Харків, де твоє обличчя? Як Харків вплинув на творчість Лесі Українки та Михайла Косача

Родина Косачів-Драгоманових залишила вагомий слід в українській історії. Її талановиті представники відзначились у літературі, громадській діяльності, педагогіці, етнографії, науці, музиці, медицині.

Найбільш відомою представницею роду Косачів по праву вважається Лариса Косач-Квітка, більш відома як Леся Українка. Саме їй судилося стати однією з найвизначніших українських літераторок. Талановитими також були її троє сестер та двоє братів. Зокрема, Михайло Косач, який реалізувався і в літературі, і в науці. 

З Михайлом, старшим братом, у Лесі були особливо близькі стосунки. В дитинстві вони були нерозлучні. Життя обох в певний момент було пов’язане з Харковом, щоправда, досвід у них був різним. Леся на теренах Харківської губернії знайшла тимчасове полегшення від виснажливої хвороби, а Михайло багато років потому будував у Харкові наукову кар’єру. Також він зустрів тут свою смерть.

Хвороба і пошуки полегшення

Ця історія починається з Лесі, чиє перебування в Харківській губернії перепало на 1889 рік. Привела її туди не жага до подорожей, а необхідність пройти лікування. Сім років до того, під час святкування Водохреща, десятилітня Лариса сильно застудилася. Спочатку лікарі бачили ревматичні симптоми і назначали дівчинці відповідне лікування, яке не давало бажаних результатів.

Правильний діагноз — туберкульоз кісток — їй поставили тільки влітку 1883 року. Тоді Леся завітала до міста Гадяч Полтавської губернії, де її оглянув земський лікар, поляк А.О. Борткевич. На той час антибіотики ще не винайшли, тому хворим лікарі радили солоні ванни та операції. Так Леся в пошуках полегшення побувала на різних курортах та санаторіях — як в Україні, так і далеко за її межами. Як відомо, подолати цей діагноз вона не змогла й до кінця життя.

Та хвороба не завадила Лесі отримати блискучу освіту. Навчалася майбутня літераторка вдома. Спочатку  під керівництвом матері, потім — в приватних вчителів. Вчитися до гімназії її не віддавали. По-перше, слабке здоров’я не дозволяло дівчині витримати всю цю шкільну рутину, по-друге, батьки боялися, що гімназія зіпсує її чудову українську мову. В тодішній Російський імперії українська мова опинилася у вкрай скрутному становищі — її витісняли з багатьох публічних сфер, зокрема, з освіти. У гімназіях та вишах викладали виключно російською. До речі, з тієї причини до гімназії не поїхав і брат Михайло.  

Домашня освіта не завадила Лесі з раннього віку зануритися в тогочасне літературне життя. У 1888 році вона разом із Михайлом ініціювала створення гуртка «Плеяда». 

До його лав, окрім самих Косачів, входили хлопці та дівчата з числа обдарованої молоді. Заняття гуртка проходили в квартирах Старицьких, Косачів, Лисенків. До молодих дарувань приєднувалися й старші літератори та культурні діячі: Михайло Старицький, Олена Пчілка, Микола Лисенко. Діяльність «Плеяди» була спрямована не тільки на розвиток української культури. Його учасники щиро захоплювались європейською літературою та бажали познайомити українську аудиторію з кращими його творами. Так, Леся запропонувала проєкт перекладу творів світової літератури українською мовою. Це мав бути Байрон, Гете, Гюго, Діккенс… Усього в тому проєкті фігурувало понад 70 письменників.

«Я з утіхою згадую своє перебування у Харкові»

Лікування не можна було ставити на паузу. Коли Лесі було 18 років, перед родиною в черговий раз постало питання — куди їхати далі? Вибір впав на Харківську губернію. 

Харків на той момент активно розвивався як місто. Родина сподівалася, що там знайдуться фахівці, які допоможуть дівчині з її недугом. У Харкові також жив рідний дядько Лесі Олександр Драгоманов. За фахом він був лікарем-психіатром, працював в Олександрівській лікарні. Першою до Харкова завітала бабуся Лесі Єлизавета Драгоманова. Вона приїхала до сина порадитись щодо візиту онуки. Тоді було вирішено привезти Лесю до Харкова на консультацію до хірурга Вільгельма Грубе.

