Як Христина Алчевська зробила освіту доступною для жінок. «Харків, де твоє обличчя?»

Алчевська як українка з власного вибору

Майбутня просвітниця Христина Алчевська народилася 1841 року у Борзні, на Чернігівщині, у сім’ї повітового вчителя Данила Журавльова. Про нього вона пізніше згадувала, що той був жорстокою людиною і ненавидів дітей, власних селянок-кріпачок своєї дружини, принижував її саму. Він був переконаний, що донці освіта ні до чого, тому винайняв вчителя лише для своїх синів. У цей момент родина вже кілька років жила у російському місті Курськ.

Жагу Христини до знань підтримувала її мати — Аннет Вуїч, донька героя війни 1812 року, що мала сербське та молдовське коріння. Вона зрештою вмовила чоловіка дозволити доньці сидіти під дверима кімнати, де проходили заняття її братів. «Батько вважав абсолютно зайвим навчати грамоти мене, дівчину. Та мені так хотілося цього, що я навчилася читати, підслуховуючи їхні уроки, і читала краще за моїх братів», — згадувала згодом Христина у своїх мемуарах.

---

Читайте також:

• «Ми надаємо жінкам крила». На Харківщині відкрилися простори підтримки жінок та дівчат
• Харків, де твоє обличчя? Як Харків вплинув на творчість Лесі Українки та Михайла Косача

---

Любов до книжності та материна підтримка змусили Христину перечитати всі твори з батьківської бібліотеки. Вона настільки полюбила творчість Тараса Шевченка, що з часом почала влаштовувати імпровізовані читання його віршів для кріпаків і селян. 

У 18 років вона навіть наважилася написати російському політичному емігранту Алєксандру Герцену. У листуванні з ним дівчина ділилася міркуваннями про народну освіту та прохала поради щодо організації недільних шкіл. Через рік з початку листування критичні статті та художні твори Христини з’явилися на сторінках очолюваної Герценом газети «Колокол», яка друкувалася ним у Лондоні. Замість власного імені вона використовувала псевдонім «Українка» — за десятиліття до народження поетки Лесі Українки.

Чай, «Громада» та жіноча школа

Натхненні тексти молодої Христини справили неабияке враження на молодого підприємця з Сумщини Олексія Алчевського. На той момент він вже переїхав до Харкова, відкрив чайну крамницю на позичені гроші та навіть долучився до місцевого товариства «Громада», у якому знайшов собі однодумців з «українства» та просвітництва.

Такою ж однодумицею йому видавалася й авторка палких статей у «Колоколі». Дізнавшись у редакції адресу загадкової «Українки», він їй написав. Листування швидко переросло у роман, а через два роки пара вирішила одружитися. Христина переїхала з провінційного Курська до університетського Харкова, де щосили буяла промислова революція.

Подружжя одразу ж розгорнуло широку суспільну діяльність. Молодий та амбітний Олексій Алчевський тісно спілкувався з харківською «Громадою», фінансуючи меценатські проєкти власним коштом. Розпочавши свій чайний бізнес за допомогою позики, він теж вирішив зайнятися кредитуванням. Алчевський заснував Товариство взаємного кредиту, яке згодом виросло до Харківського торгового банку, а пізніше — ще й Земельний банк, один з перших у Російській імперії.

Щойно одружившись з Олексієм, 21-річна Христина заснувала у Харкові безоплатну жіночу недільну школу — теж першу в імперії. «Громаду» настільки захопила ця ідея, що частина вчителів погодилася працювати у ній безоплатно, ба більше — викладати українською. «Кажуть, що у кожної людини буває свій “пункт божевілля”. Моїм виявилося бажання навчити грамоти якомога більше жінок», — писала пізніше у листі до Івана Франка пані Алчевська.

Від Валуєвського циркуляра до Емського указу

Перший набір до школи Христини Алчевської склав близько 50 учениць. Кожна з них перед стартом занять проходила співбесіду та вступний іспит. Спочатку заняття проходили просто вдома в Алчевських. Жінки та дівчата вивчали історію, письмо, математику, правознавство, фізику, хімію та географію. Сама Христина Алчевська викладала українську мову за граматикою Пантелеймона Куліша, попри відсутність профільної освіти та офіційний дозвіл на навчання.

Вже наступного року після заснування школи вийшов горезвісний Валуєвський циркуляр. Він повністю забороняв видання релігійної, навчальної та наукової літератури українською мовою, а також викладання нею у недільних школах. Христина Алчевська постала перед складним вибором. Окрім отримання дозволу на викладання, тепер потрібно було ще й повністю відмовитися від української. Педагогині довелося йти на неприємні компроміси та змінити мову.

На початку 1870 року Алчевська отримала право викладати, школу нарешті відкрили офіційно. Її почесною попечителькою стала Ганна Вернадська, мати майбутнього академіка Володимира Вернадського. За рік у школі навчалося 154 учениці, працювало 24 викладачі та викладачки. З часом у закладі з’явилася власна бібліотека, що дозволило проводити позакласні читання та обговорювати прочитане.

