Український авангард Бориса Косарева: кубофутуризм, театр, фотографія. «Харків, де твоє обличчя?»

Коли ми говоримо про український авангард, це нерідко гірка криниця: бо багато хто з творців цього самого авангарду зрештою був розстріляний за так званий формалізм. 

Втім, мусимо пам’ятати і особливо берегти той авангард, що якимсь дивом вижив. Цих діячів було не дуже багато — але справді, деякі примудрилися ухилитися від прицілів сталінського терору. Один із них — Борис Косарев.

З чого все почалося?

Звісно що Борис Косарев у 1897 році, в Харкові, не народився прямо-таки одразу моцним авангардистом, засновником харківської школи театрально-декораційного мистецтва і, прости господи, лауреатом Сталінської премії.

Колись він стояв лише на старті свого творчого шляху — син інженера, 14-річний студент у Харківських художньо-ремісничих майстернях декоративного живопису.

Тоді, у 1911 році, першим вчителем Косарева став Ладіслав Тракал. Сам Ладіслав був випускником Празької академії мистецтв, його роботам були властиві м’які кольори, символізм образів, нувошні стилізації, і загалом це було таке, знаєте, «у нас є Альфонс Муха вдома».

В тому, що Косарев відучився спершу у Тракала, увібрав від нього любов до стилізацій, а вже згодом сам став на шлях авангарду, є навіть певна художня тяглість. Адже так само після Першої світової війни вся Європа відійшла від сентименталізму ар-нуво до більш геометричних та авангардних течій, втім, таки почерпнувши з довоєнних мистецьких філософій ідею візуальної єдності всього, що створює автор.

У Тракала також вчилися майбутні друзі і колеги Косарева — зокрема, Василь Єрмілов. Так-так, Харків завжди був тісним містом, і до історії співпраці цих двох ми ще повернемось!

«Союз семи» і народження українського авангарду

Маємо все ще нуль днів, коли Росія нічого не крала і не присвоювала: багато років у світі говорили лише про «російський авангард», абсолютно не зважаючи на той факт, що, наприклад, засновниками так званого «російського» футуризму були українці — брати Володимир і Давид Бурлюки, а в московські театри привезла свою «кольорову динаміку» киянка Олександра Екстер.

Але приємно, що останнім часом історія таки віднаходить справжнє коріння і власний голос, котрим промовляє не лише про український авангард як загальне явище, а й про неоціненну роль Харкова, що був йому колискою та осередком.

Саме тут, ще в роки навчання у Харківському художньому училищі, Косарев знайомиться з родиною сестер Синякових, майбутнім відомим польським художником-авангардистом Болеславом Цибісом і ще кількома однодумцями. Зрештою, так у 1916 році народжується кубофутуристичне об’єднання «Союз семи».

Це були ще дореволюційні роки. Харків тоді переживав період мегаполісного розквіту з яскравими, майже бурлескними вайбами в колах богеми. Мистецтво було сміливе і видиме світу — воно прагнуло бути новим, але при цьому зберігало самість і локальну автентику.

«Не треба більше знайомства з академічною премудрістю Парижу, Риму й Мюнхена, адже кожен футурист носить в самому собі канони свого мистецтва, — писала тодішня преса. — Це дозволяє розглядати “Союз Семи” не як провінційний уламок столичного новаторства, а як цілком самостійне ядро нового культурно-історичного руху, що розпочався в Італії, захопивши весь світ».

Перша виставка об’єднання проходить у стінах того ж таки Харківського художнього училища в грудні 1917 року. А вже наступного року виходить друком збірка автолітографій і статей «Сім плюс три», де «три» — це друзі та однодумці, що примкнули до вищезгаданої тусовки в форматі мистецької колаборації: Мане-Кац, Олександр Гладков і зірочка українського авангарду Василь Єрмілов.

Видання це давно стало бібліографічною рідкістю — наклад був лише 200 примірників!

До речі, про Єрмілова

Тут, мабуть, треба зробити невеликий ліричний відступ, аби наголосити, що то була за атмосфера мистецького двіжу, об’єднань, виставок і співпраць. Харків був тісний і цікавий, це була буквально колиска українського авангарду — молодого, студентського, нарваного; народженого з вогню в серці і шила в сраці.

Ще тоді Харків уже був містом, де всі в творчій тусовці між собою передружили, перекохалися і мінімум пару разів працювали над чимось разом. З таких-ото взаємодій народжувалося не лише мистецтво, а й дружба. 

Так воно сталося і в Косарева з Єрміловим. Донька Косарева, Надія, ділилася вже після смерті батька, що найбільше з усіх його друзів запам’ятала саме Єрмілова.

«З п’яти років він мене няньчив, у них з дружиною не було своїх дітей, а ми жили разом — ніби в одній квартирі, це була їхня спільна майстерня. У 1920-х роках вони разом із батьком зi звичайного горища самі побудували собі майстерню, так звану студію. Там було верхнє світло, ліхтар», — згадувала Надія Косарева.

Перш ніж ми повернемося до життєпису, ось вам смішне: в синьому куті ринга (ліворуч) — робота Бориса Косарева для обкладинки журналу «Театруда», 1921 рік, в червоному куті ринга — робота Єрмілова, що в більшості джерел датується 1960-м або 1962-м роком. Чи прийшов тоді Косарев до Єрмілова з претензіями, мовляв, що це за приколи, чи то була взаємна домовленість — історія замовчує. Але, в принципі, не дивно, що після довгих років праці в одній майстерні окремі художні прийоми «перекочували» з робіт одного митця до іншого.

Пан мав собі стиль

Незважаючи на те, що в мистецькій спільноті Косарев знаний переважно як сценограф і театральний художник, варто відзначити, що він був не менш видатним графіком. 

Косарев не просто працював із живописними техніками — він грався і крутив по-всякому художній інструментарій, у своїх експериментах вдаючись і до колажних технік, і до аплікацій, і до графіки.

Косарев лишив по собі чималий спадок з ескізів, портретної графіки, листівок тощо. При цьому за радянських часів, особливо після початку кривавих 30-х, митець зайвий раз свої художні доробки не афішував — малював переважно «в стіл», а на загал робив лише умовно дозволене.

«Він же був формалістом, у нього було прізвисько Футурист. За життя він не виставлявся: свої роботи ховав і виставок не хотів. Його могли виключити зі Спілки художників, позбавити зарплати, звільнити з роботи. Тільки після його смерті, в 1994 році, я змогла показати його твори в Харківському музеї, потім у Києві — у 1999 році, в галереї на Андріївському узвозі», — розповідала донька митця Надія Косарева.

Косарев неодноразово долучався до ілюстраторських проєктів: то були і журнали (як-от харківське «Колосся» чи одеська «Театруда»), і альбоми (як, до прикладу, ілюстрований спільно з Меллером та Цапком альбом «Наука та релігія» 1926 року), і плакати для одеського театру «Червоний факел».

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов писав про Косарева так: «Успіх у мистецтві можна завоювати за допомогою двох категорій — це дотепність і нескромність. Якраз у творчості Бориса Косарева нескромність і дотепність дуже помітні, але це дотепність людини з великою культурою».

Театр і викладацька діяльність

Поки в Києві творила Олександра Екстер, а в її майстернях вчився і ставав на ноги Марк Епштейн, у Харкові розправляв свої сценічні крила Косарев — як художник постановок.

Вперше він оформлював у характерній кубофутуристичній манері вистави Бориса Глаголіна «Бранд» за Ібсеном і «Знову на землі» ще в роки навчання в художньому училищі. 

Загалом співпраця з Глаголіним стала для Косарева таким собі «трампліном» у світ сценічних проєктів: саме під його керівництвом він потім працював художником Першого радянського драматичного театру, а під час нетривалого «одеського періоду» 1920-1921 років брав участь в оформленні вищезгаданого журналу «Театруда», виданням котрого керував так само Глаголін.

У 1922 році Косарев вертається до Харкова. Тут він ще міцніше стає на ноги як театральний художник — проєкти несуться, вибудовується неабияка знаність у спільноті і кар’єра.

У 1923 році Косарева запрошують на посаду головного художника до новоствореного Першого державного театру для дітей (що згодом перетвориться на відомий нам ТЮГ — Театр юного глядача). Ще трохи згодом, у 1928 році, Борис отримує також запрошення до Червонозаводського театру. 

В той період Косарев активно співпрацює з учнем режисерської майстерні Курбаса Василем Васильком. Можна сказати, вони знайшли один одного — обидва сміливі, яскраві, голодні до гучних експериментів з сюжетами й подачею цих сюжетів.

20-ті були для Косарева насиченим періодом: він розробляв екскізи для сценічних декорацій, костюмів, навіть гриму — все у власній футуристичній манері з упізнаваною геометрією форм, так само з використанням колажних технік.

У 1931 році Косарев навіть отримав запрошення як художник на викладацьку посаду до своєї альма-матер — Харківського художнього технікуму, де пропрацював до 1935 року.

У 1932 році він оформлює вистави у Театрі революції, а ще через два роки отримує запрошення на посаду художника до Харківського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка — ну це ж ого! Після евакуації 1941-1944 років у Казахстані Косарев повернеться до Харкова, і продовжить працювати саме тут, у драмтеатрі.

У 1947 році за постановку «Ярослава Мудрого» Борис Косарев отримав Сталінську премію.

Втім, це уже період, коли Косарев дедалі більше перебирався з театрів до викладацьких авдиторій. У 1948-му році він на рік їде до Львова, де викладає у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.

Ескіз декораційної конструкції до вистави «МОБ» за романом А. Сінклера, 1923 р., колажна техніка. Розворот з каталогу «БОРИС КОСАРЕВ: Харківський модернізм, 1915-1931»

У 1950 році Косарев вертається до Харкова і починає викладати в Худпромі на театрально-декораційному відділенні аж до ліквідації цього напрямку у 1963 році — тоді він перейде до нової кафедри «Інтер’єр та обладнання».

Косарев-фотограф

Косарев не лише знай собі експериментував з паперовими колажами. Він також захоплювався фотографією — як художньою, так і репортажною. 

У 1928-1929 роках він вів фотодокументацію власної сценографії: ескізів, макетів, костюмів тощо. Втім, паралельно з цим він створює свої найзнаковіші фотографічні серії: «Сорочинський ярмарок» (останній перед колективізацією) і «Робочі моменти зйомок “Землі”».

Світлини із фотографічної серії Бориса Косарева «Сорочинський ярмарок»

Саме завдяки другій серії зі згаданих ми маємо змогу зазирнути в закулісся зйомок фільму Олександра Довженка «Земля», до котрих Борис Косарев свого часу долучився в ролі асистента кінооператора. З тих-таки зйомок лишилася і знаменита світлина самого Довженка, де він між зйомками відпочиває десь на травичці і всміхається у кадр.

Збірка світлин із серії «Робочі моменти зйомок “Землі”» у 2011 році була видана у впорядкованому альбомі «Земля: в кадрі Бориса Косарева». Альбом складається з 40 оригінальних фотографій залаштункових зйомок, а також там представлено близько сотні розкадровок фотографій, зроблених під час створення фільму.

Фіксація спадку

Борис Косарев прожив 96 років і помер у Харкові, в 1994 році.

«Земля: в кадрі Бориса Косарева» — не єдина книга, присвячена доробкам митця. Видавництво «Родовід» у 2009 році видало монографію Тетяни Павлової та Валентини Чечик — чи не найповніше наукове дослідження творчості видатного майстра, книгу «БОРИС КОСАРЕВ. 1920-ті роки: від малярства до теа-кіно-фото».

Також у 2011 році «Родовід» видав ще один каталог — «БОРИС КОСАРЕВ: Харківський модернізм, 1915-1931». Це двомовний альбом, в котрому зібрані деталі найяскравіших періодів і проявів творчості Косарева із доданим каталогом нарисів, ескізів, графіки і живопису.

І такі ці книги чудові, водночас цінні і трохи з гіркотою. Бо український авангард був унікальний, нарваний і прекрасний — але після 30-х років його історія просякла кров’ю тих багатьох, хто не пережив сталінський терор. І на один альбом про того, хто вижив, припадає з дюжину альбомів-привидів з роботами колег і сучасників, що були звинувачені у формалізмі і знищені радянською тоталітарною машиною.

Відтак, спадок тих шалених часів куражу й авангарду, що таки вдалося зберегти і впорядкувати, донести до сторінок сучасних видань, набуває ще більшої цінності — бо промовляє до нас і за себе, і за тих, чиї голоси крізь час ми лише зараз віднаходимо.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група» у межах проєкту «Єднання для громади», що реалізується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ГО «Люк — медійна група» і не обов’язково відображає позицію ІСАР Єднання та Європейського Союзу.

---

Текст — Дарина Карапетян, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, обкладинки — Анастасія Юращенко