Вулиця Багалія. 150 років, «запаковані» в 340 метрів

Хвилинка історичного контексту: від «Дурноляпівки» до «Тихого центру»

Колись місцевість, яку ми тепер знаємо як «тихий центр», була геть не такою престижною. Ба більше, вона й ім’я мала промовисте, та не надто привабливе — ці краї називали Дурноляпівкою. Чому саме так? Найвірогідніша з усіх теорій — бо дороги не були замощені, після дощів багна було по коліно, та й взагалі ця місцевість ще вважалася заміською станом на другу половину XIX століття.

На плані Харкова 1871 року, наприклад, вулиці тут ще немає, а Німецька вулиця (нинішня Григорія Сковороди) закінчується між сучасними Багалія і Дарвіна, в районі тодішньої Каплунівської площі. На Дурноляпівці ж усе, що було, — це пара хатин, городи й вигони.

Вперше вулиця Багалія, тоді ще Бісерівська, з’явилася на мапі Харкова у 1876 році, приблизно в один час із відкриттям Харківського технологічного інституту — саме новостворений виш став тоді каталізатором розбудови не лише вулиці, а й цілого району. Район раптом став престижним і привабливим, а місто почало «розростатися» на північ.

Першими великими власниками тутешніх ділянок була, власне, міщанська родина Бісєрових — звідси й перша назва вулиці. Бісєрови були першими, хто розпродавав тут ділянки під забудову. Втім, вулиця Бісерівська проіснувала під такою назвою лише неповних два десятка років — бо що таке міщанська родина, і що таке цілий новостворений інститут, який несеться на гребені прогресу й інновацій? Так, у 1895 році вулицю було перейменовано на Технологічну.

У 1913 році вулиця Технологічна була підключена до загальної міської каналізації, що працює там до сьогодні. В 1904-1905 роках на вулиці з’явилися електрична та телефонна мережі. Поступово жити в цих краях ставало не лише престижно, а й чисто по-людськи комфортно.

вул. Багалія, 1

Далеко не всі будівлі на Багалія приземкуваті й затишно-цегляні — і будівля, що зустрічає нас на початку вулиці, точно не така. Це пам’ятка архітектури, зведена як прибутковий будинок у 1908 році за проєктом Сергія Саніна. Будівля має рясне модерне декорування й чималу поверховість, як на свої часи.

Справа в тім, що на початку XX століття будівельні технології розвивалися, місто теж, та й житлові тенденції трансформувалися. Стилістично це була епоха модерну, а окремі архітектори вже захоплено гралися з сецесійними трендами, що принесла з заходу архітектурна мода.

Саме в такій стилістиці, власне, і оформлена будівля, що ніби запрошує нас завернути з вулиці Сковороди на Багалія. Будівля колись була сіра, нині її пофарбували в більш землисті й бежеві відтінки. Це доволі зразкова центральноєвропейська сецесія — з рослинними мотивами, але доволі впізнаваною геометрією.

На верхніх поверхах, хай і в доволі прикрому стані, досі можна побачити рештки оригінальної ковки — вона прикрашала відкриті балкони, що ними увінчано кожен еркер по фасаду будівлі.

Тут, за адресою вул. Григорія Сковороди №66 (вона ж — вул. Багалія №1, будинок кутовий, тож обидві адреси дійсні) нині знаходиться кав’ярня Makers, а колись був фірмовий кондитерський магазин. 

Багато хто з харківців ще пам’ятає «Французьку булочну» в арці — я, наприклад, застала її в підліткові роки, і нам з друзями, тоді ще школярам, здавалося, що це були такі парадно-вихідні «Кулиничі» для багатих.

вул. Багалія, 2

Через дорогу ми бачимо ще один багатоповерховий проєкт Саніна, хай і більш стриманий в плані фасадного декорування. Обидві будівлі колись були зведені як прибуткові будинки — це був на ті часи, якщо можна так висловитися, житловий тренд.

На тлі архітектурного буму і технологічного прогресу формується нова течія підприємницької діяльності — зведення так званих прибуткових будинків для здачі квартир в оренду. Місто розросталося, з ним росла й кількість представників так званого вищого середнього класу — людей, що могли собі дозволити міське життя в престижному районі, але власний маєток — то вже було для них «ту мач», та й навіщо…

А от знімати квартирку в симпатичній будівлі в центрі міста — це і комфортно, і по грошам підйомно, і звучало модно, в дусі часу. Попит народжував пропозицію — так-ото і стався бум на будівництво прибуткових будинків. Такі будинки вже були вищі і місткіші за тутешні маєтки, в середньому по палаті — десь 4-6 поверхів.

Так само виділяється і архітектурний дует Саніна на початку вулиці Багалія. Ці дві будівлі ніби формують єдиний тандем-запрошення на вулицю, відкривають її для перехожого, привертаючи його увагу.

вул. Багалія, 4

Одразу за Саніним по парній стороні вулиці ми бачимо приземкуватий цегляний будинок. Такий перепад поверховості може здивувати, але тут є пояснення. Справді, нескладно помітити, як на Багалія «скаче» висотність забудови і стилістика від адреси до адреси.

Справа в тім, що спочатку тут переважала забудова садибного типу — себто, де-не-де стояли малоповерхові маєтки, десь поряд ще флігелі до них, де жили працівники і прислуга, а решта території була зайнята, власне, садибами.

З розвитком міста, ущільненням забудови і, зрештою, приходом більшовиків території «різали», розподіляючи між новими сусідами і під нові ділянки забудови. Так і виходило, що по порядку можуть іти багатоповерховий прибутковий будинок в стилі модерн, за ним — сталінський ампір, потім пара маєтків, а за ними — знов якась радянщина.

Так от зараз ми дивимось на будинок №4 — і це один зі «старожилів» вулиці. Колись ця ділянка входила до найстаршої садиби на вулиці і належала професору Герману Лагермарку (про нього трошки пізніше), але згодом перейшла в інші руки: спершу інженер-технологу Чириковському (ім’я в архівах не збереглося, лише прізвище), потім його вдові, Марії Павлівні, десь до 1917 року.

Колись на фасаді була меморіальна табличка. Справа в тім, що після Марії Чириковської тут з 20-х по 40-і роки минулого століття жив і працював відомий український педагог Павло Туторський. Саме у родині Туторського відновлював своє здоров’я після поранення у 1944 році поет Павло Тичина.

На початку 90-х років на будинку встановили меморіальну дошку, але її незабаром викрали шукачі кольорових металів.

вул. Багалія, 6

Як і попередня ділянка, територія теперішнього Літературного музею колись належала Герману Лагермарку, і згодом була перепродана. Що цікавого в будівлі Літературного музею: зведено її було від самого початку, у 1899 році, за проєктом наступного землевласника — художника, викладача малювання і креслення, свого часу навіть головного архітектора Харкова, Георгія Шторха.

Втім, головна реконструкція будинку і його сучасний вигляд — це вже заслуга Юлія Цауне, чий проєкт був втілений у 1902 році. Загалом Цауне має по вулиці Багалія чимало проєктів різного масштабу, ми до нього повернемося ще кілька разів.

Нині в цій будівлі розташований Харківський літературний музей. Ідея його відкриття зріла довго — ще з 30-х років, коли подібну ініціативу задумували представники письменницької інтелігенції. Втім, то були часи кривавого сталінського терору і репресій, і замість ЛітМузею ми отримали «Розстріляне відродження». 

Сам же ЛітМузей у Харкові з’явився лише в 1988 році. Працює він і зараз, під час війни. Установа зберігає приблизно 30 тисяч предметів, що стосуються розквіту харківської та української літератури, історії та мистецького контексту Слобожанщини.

вул. Багалія, 5

Через дорогу від ЛітМузею — будівля, що особисто для мене лишається загадкою. Її поверховість натякає, що зведена вона була вже у ХХ столітті, але, якщо придивитися до елементів ліпнини, думаєш, що це явно мав бути початок століття — ліпнина тут явно модерна.

Втім, під час спільної прогулянки вулицею праправнука українського історика Дмитра Багалія, лікарка й депутатка Харківської міської ради Ірина Багалій поділилася, що будівлю аж ніяк не могли звести за проєктом невідомого архітектора раніше 20-х років. 

«Вважається, що цей будинок був побудований у 1924 році, і згодом надбудований ще одним додатковим поверхом. 

