Домашній архів, про який ідеться у цій та попередніх розповідях, — власне, не такий домашній, як гаражний. 

По смерті мого дідуся у 1992 році мій батько мусив вивезти всі речі з квартири, яка не була приватизована і повернулася у державну власність. Таким чином, вони опинилися у гаражі і пролежали там майже 30 років, коли батько врешті віддав мені ключ від гаража у 2020 році, і я побачив той загадковий архів, про який чув з дитинства. 

Здається, тато не хотів показувати роботи дідуся, бо сам не знав, як правильно їх сприймати з огляду на історичну перспективу. Рафаель Волинський був харківським художником, українським художником і водночас совєтським. І доля такого спадку досі лишається предметом дискусії в контексті декомунізації, постколоніального переосмислення себе як нації та під час екзистенційної війни, що триває.

Творчість, відкрита до інтерпретацій

Біографії багатьох митців, письменників, архітекторів та політичних діячів рясніють неоднозначними фактами та зміною позицій. Тож часто важко поставити себе на місце людей, які створювали у зовсім інших умовах, ніж нам знайомі. 

Історія дідуся так само лишилась для мене відкритою до інтерпретацій. Рафаель Волинський воював у Другій світовій війні у рядах Червоної армії, був членом комсомолу, водночас пізніше не вступав до комуністичної партії, спілкувався українською у русифікованому Харкові. 

Серед робіт, які я знайшов, є зображення Леніна, Пушкіна та Маяковського; водночас він малював Григорія Сковороду, Кобзаря, Козака-мамая чи ілюстрації до збірки оповідань Остапа Вишні. 

Без авторського коментаря неможливо оцінити причини створення окремих робіт, але загальний огляд дає хорошу можливість побачити наскільки Харків лишався українським містом навіть тоді, коли мова фактично була витіснена з ужитку, а все національне ризикувало бути знищеним комуністичною партією, як буржуазно-національне (що б це не означало).

Шістдесятники і вітражі

Для того, щоб вписати роботи, про які йтиметься, в контекст, слід згадати найбільш відомих митців того часу, а саме шістдесятників. Поширене трактування цього явища як дисидентського проукраїнського руху, найвизначнішою представницею якого у мистецтві називають київську художницю Аллу Горську. 

Канонічним художнім твором вважається нереалізований вітраж до 150-річчя письменника «Шевченко. Мати» (автори Алла Горська, Панас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук та Галина Зубченко) у однойменному київському університеті. Робота викликала гнів партійних функціонерів і дала початок історії, відомій сьогодні як вітражна справа.

Побачивши ескізи, партійці скликали комісію для колективного засудження діяльності художників, а ректор вишу розбив ескіз вітражу, авторів виключили зі спілки художників. Для Алли Горської це лише початок опору та переслідувань, які трагічно завершуються її вбивством у 1970 році.

Серед даних про творчість мого дідуся також згадується вітраж «Кобзар», розташований у книжковому магазині з такою ж назвою у Харкові і створений на два роки пізніше за «Шевченко. Мати», у 1966 році. 

Сама книгарня знаходилась в одному з корпусів будівель нового Харківпроєкту поблизу Саржиного Яру на проспекті Науки (на той час — проспект Леніна). Вітраж згадується у деяких коротких біографіях Рафаеля Волинського, але жодного фото нема. 

Серед ескізів робіт я знайшов один, який найбільше відповідає опису. 

Цей же вітраж знищує не партійна критика, а часи змін. У 1990-х роках в це приміщення заїде банк, а вітраж зникне. 

Але хіба може таке бути, що не лишилося жодного фото? Після довгих пошуків фактично навпомацки бачу вітраж у відео з Харкова цих років на Youtube каналі Валерія Кручини KruchinaFILM (величезний відеоархів про місто), а пізніше знаходжу у ЦДАЕА (Центральному державному аудіовізуальному та електронному архіві) панорамне фото журналіста Якова Давидзона. 

Розглядаючи фото, у мене немає відповіді на питання, чому один був дозволений, а інший — заборонений. Найбільш імовірно, через те, що київський вітраж створювався у розпал діяльності КТМ (Клубу творчої молоді «Сучасник») і до всіх його учасників у Комуністичній партії уже було упереджене ставлення. 

Можливо, через те, що значення Харкова уже було значно меншим. Мені важко вписати біографію дідуся у міські мистецькі процеси, адже на сьогодні немає в живих його сучасників, а документів, за якими можна простежити його соціальні зв’язки, не так уже й багато.

Роботи для творів Котляревського

Напевно, найбільшою знахідкою домашнього архіву робіт дідуся були ілюстрації до «Енеїди» Івана Котляревського. Вони були приклеєні до великих листів картону, прикриті калькою та упаковані у грубий фанерний ящик. 

Але серед численних книжок з його ілюстраціями «Енеїди» не було. Натомість була книга з малюнками Анатолія Базилевича, яку більшість легко впізнає як одне з найпопулярніших ілюстрованих видань цього твору. 

Пізніше серед документів я знайду угоду на ілюстрування двотомника із харківським видавництвом «Прапор», рецензії, статті у газетах, але не книгу. Чому ця книга була замовлена і не видана — досі невідомо. Книга ж Базилевича вийшла у видавництві «Дніпро» у Києві, куди той поїхав після навчання у Харківському художньому інституті. 

Обидва видання планувалися до виходу в один рік до 200-ї річниці з дня народження письменника. 

Рафаель Волинський та Анатолій Базилевич вступають до Харківського художнього інституту у 1947 році. Вочевидь, вони були одногрупниками. У біографіях обох художників вчителями зазначені Г. Бондаренко та В. Мироненко. Але через хвороби, отримані після участі в бойових діях Другої світової, Рафаель бере паузу після 4-го курсу і закінчить інститут на п’ять років пізніше. В цей час він працює художником, оформлює книги для Київського Держлітвидаву. 

Пізніше обидва художники працюють із видавництвом «Прапор». Хоча по завершенні інституту Базилевич переїжджає до Києва, вочевидь, у нього залишаються знайомства в харківських колах. Чи були знайомі обидва автори? Однозначно знали один про одного. Але що відбулося між ними та видавцями, залишиться невідомим.

У замовленні Рафаеля Волинського зазначено оформлення двохтомника, тож, окрім «Енеїди», яка є центральним твором, він також створив ілюстрації до «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника».

Якщо ілюстрації Базилевича стали відомими завдяки своєму сучасному вигляду, еротиці та сьогодні порівнюються із коміксами, то ілюстрації Волинського звертаються до барокової традиції (той самий буржуазний націоналізм?) та настінних розписів хат Полтавської області, звідки родом Котляревський.

Знищене і ще не знайдене мистецтво

Ще однією з робіт Рафаеля Волинського, яку я встиг побачити, було величезне дерев’яне панно у музеї Сковороди. На жаль, внаслідок російської ракетної атаки по Сковородинівці музей було значно пошкоджено. 

Співробітники, які встигли евакуювати частину експонатів до удару, розповіли, що панно було важко винести через його розміри. Роботу поклали на підлогу, щоб захистити від ймовірних уламків, але удар прийшовся саме по будівлі музею, і дерев’яне зображення Сковороди згоріло в пожежі.

Це панно створене у 1972 році до відкриття закладу на 250-ту річницю з дня народження харківського філософа. Воно проіснувало рівно 50 років до знищення у 2022 році, фактично на 300-річний ювілей Григорія Саввича.

У мене вдома залишилась невелика дошка, схожа на незавершений ескіз до якоїсь роботи із його портретом і цитатою «Созиждем день получшій! Створим день веселшій!». Там ще багато цікавих робіт, екслібрисів, ескізів до монументальних творів, про чиє існування можна лише здогадуватись. 

У книжці «Художники Харкова» поруч зі своїм дідусем я побачив знайоме прізвище художника Каменного. Виявилося, що дідусь мого друга Тараса Каменного теж був художником і закінчив інститут разом із Рафаелем у 1957 році. 

У Тараса є збірка торгових знаків, розроблених Миколою Каменним, але через повномасштабне вторгнення він не може дістатися квартири, де вони зберігаються. 

Я можу тільки уявити, скільки ще цікавої інформації ми могли б знайти у сімейних архівах. Припускаю, навіть, що можливо хтось зберіг у Харкові креслення Держпрому для приватної колекції чи ще який раритет. 

***

Ті роботи, що я знайшов, пролежали у гаражі кілька десятиліть. Дах почав протікати, частково твори та книги з величезної бібліотеки, яка там також лишилась, пошкодились. На розбір, сортування, систематизацію робіт та документів пішли місяці. 

Далі немало часу пішло на те, щоб перефотографувати усе, частково посканувати і прослідкувати зв’язки між роботами без підписів, угодами та листами, щоб частково реконструювати творчу біографію Рафаеля. 

Наступний етап — це робота з архівами, долучення інформації звідти. Зараз частково я передав пас мистецтвознавицям з ХДАДМ (колишній Художній Інститут, де вчився Рафаель), яких зацікавив архів. 

Пам’ятаю, ще до повномасштабного вторгнення із величезною папкою формату А1, як у студентстві, я їздив консультуватися з галерейними кураторами в Києві, розсилав листи знайомим у сфері культури. Тоді ж планувалася виставка у Муніципальній галереї на 2023 рік. На жаль, ці плани не здійснилися. Зараз є домовленість про організацію виставки із Літмузеєм.

Були й неймовірні знахідки, як-от рідкісний альбом «Театральні строї» Анатоля Петрицького 1929 року із тим самим харківським авангардом. Навіть не знаю чи безпечно було зберігати його у ті часи. Уже сьогодні розумію, що це невипадково. Адже Рафаель застав 1920–1930-ті роки і саме тоді почав цікавитися мистецтвом. 

Художники, як-от Страхов, Єрмілов, Петрицький, Кричевський, Нарбут, були взірцями та пов’язували цю епоху із недавніми визвольними змаганнями. Пізніше у власній практиці Волинський міг звернутися до тих же тем, передати естафету українського мистецтва у майбутнє. 

І сьогодні, вивчаючи спадок митців цього періоду, ми можемо продовжити тяглість поколінь. Подорож із цим архівом триває для мене уже понад п’ять років і провокує цікаві знайомства, події, відкриття. 

Сподіваюсь, що ця розповідь надихне когось із читачів до подібних досліджень.

Текст — Богдан Волинський, редактура — Олександра Пономаренко, фото — з особистого сімейного архіву та відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко