі закриті простори, куди дитина може забратися і відчути себе захищеною і спокійною. За словами Владислави, всі вони виконують стабілізуючу функцію, знижують тривогу та напругу. 

Завідувачка педіатричним відділенням, медична психологиня Ірина Осьмачко підтверджує, що їх пацієнти потребують такої психологічної підтримки. Це також стосується дітей, які зростають у відносно благополучних умовах. Сам факт госпіталізації і необхідності проходити болючі процедури сильно впливає на емоційний стан.

«На наш погляд, тут немає дітей, які би не потребували психологічної допомоги, — каже Ірина Осьмачко. — Раніше кожен лікар, незважаючи на свій фах, повинен був надавати таку психологічну підтримку і батькам, і дітям. Але зараз у нас розширені такі можливості. Тому це набагато кращий підхід. 

До того ж, ці діти різні, у них різна активність, виховання, потреби. Є діти, які дуже люблять малювання або тихі, спокійні ігри. Хтось, навпаки, рухливі. Тому казати, що підхід до всіх дітей має бути однаковим — це неправильно».

За словами завідувачки, у лікарні дитина нерідко потерпає від болей, у неї немає апетиту, вона зациклюється на своїй хворобі. До того ж, їй доводиться жити по інструкціям: дитині кажуть, коли треба вживати їжу, коли приймати ліки і не тільки. Але якщо показати їй нормальне дитяче життя з творчістю та веселощами — це допоможе відволіктися від хвороби.

«Взагалі, відволікання від хвороби, — це вже ніби саме лікування, — зазначає Ірина Осьмачко. — Тільки безмедикаментозне. І будь-які хвороби, зазвичай, не лікуються тільки одними медикаментами і дієтами. Психічний стан також спонукає до цього».

Як зазначає психологиня Огулнабат Зюкіна, особливо яскравий ефект музико- та клоунотерапії можна побачити по дітях, яких відносять до певної соціальної категорії (вихідці з неблагополучних сімей, діти без опіки батьків, сироти). 

«Частіше за все ці діти перелякані, — розповіла Огулнабат Зюкіна. — В цих дітей складні життєві обставини, вони знаходяться у нас тривалий час. І вони дуже напружені, вони не довіряють дорослим. Більша частина таких дітей не знає, чого чекати, вони не адаптовані. 

Навіть дорослі не хочуть опинитися в лікарні, не те що діти. Але тут перед дитиною з’являється такий веселий клоун. Вона не розуміє, як клоун міг опинитися в лікарні. Спочатку дитина дивується, а вже потім починає сміятися, розслабляється».

За словами Владислави Андрущенко, під час лікування діти стикаються з такою проблемою, як госпіталізм. Це така сукупність психічних порушень, які виникають через довге перебування в лікарні та відрив від близьких та дому. Як зазначає Владислава, цей стан схожий на депресію чи розлад адаптації. І через зниження психоемоційного стану дитина важче лікується. Тому дитина і потребує такої різносторонньої психологічної підтримки.

«У мене є така метафора, яку я описую батькам, дітям, підліткам, — каже Владислава. — Коли вони з’являються у лікарні, то стають капітанами корабля. А я, як психолог, їх помічником. І лікар теж помічник, і медсестри. Ми всі помічники. А головна саме дитина. Вона відповідальна на цьому кораблі зокрема за те, щоб цей корабель плавав і був здоровим». 

Текст і фотографії — Юлія Гуш, обкладинка — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко