Викривляють сприйняття міста і його історії. Які міфи склалися навколо харківської минувшини 

Не перша столиця і не визволений 23 серпня

Напередодні 23 серпня (дати, відомої як «День Харкова») «Люк» вже писав про два міфи, розбивати які стало мало не мейнстрімом. Та все ще знаходяться люди, які продовжують за них вперто чіплятися. 

Взяти, наприклад, тезу «Харків — перша столиця». Як розповів дослідник та популяризатор харківської історії Іван Пономаренко, цей фразеологізм почали активно культивувати саме на початку 1990-х років. Все завдяки однойменній телевізійній програмі колись харківського, а тепер російського журналіста Костянтина Кеворкяна.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Люк 🕳️ медіа про Харків (@lyuk.media)

«До цього настільки сильної ностальгії чи пієтету до “першості” Харкова в історії УРСР не відчувалось, — зазначає Іван. — Зараз ми знаємо, що окрім Харкова, більшовистські уряди, які претендували на Україну у буремні 1917-1919 роки, встигли побувати у Курську, Суджі та Бєлгороді. 

Сучасні дослідники кажуть, що міф про “першу столицю” був створений як політичний проєкт зі стирання історичної пам’яті. Бо харків’яни завжди пам’ятали про справжню, давню українську столицю — Київ. 

Німецький лінгвіст Юліус Клапрот, який був у Харкові у 1807 році, писав, що від Галичини до Дону українці збираються на релігійні свята у Київ, “відчувають свою причетність до старовинної київської митрополії, наче численні діти одного батька”».

Інший популярний міф пов’язаний із датою 23 серпня. Мовляв, тоді Харків було нарешті визволено з-під нацистської окупації. З 1997 року 23 серпня стали відзначати День міста, на честь цієї дати назвали одну зі станцій метро. Але правда полягає в тому, що 23 серпня у Харкові все знаходились нацистські війська. 

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Люк 🕳️ медіа про Харків (@lyuk.media)

«Про цей міф дослідники історії розповідають вже десятки років, але він все ще міцний, — додає Іван. — Остаточно німецькі війська були вичавлені з адміністративних кордонів міста тільки 29-30 серпня 1943 року. І саме 30 серпня пройшов мітинг з приводу визволення Харкова. 

Як зазначає дослідник історії Андрій Парамонов, генерал Конєв, який командував Степовим фронтом, увів в оману ставку головнокомандувача, коли рапортував 23 серпня про звільнення Харкова. Тоді дійсно була звільнена більша частина міста, включно з історичним центром. Але південно-західна частина Харкова залишалась під контролем німецьких військ ще тиждень».

У Харкові був потужний український рух 

«Мабуть, улюблений міф — що Харків був російським містом, — каже дослідник історії Харкова, засновник проєктів «Харків, що манить» та «Ніч історії Харкова» Антон Бондарєв. — І цей міф досі має величезний вплив на сприйняття Харкова. 

Я писав багато текстів стосовно українського Харкова часів Російської імперії. Тут був дуже потужний український рух. Саме в Харкові з’явилася багато того, що вплинуло на історію України, на українську культуру. Тут вперше на теренах сучасної України намагалися підірвати пам’ятник Пушкіну. І це ж був не Київ, не Львів, а саме Харків. На початку ХХ століття в Харкові був археологічний з’їзд. Приїхали професори, академіки з усієї імперії. Приїхала делегація з Києва». 

Показовою є стаття, опублікована згодом в щомісячному журналі «Київська старина»: «Немного стыдно было киевлянам слышать, как проф. Мачульский на одном из заседаний в своей речи между прочим сказал: “XII Археологический съезд нам воочию показал, что центр малорусских интересов несколько передвинулся и в настоящее время сосредоточивается здесь, в Харьковском округе. Здесь бьется живой нерв малорусской жизни, здесь много оказалось деятелей, проникнутых народными интересами…”».

Харків також дав країні низку яскравих і талановитих постатей. Антон Бондарєв згадав українського письменника, байкаря, журналіста та засновника часопису «Харківський Демокрит» Василя Масловича. Зазначив він й культурного та громадського діяча Бориса Грінченка, який зробив величезний внесок у створення словника української мови. 

«Стосовно українського Харкова: якщо ми подивимося на перепис Російської імперії 1897 року, то там виходить досить цікава ситуація, — зауважує Антон. — Там навіть вказано, скільки у тодішній Харківській губернії було українців. Тоді національність була встановлена по мові. І опитування показало, що 80 відсотків населення було україномовним». 

Але, як зазначив дослідник, багато згадок про український Харків було знищено під час подій Червоного терору та Голодомору.

Харько — вигаданий персонаж, а точна дата заснування міста невідома 

А коли був заснований Харків? Вікіпедія каже, що це сталося у 1654 році. Але то не точно. За словами Івана Пономаренка, ця дата з’явився скоріше як консенсус серед істориків та представників місцевої влади наприкінці ХХ століття. 

Один із перших харківських дослідників історії, керівник Харківської та Чернігівської єпархій Філарет (Гумілевський) у середині XIX століття зазначав, що місто засновано у 1650 році. Разом з тим історик Дмитро Багалій свою фундаментальну працю про 250-річну історію Харкова починає з фрази, що рік заснування міста невідомий через відсутність точних письмових джерел. Адже ця дата коливається від 1643 до 1656 року. 

«Як це не парадоксально, але сучасні дослідники мають доступ до більшого масиву історичних документів та інструментів їх аналізу, ніж їх пращури, — розповідає Іван Пономаренко. — Тому їх роботи можна вважати більш правдивими. Знову ж таки, сучасний дослідник Андрій Парамонов вважає, що коли основна кількість українських переселенців прибула на територію майбутнього міста у 1653-1654 роках, там вже з початку 40-х існували невеликі поселення, які адміністративно керувались з Білгородщини. Більшість населення цих поселень теж були українцями».

Добре, а що там по засновникам? Згідно поширеному міфу, Харків заснував козак Харько. Колись навіть передбачалося, що пам’ятник засновникам міста на Проспекті Науки буде присвячений саме йому, що свого часу викликало протест з боку харківської інтелігенції. Згідно іншій легенді, лаври засновника міста мають належати осадчому Івану Каркачу, на честь якого назвали один із харківських бульварів. 

Проте обидва козаки — це вигадані персонажі, зазначає Іван Пономаренко. Про них немає жодних письмових згадок. Разом з тим про Івана Кривошлика, першого козацького отамана Харкова, якого можна вважати за справжнього засновника, часто забувають.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Люк 🕳️ медіа про Харків (@lyuk.media)

«Скільки в нас от таких Катерин Антонович?»

Місто пишається своїми видатними земляками. От тільки не факт, що вони такими були насправді. 

Іван Пономаренко каже, що у видатні харків’яни нерідко записують людей, які певний час тут навчались, а славу здобували в зовсім іншому місці. Наприклад, у саду Шевченка можна побачити пам’ятник академіку Володимиру Вернадському. На будівлі 1-ї гімназії, де він навчався, встановили меморіальну табличку на його честь. Але, за словами дослідника, харківський період Вернадського був не дуже тривалим, а наукова та громадська діяльність проходила не у Харкові. 

Іван також зазначає, що на вході до головного корпуса ХНУ можна побачити пам’ятники «харківським» лауреатам Нобелівської премії. Один із них, Ілля Мечников, більшу частину своєї наукової діяльності, за яку й отримав премію, здійснював у Франції. А економіст Семен Кузнець всього шість років жив та навчався у Харкові. Його основна наукова діяльність, за яку Кузнець й отримав Премію з економіки пам’яті Альфреда Нобеля, перепала на США. 

«Формально “Нобелівської премії з економіки” не існує, — каже Іван Пономаренко. — Проте на табличці на пам’ятнику цей нюанс вирішили не враховувати. 

Повертаючись до “душно-буквоїдських” нюансів: не отримував “Оскара” й аніматор Євген Мамут у 1987 році. Він отримав окрему “Науково-технічну нагороду за розробку обладнання для спецефектів” від Академії кінематографічних мистецтв і наук. Формально це не “Оскар”, хоча й теж дуже висока нагорода від кіноакадемії. Тому применшувати заслуги Мамута, який отримав досвід комп’ютерної анімації у ХПІ, не треба».

Як у свою чергу зазначив Антон Бондарєв, подекуди у видатні харків’яни можуть записати людину, яка умовно пів року жила у Харкові, а потім про місто навіть і не згадувала. Або мешкала дещо довше, проте з Харковом себе жодним чином не ідентифікувала. Але ця людина може сподобатися якомусь краєзнавцю — і от перед вами ще один видатний «харків’янин».

«У нас під час Кримської війни десь близько року мешкав видатний художник Айвазовський, — каже Антон Бондарєв. —  Ну, ми ж не записуємо Айвазовського у видатні харків’яни! Цілком логічно. Чому? Тому що Айвазовський не народився в Харкові. І якби він навіть народився у Харкові, він себе не асоціював із містом». 

І навпаки, є чимало імен видатних харків’ян, які залишаються невідомими широкому загалу. Зокрема Бондарєв згадав українську громадську діячку, художницю та педагогиню Катерину Антонович. Вона народилася у Харкові у 1884 році, вчилася тут у художній школі, працювала в Харківські громадській бібліотеці. Антонович залишила чимало спогадів про український Харків. У 20-х роках приїхала в Прагу, була членкинею Українського жіночого союзу, працювала в Музеї визвольної боротьби та студії пластичного мистецтва, очолювала комітет українського дитячого притулку. Потім Катерина Антонович емігрувала до Канади, де у Вініпезі організувала школу малюнку і малярства. 

«У Антонович розкішні спогади стосовно Харкова і українського  руху, — розповідає Антон Бондарєв. — І коли ти їх читаєш, розумієш, що вони безцінні. І що людина справді асоціювала себе зі Слобожанщиною. 

Ця жінка зробила величезний вклад і в жіночий, і в культурно-мистецький рух. Коли періодично перечитую ці спогади, я запитую себе: скільки в нас от таких Катерин Антонович, які зробили величезний внесок, але ми про них не знаємо?»

---

Читайте також:

• Про святкування Дня міста у Харкові. Розвінчуємо міти про 23 серпня
• Інтерв’ю з історикинею мистецтв Оксаною Семенік про деколонізацію української культури та харківську ідентичність
• Як Христина Алчевська зробила освіту доступною для жінок. «Харків, де твоє обличчя?»

---

Масонські будинки та не найбільша площа в Європі

За поширення деяких міфів відповідають, зокрема, гіди та екскурсоводи. Особливо це стосується старовинних будівель, які привертають увагу туристів, і про які можна розповісти чимало цікавих історій. Та не факт, що вони будуть правдивими. 

«У нас майже кожний старовинний будинок де-факто має величезне нашаровування з міфів та елементарних вигадок, — розповів Антон Бондарєв. — Був випадок, коли в одного харківського гіда запитали: “А якщо не знаєш історію цього будинку, то що ти робиш?” Він прямим текстом сказав: “Я її вигадую”. 

Для того, щоб не було міфів, треба досліджувати, треба працювати. Купа старовинних будівель в нас — це суцільні байки. Це суцільні міфологеми».

Один із варіантів такого міфотворення — це приписування масонської історії тим чи іншим харківським будівлям. Такий статус може отримати будинок просто через свій таємничий вигляд та вигадливе оздоблення. Разом із тим, у Харкові є декілька дійсно масонських будинків. Та є одна проблема — до них екскурсії не водять і історії про них не розповідають. 

«Я писав свого часу статтю на “Альфа-Омега” про Леоніда Таубера, — згадує Антон Бондарєв. — Це був дуже відомий адвокат. Його будинок знаходився на Куликовському узвозі, 11, поруч із вулицею Дарвіна. Це будинок не дуже виділяється. І от Таубер справді був масоном. І навіть коли він емігрував з Харкова, то мав відношення до міста. 

У Харкові справді були масонські ложі. Коли люди пишуть про масонів, вони це роблять так опосередковано. А нічого, що Харківська масонська ложа називалася “Тарас Шевченко”? У 1900 році на базі чинних лож за кордоном організується Велика ложа України. До Великої ложі України відносилися ложі “Розсіяного Мороку” в Житомирі, “Озіріса” у Кам’янці, “Шевченка” у Харкові (заснована у 1901 році), “Безсмертя” у Києві, “Понта Евксинського” в Одесі, “Кохання та Вірності” у Полтаві, «Братства» у Чернігові. Шикарнезно, як на мій погляд». 

Найбільша площа в Європі, найвищий хмарочос свого часу. Харківцям приємно думати, що в їх місті є свої рекордсмени. Щоправда, в реальності їх першість може виявитися черговим міфом. 

Наприклад, побутує думка, що Харківська синагога є другою за величиною у Європі. Як зазначає Іван Пономаренко, розмір храмів зазвичай оцінюють за кількістю вірян, яких вони можуть вмістити.  Згідно цьому параметру, Харківська хоральна синагога є четвертою. В Будапешті, Плзені та Есені вони будуть місткішими.

«Мій улюблений міф про те, що площа Свободи — перша в Європі, — зазначає Іван Пономаренко. — Та якщо ви загуглите “List of city squares by size” (список міських площ по розміру), то вона буде вже… дев’ятою, якщо брати географічні кордони Європи. 

Також часто стверджують, що Держпром був найвищим хмарочосом у Європі. Але на 1928-й, рік завершення його побудови, у Європі вже було ще п’ять вищих хмарочосів. Переважно у Німеччині.

Держпром цінний саме його видатною просторовою композицією та “горизонтальним” масштабом. Впевнений, що саме через це він таки стане об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО».

Чому поширюються міфи?

«Кожен міф базується на відсутності знань та бурхливій фантазії. А міфи дають викривлене сприйняття міста і його історії, — каже Антон Бондарєв. — Ми маємо величезні скарби, ми маємо купу Катерин Антонович, про які просто ніхто не знає. 

Міфи створюються або свідомо, або помилково. Давайте подивимось на ситуацію логічно. Якась людина в 1930 чи 1940 році навмисно пише якусь міфологему. Просто щоб показати місто більш цікавим. Або не навмисне, бо нічого не знає. А виходить книжка або публікація. А у нас те, що в книжках — це вже авторитет. І це підхоплюють». 

Такі міфи дослідник порівнює з вірусами. Наприклад, хтось може запустити в соцмережах побрехеньку, нібито перший космічний корабель був створений у Харкові. Люди це підхоплять, цей «факт» поширюватиметься і поширюватиметься. І через тиждень-два вже буде важко встановити, хто його запустив. Але неправдива інформація піде в люди. 

«Здебільшого, за поширення міфів несуть відповідальність недолугі краєзнавці і ліниві екскурсоводи, — зазначає Антон Бондарєв. — Проблема міфологем стосовно Харкова взагалі базується на тому, що купа текстів з історії не мають якогось документального обґрунтування. 

Тобто маємо таку ситуацію: всі хочуть бути модними й крутими харківськими дослідниками, бо тексти з історії Харкова привертають увагу. Але одиниці працюють з архівними джерелами. Я ще до початку повномасштабного вторгнення казав, що у нас купа вигадок тому, що комусь ліньки піти в архів та працювати з документами».

Текст — Юлія Гуш, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архіву Івана Пономаренка і Антона Бондарєва, з відкритих джерел, обкладинка та колажі — Катя Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️