Справді, модерн в оздобленні тут зчитується, але ця будівля не могла бути зведена раніше — до приходу більшовиків ця ділянка належала родині Гінце, власникам маєтку по сусідству, і тут ще була їхня садиба. Землю вони самі не продавали.

Тож виходить, що лише у 20-х роках, коли подібні території націоналізували, тут почали щось будувати», — розповіла Ірина Багалій.

Що забув на будівлі вже радянських часів модерний декор — питання відкрите. Втім, скоріш за все, це варто списати на особистий сентименталізм архітектора, котрий ще міг тяжіти до старої вишуканої естетики дореволюційних будівель.

вул. Багалія, 7

Будинок №7 — це невеличкий маєток з асиметричним фасадом, колись ще «голим» цегляним, що додавало йому фактурності. Ця пам’ятка архітектури дожила до наших днів ще з часів садибної забудови вулиці.

Зведений на початку 1880-х за проєктом Юлія Цауне, маєток мав би лишитися у власності замовника, професора біології Льва Ценковського. Однак той невдовзі помер від раку, і у 1896 році вдова професора продала ділянку родині історика й географа Генріха Гінце. Власне, як будинок Гінце ця будівля в історичних архівах і згадується найчастіше.

Будівля була цікава: на першому поверсі тут була простора зала для домашнього театру, а конструкція перекриття зали мала спеціально спроєктовану систему для підтримки стелі й запобігання її провисанню з огляду на великий метраж.

вул. Багалія, 8

Офіційно найстарший будинок на вулиці — №8. Це маєток професора хімії Германа Лагермарка. Ділянку професор викупив свого часу у того самого Йосипа Бісерова, на честь родини котрого було спершу названо вулицю, і у 1883 році тут за проєктом архітектора Євстафія Михайловського було зведено будинок Лагермарка.

Будинок виглядає цілком собі непримітно — звичайна собі малоповерхова неокласика. Але якщо розбиратися детальніше… він був дивний.

Ліворуч на першому поверсі і на рівні цоколя архітектор розмістив фальш-вікна — це при тому, що підвалу в цій частині будинку, взагалі-то, не було. Якби автор проєкту так прагнув симетрії, його можна було б зрозуміти, але вхід до будинку з вулиці розташовувався абсолютно несиметрично.

З інтер’єрами теж цікаво. Через передпокій можна було потрапити до парадної зали — її можна було б такою назвати, якби у ній не було п’яти дверей і трьох печей, що не давало можливості розставити меблі.

Щодо території садиби — наприкінці XIX століття Лагермарк продав частину свого великого домоволодіння під забудову інженер-технологу Чириковському і архітектору Шторху. Так, зрештою, на вулиці з’явилися цегляний маєток під №4 і будинок №6, де нині знаходиться ЛітМузей.

вул. Багалія, 9

Будівля під номером 9 заслуговує в цьому матеріалі окремої уваги. Саме тут свого часу жив видатний український історик Дмитро Багалій. Тут, в цьому ж будинку, живе й досі його родина — зокрема, праправнука історика Ірина Багалій.

«Цей будинок був зведений у 1898 році, у 1915 році доповнений: тоді зробили балкон і ще прибудову в задній частині будівлі.

Що дивно і прикро, прізвище архітектора так і лишається невідомим — знаємо лише, що це був хтось із тодішніх викладачів Технологічного інституту. Справа в тім, що у нас збереглися не всі сторінки проєкту будівлі, і прізвище автора загубилося десь там», — ділиться Ірина Багалій.

Як і маєток Гінце, будинок Багалія має асиметричну композицію фасаду і невелику поверховість. Фасад не шпакльований і вирізняється саме «голою» архітектурною кладкою. Це не лише архітектурна, а й історична пам’ятка вулиці. 

Дмитро Багалій ще в період забудови садибного типу був одним із перших її мешканців — і собі таку садибу мав. Лише з часом її територію «порізали» на сусідні ділянки.

Так сам Дмитро Багалій у своїй автобіографії розповідав про перші роки після заселення на вулиці, тоді ще Технологічній:

«Тоді ця, чудова тепер, вулиця мала лиш один будинок проф[есора] Лагермарка і я був її другий після нього засельник. Це була Харківська окраїна, де доти панували безпритульні. Виучуючи історію колонізації, я зробився і практичним колонізатором.

