Катерина Переверзева: про забудову біля «Гіганту»

Є речі про які ти думаєш: «Це неприкольно, але най буде як компроміс». Є ті, шо викликають бажання шукати рішення. А є ті, на які ти дивишся і відчуваєш себе одразу в багатьох мемах одночасно. Саме це я відчуваю останні тижні, коли дізналась про рішення побудувати ресторан, який займає більшу частину тротуару біля гуртожитку «Гігант».

Є відома фотографія з бабусею, яка тримає плакат: «Не віриться, що я досі маю протестувати проти цього лайна». Є і ще більш відомий серед харків’ян мем: «Давай по новой, Міша, все [якось не дуже]».

Здавалося, після того як росіяни пошкодили (а десь і знищили так, що не підлягає відновленню) таку кількість історичних будівель у Харкові, очевидно, що ми маємо вдесятеро більше берегти те, що лишилось цілим. Здавалося, що повномасштабне вторгнення — достатньо велика подія, щоб можна було переглянути свої цінності, підходи до роботи та відчуття того, що можна, а що ні. 

6 жовтня 2023 року у Театральний провулок влучив «Іскандер». Я багато разів була в цьому місці із гостями Харкова. Після моєї фрази «… а тут був прильот» вони показували праворуч на будівлю, яка в народі називається «Дах світу», питаючи:

— А це теж після «Іскандера»?

— Це після міськради. А оце, — показувала я ліворуч, — вже після «Іскандера».

Не будемо ворушити минуле, проте додамо для контексту, що багаторічна недбалість, лобзання міськради із забудовниками й абсолютне нерозуміння цінності свого спадку та історії, — все це паплюжило місто багато років, ще до появи «Іскандерів» та «шахедів» у нашому повітряному просторі.

Здавалося б, сотні громадян, що у 2023 році вийшли на захист Саржиного Яру і не злякалися ні поліції, ні погроз, мали б чомусь навчити людей та структури, які вважають, що можуть будувати що і де захочуть, не зважаючи ні на зелені зоні у Харкові, ні на червоні — біля пам’яток архітектури. Здавалося б, кейс Саржиного Яру мав показати, що зараз явно не ті часи, коли проактивна спільнота буде мовчати. Здавалося б, коли обурення всратою забудовою поширилось усіма харківськими незалежними медіа, адміністрація міста мала б хоча б якось відреагувати, а не постити чергову новину про переможців районних олімпіад.

Але ми знову тут. «Не віриться, що я досі маю протестувати проти цього лайна». І я все ще не можу повірити, що попри обіцянку міського голови втрутитись, експертну оцінку людей, які шось та шарять в архітектурі й міському просторі, і, врешті-решт, закон про пам’ятки архітектури — ми поміж новин про нескінченні обстріли та зведень з фронту маємо ще придумувати громадою, як нам змушувати міські департаменти виконувати свою роботу.

Я, так само як і представники малого бізнесу, знаю як Департамент містобудування миттєво реагує на встановлення нових вивісок. Як і багато людей з нашої спільноти, я дуже добре пам’ятаю яким дієвим і активним був Департамент культури коли треба було віджимати приміщення Муніципальної галереї.

Як журналістка я може і не маю права казати про це в такому ключі. Але я для того і пішла в журналістику, вже дев’ятий рік роблю сальто щоб видумати, як існувати незалежному медіа саме тому, що як людина я не можу не реагувати на те, що відбувається з містом, яке я так сильно люблю. І я, можливо, зможу пробачити собі цю забудову чисто з професійної точки зору, мовляв, ми писали про це, ми висвітлювали, ми зробили все що могли. Але я ніколи собі не пробачу це як людина, яка кожен раз фотографує цю будівлю, коли опиняється біля неї. І я ніколи не знайдуся, як відповісти своєму другу-архітектору, що зараз на фронті захищає нас від росіян, як так сталося, що ми не змогли відстояти цю зону і залишити «Гігант» у спокої і в усій його конструктивістській красі.

---

Читайте також:

• В центрі Харкова прямо на тротуарі встановили великий МАФ
• «Важливо дбати саме про автентичність». Архітектор Віктор Дворніков про значення історичних будівель та їх збереження

---

Що ми можемо з цим зробити? У мене немає відповіді, і я пропоную шукати її разом. Тим, кому так само болить знищення історичної забудови, і кому ще сильніше болить, коли треба її відстоювати перед своїм же муніципалітетом. Хто так само задовбався від відсутності комунікації із важливих питань і замість відповіді, якого чорта це тут будується, отримувати: «Сьогодні ми провели конкурс на найкращу клумбу. Все буде пес Патрон і Україна! Ми незламні, ми харків’яни!»

Позавчора, 4 лютого, на паркані біля «Гіганта» з’явився паспорт об’єкта із рендером двоповерхової будівлі. І от у цей момент моя міська параноя хоче заспокоїтись, приспати себе, сказати: «Ладно, хоча б не 10 поверхів, на які видано дозвіл». Але я згадую кейс із історичною будівлею млина Гладких на набережній, де рендери та обіцяна поверховість дружно пішли відпочивати.

Згадую і будівництво на Куликівській, де реставрація квартири «випадково» перетворилась на багатоповерхівку, завдяки якій з узвозу більше не видно річку, а видно архітектурне «мама, зліпи мені сніжку» від Turkish Development. Багаторічний досвід спостереження за тим, як (ніяк) працює Департамент містобудування, а також рендер на два поверхи підказує, що все тільки починається. Що обіцянки «щось із цим зробити» від міського голови -— це той самий мем про Мішу. 

Що нам ще треба між трагічними новинами про обстріли Ізюма та зборами на РЕБи, дрони і машини для військових? Нам треба тушити незаконні забудови і нахабність тих, хто все ще вважає, що якщо дуже хочеться, але закон не дозволяє, то можна «порішати» — і пес із тим законом. І нам обов’язково треба буде подивитись в очі тим, хто спитає у нас: «А як ви дозволили цьому статись?».

А ще краще — не дати цьому статись. 

Текст, колажі та обкладинка — Катерина Переверзева, редактура — Олександра Пономаренко