Школа стала місцем втілення педагогічних експериментів та розробок Алчевської. Вона запровадила щоденники учениць з їхніми особистими даними та відмітками прогресу у навчанні. Заняття супроводжувалися бесідами та поясненням, а граматику вперше почали викладати звуковим методом — так це відбувається і до сьогодні. Так Христина Алчевська заклала методичні основи навчання модерної української школи.

Проте її просвітницькі зусилля не обмежувалися лише Харковом. У 1879 році Алчевська відкрила філію своєї школи в селі Олексіївка на Луганщині (нині — тимчасово окуповане село Михайлівка Алчевського району). На той час вже три роки діяв новий, ще більш жорстокий імперський декрет. Підписаний «царем-визволителем» Олександром ІІ указ в місті Бад-Емс передбачав повну заборону української мови в культурному й публічному просторі. Проте Алчевських це не зупинило.

Подвійна лояльність заради виживання

Успішний гірничовидобувний та банківський бізнес Олексія Алчевського дозволив йому підтримувати освітні та культурні ініціативи дружини. Подружжя систематично фінансувало безліч навчальних закладів: Харківський сільськогосподарський інститут, Гірничий інститут у Катеринославі (зараз  Дніпро), Харківську та Сумську публічні бібліотеки та багато інших.

Олексіївська школа Алчевської від початку задумувалася як однокласна і, за свідченнями очевидців, «більше нагадувала будинок культури, ніж школу». У цьому селі просвітницькі ідеали меценатів стикнулися з суворою реальністю: учням не вдавалося прищепити дисципліну та бажання вчитися, а вчителі почали звільнятися.

У 1887 році Христина Алчевська познайомилася з українським письменником та етнографом Борисом Грінченком і запросила його з дружиною викладати в Олексіївці. Попри щедрий пансіон у 400 карбованців, відносини не задалися. Грінченко дорікав меценатці, що її школа так і залишилася «московською», критикував педагогічний підхід, що більше підходив для навчання малозайнятих містянок Харкова, але не для селян, що працювали по 12 годин на день.

У 1899 році у своєму харківському садочку Алчевські встановили у Харкові погруддя Тараса Шевченка роботи скульптора Володимира Беклемішева. У часи імперського заперечення української ідентичності це було нечуваним нахабством, проте подружжя поставило його на своїй приватній території, тож він був прихованим від випадкових очей. Це був перший у світі скульптурний пам’ятник Шевченкові, біля якого швидко почала збиратися проукраїнськи налаштована «тусовка» та революційні студенти. Проте Грінченки розкритикували навіть цей жест.

«Від колишнього “украинофильства” [Алчевських] зосталася лише пошана до Шевченка та до його “Кобзаря”, — писала Марія Грінченко у своїх «Спогадах». — Зосталася любов до української пісні, та ще про Олексія Кириловича Христина Данилівна казала, що він “в душе и теперь украинофил”. Але це виявлялося хіба тим, що разів зо два, ходячи ввечері по садку, він і Христина Данилівна співали вдвох “Котилися вози з гори”». 

Надалі жодних зв’язків з Алчевською Грінченки не підтримували.

Крах сподівань та виживання

Розрив з видатним письменником не зупинив освітню діяльність Христини Алчевської. У 1893 році чисельність учениць її школи перевищила три сотні, тому вісім кімнат маленького повітового училища стали для закладу затісними. Школу вирішили відбудувати з нуля. Проєктування будівлі Алчевські доручили своєму зятеві Олексію Бекетову, а звели її неподалік від власної садиби — на Мироносицькому провулку (зараз — вулиця Жон Мироносиць, 9). Там він знаходиться і дотепер.

У 1900 році вибухнула перша світова економічна криза, багато банків та промислових виробництв збанкрутувало. Не оминула ця доля і бізнеси Олексія Алчевського. Коли він поїхав до Санкт-Петербургу по велику фінансову позику, то отримав відмову. 7 травня 1901 року його тіло знайшли біля залізничних колій. Попри загальноприйняту версію про самогубство, деякі сучасні історики розглядають і варіант замовного вбивства — збанкрутілі підприємства невдовзі викупили московські купці брати Рябушинські.

Смерть коханого чоловіка підкосила Христину Алчевську, але до самої своєї смерті через 19 років вона підтримувала діяльність своєї школи та боролася за емансипацію жінок. Так, з 1902 року вона разом із донькою (теж Христиною) стали членкинями Харківського товариства взаємодопомоги трудящих жінок, очолюваного історикинею Олександрою Єфименко. Завдяки його діяльності у 1917 році харків’янки фактично отримали активне й пасивне виборче право — раніше, ніж будь-які інші жінки в Російській імперії. 

Завдяки невтомній праці Христини Данилівни понад 17 тисяч жінок на Сході Україні здобули освіту. І, хоча вона цілком спокійно могла жити за рахунок чоловіка, пані Алчевська все своє життя поклала, аби втілити мрію маленької дівчинки, яка підслуховувала уроки під дверима, — мрію про освіту, доступну якомога більшій кількості жінок.

Текст та колажі — Антон Алохінссон, обкладинка — Катерина Дрозд, фотоматеріали взято з відкритих джерел.