Земельні ділянки були дуже дешеві (за свою садибу я заплатив усього три тисячі карбованців). […] Садиба являла собою пустизну, де ми розвели садочок з дикими й овочевими деревами, кущами та квітами. Роблячи посадки, я хотів, щоб мої діти наочно знайомилися з різними сортами рослин.

Перед тим, як нашу вулицю забруковано (а на це ми мусили внести 50% власних коштів), на ній було глибоке багнище».

Іменем Багалія вулицю перейменували у 2015 році.

вул. Багалія, 10

Тут не те щоби був якийсь знаковий взірець архітектури, радше місце для історичної ремарки. Бачте, загалом примітних зразків радянської забудови на цій вулиці небагато — більшість будівель того періоду тут були зведені виключно з утилітарних міркувань вирішення житлового питання і заселення тих-таки викладачів Політеху. Якщо пройтися вулицею, можна помітити, як будівлі радянського зразка ніби «закривають прогалини» між старшими маєтками і прибутковими будинками.

Так воно виглядає, бо націоналізовані рештки присадибних територій, що належали до вже згаданих нами раніше маєтків, треба було якось з користю «освоїти» — от на цих ділянках і зводили житлові багатоповерхові будинки.

вул. Багалія, 11

Під номером 11 на території колись розкішного саду Багаліїв розташований так званий «Дзержинець», у плані спроєктований нібито по формі серпа, оповитий чутками і кривавими легендами.

Це був житловий будинок колишнього житлового кооперативу Головного політичного управління (ГПУ, відомство державної безпеки, радянська спецслужба в 1924-1934 роках). Будівництво велося з 1929 по 1931 рік. Першопочатково проєкт був складений харківським архітектором Дмитром Торовим, але потім в процесі правок був переданий Олександру Лінецькому.

За легендою, план був такий: один будинок побудувати у формі серпа, а другий — у формі молота. Дійсно, якщо подивитися на план будівлі, серп вгадується, але от з молотом по сусідству щось не склалося. Зрештою, документальних підтверджень такому задуму так і не знайшли, тож це все ще лишається на рівні цікавих міських чуток і переказів.

«В народі» будинок називали очеретяним — буцімто, стіни тут утеплені очеретом. Причому версії розходяться: хтось стверджує, що очерет, як і решту матеріалів, зібраних для будівництва з усіх усюд, використовували з міркувань економії, бо проєкт був позаплановим. Хтось же переказує, що очеретом додатково утеплювали стіни вже самі мешканці, аби їхні квартири було складніше прослуховувати.

Втім, справді, за будівлею тягнеться кривава вервиця чуток: тут мешкали працівники НКВС і загалом люди «з органів» радянських часів. То були 30-ті роки — період сталінського терору і репресій. А радянська влада ніколи не цуралася доносити і репресувати «своїх», аби тримати в страху тих, хто лишається. 

«Текучка» мешканців тут була вражаюча: працівники заселялися, через якийсь час за ними приїздили колеги, вивозили, заселяли нових, і так по колу.

У під’їзди можна потрапити — на поверхах коридор тягнеться через усю будівлю дугою і, варто віддати належне, якщо знати трохи бекграунду, справляє аж дещо моторошне враження. Ніби йдеш будинком із привидами.

---

Читайте також:

• Вулиця Дарвіна. Еволюція епох і фасадів
• Харківський архітектурний бум: звідки в місті взявся модерн 120 років тому? (відео)
• Яким був «соціалістичний Харків»? Прогулянки Харковом (і у часі)

---

вул. Багалія, 13

Далі по «непарному» боку вулиці, ніби трохи прихована за деревами, під номером 13 розташувалася на подив цікава архітектурна перлинка. Перефарбована по фасаду, уздовж і впоперек перепланована зсередини, вона все-таки зберігає особливу харизму, подаровану їй невідомим архітектором у 1910 році. 

Оригінальна стилістика тут впізнається через квітково-геометричне оздоблення фасаду з оцим характерним модерним вайбом.

Колись тут був прибутковий будинок, а за часів радянської окупації тут проживали співробітники Харківського політеху. Так, до прикладу, на фасаді біля входу можна побачити меморіальну табличку на ім’я Сергія Бернштейна — математика, члена АН УРСР та Паризької АН, засновника і директора Українського інституту математичних наук у Харкові.

Нині ж будинок, хай і виглядає як житловий, але належить Політеху і відведений під офіси компанії інтернет-провайдера «ХАРКІВ ОНЛАЙН».

вул. Багалія, 16

Прямо через дорогу від двору серповидного «Дзержинця», під номером 16 нас зустрічає руда будівля з асиметричним фасадом. Це також був прибутковий будинок, рік побудови — 1911-й, архітектор — вже раніше згаданий нами Юлій Цауне (так, у пана Цауне з цієї вулиці вже добряче портфоліо складається). 

Будівля належала купцеві на ім’я Ісидор Кринський. Він викупив ділянку ще в прямої спадкоємиці перших власників тутешніх земель, Наталі Бісерової.

Будинок має багате фасадне оздоблення і доволі неочікувану композицію: зліва маємо багатогранний виступ, з правого боку — прямокутний ризоліт з античним трикутним фронтоном (чому? бо могли!), між ними — колонаду з арками і ліпниною. 

Але будівля була цікава не самим лише фасадом. Всередині то був так само «важкий люкс».

Тут було вісім просторих квартир з паркетними підлогами, ванною з центральним опаленням, окремим ватерклозетом, з багатою ліпниною та обклеєними шпалерами стінами, залізобетонними балконами та окремими кімнатами для прислуги. Також у будинку було водопостачання та водяне опалення. 

Підвальний поверх, де розміщувалися льохи, система опалення та пральня, був з асфальтованою підлогою. Сходи в будинку були бетонними, вкриті мозаїкою, із залізними поручнями.

Люкс був важкий аж настільки, що після завершення будівництва Кринський був змушений закласти будинок у Харківський земельний банк майже за половину вартості самої будівлі. І потім у 1916 році ще раз. Зрештою, у 1920 році будинок націоналізували.

вул. Багалія, 18

Тут варто віддати належне: не вся архітектура радянських часів тут криваво-сувора. По сусідству з будинком Кринського, стоїть блакитна будівля. І вона… дивна. Причепурена, декорована… але дивна. Ніби зведена під історизм, навіть з якоюсь претензією на неокласику, але з оцим радянським розмахом і гіперболізованими пропорціями.

І справді, побудована вона була аж у 1955-му. Тут спершу розташовувався проєктний інститут, зараз тут розмістилась компанія Vodafone.

вул. Багалія, 17

Під кінець прогулянки зробимо невеличкий крюк, аби докинути вам подарунок у скарбничку затишних харківських дворів. Для цього треба дійти до кінця вулиці і завернути ліворуч, аби обійти будинок №17 і потрапити у двір. Будинок великий, Г-подібний, з двору цегляний.

Але як будете проходити двором, озирніться через ліве плече — аби-таки помітити вже геть потріскані, але оригінальні засклені виступи, за рахунок котрих у під’їздах освітлені сходові марші.

Поряд із червоною цеглою, з відчуттям напівзамкненого стінами простору, на тлі котячого готелю, що тут прилаштувався в районі стихійної парковки автомобілів мешканців — ловиш, зрештою, ту саму затишну атмосферу «тихого центру». І якось інтуїтивно усвідомлюєш до кінця, чому він так називається.

І на завершення, коли вже всі будівлі розглянуті й обговорені, не хотілося б лишити осторонь ще одну впізнавану рису вулиці Багалія. Вона не лише цікаво забудована. Вона зелена, і зелена саме плодовими деревами. 

У 60-х роках мешканці вулиці зібралися на толоку. Уздовж вулиці Багалія висадили вишні, яблука, горіхи тощо. Це навряд можна порівняти з тим, яка вона була зелена в часи, коли тут було лише кілька маєтків, а решту території займали садиби. Але саме та толока 60-х років довершила сучасний образ вулиці. Саме квітучі дерева сьогодні особливо вирізняють її на тлі решти «тихого центру» — бо заквітчане гілля навесні тут ніби проходить єдиним рефреном через усе архітектурне розмаїття будівель, зведених в різні роки. 

А пахне як!

Текст — Дарина Карапетян, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Юрій Каплюченко, з архівів, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️