До Харківської губернії Леся поїхала разом зі своєю матір’ю, Оленою Пчілкою. Спочатку вони завітати у Косівщину — невеличкий хутір серед квітучих степів Слобожанщини. Там у народному санаторії працювала цілителька Параска Богуш. Славилася ця жінка гарячими лікувальними ваннами, які готувала на травах. Хворі жили в хатах жителів хутора. Богуш особисто обходила пацієнтів та готувала їм розчини для ванн. Лікування в такому санаторії коштувало дешево, пацієнти платили за хату та харчування. А самій лікарці — хто скільки міг.

Леся згадувала Параску Назарівну як людину поважну, сувору та строгу до своїх пацієнтів. Дівчина ручалась, що Богуш не була шахрайкою і в жодні «шептання» та «виливання» не вірила. Свого часу з Харкова до Богуш приїжджала губернська медична комісія перевірити методи лікування, і згодом визнала їх гідними для практики. Лікарка, оглянувши молоду пацієнтку, одразу зрозуміла, що не зможе її вилікувати. По силам їй було тільки полегшити стан дівчини.

У вільний час Леся часто гуляла околицями хутора, серед запашних трав та розлогих верб. Цей край зачарував майбутню літераторку. У грудні того ж року Леся написала новелу-спогад «Весняні співи». Проявляла письменниця до краю й етнографічний інтерес. Леся описувала, як вдягалися місцеві юнаки та дівчата, про що говорили старші люди, які пісні виконувала молодь. Співи, до речі, їй сподобалися найбільше. В одній новелі вона зафіксувала аж шість пісень.

Саме лікування було важким та виснажливим. Тому після першого курсу лікарка порадила Лесі їхати та деякий час відпочити, а потім знову повторити курс ліків. Як згодом дівчина писала братові Михайлові, цей «бабин» метод їй не тільки не нашкодив, а радше навпаки — допоміг. 

У квітні 1889 року Леся з матір’ю поїхала у Харків до Олександра Драгоманова. Жив він разом з дружиною в будинку на вулиці Сумській, 6. Невеличка триповерхова будівля належала купцю Лискову, а коли власник переїхав до Харкова, то зробив його п’ятиповерховим. Таким він дійшов до наших днів — в стилі модерн, зі стінами, оздобленими кольоровими керамічними плитками, арочними вікнами та скульптурами на надвіконнях. 

Після короткого перебування у Харкові 12 червня 1889 року Леся напише бабусі Єлизаветі Драгомановій: «…Про мене і про моє здоров’я, певно, Вам дядько розказав, то я думаю що зможу не писать про те, як мені було в Харківщині у теї баби. Бувайте здорові, милая бабушка. Кланяйтесь і цілуйте від мене дядю Сашу і тьотю Олександру Василівну, я з утіхою згадую своє перебування у Харкові. Будьте здорові! Ваша Леся».

Серце Слобожанщини билося в Харкові

Наприкінці XIX століття Харків вже утвердився як економічний, політичний та культурний центр Слобожанщини. Цей статус він почав здобувати з 1726 року, коли в місті заснували Харківський колегіум. Саме з цим закладом пов’язано чимало видатних діячів культури, науки та освіти, серед яких: філософ та поет Григорій Сковорода, композитор і диригент Артем Ведель, живописець та педагог Іван Саблуков та інші. Близько століття вихідці колегіуму популяризували ідеї Просвітництва, пропагували освіту, науку та культуру. Це створило передумови для заснування Харківського університету в 1805 році.

Як пише кандидатка філологічних наук Анна Столярова у своїй праці «Харківська весна Лесі Українки», протягом всього ХІХ століття імперія активно русифіковувала українські землі. Всупереч цьому, в містах знаходились представники інтелігенції, купецтва та чиновництва, які не відмовились від української ідентичності та щиро любили свій народ. Освіченні харків’яни почали об’єднуватися в гуртки українських народолюбців. Професори Харківського університету зіграли значну роль в організації гуртків. Цей виш, до речі, був прихильний до українознавства і дав чимало яскравих діячів з цієї сфери.

На початку свого заснування Харківський університет затвердився як центр науки та освіти Слобідського краю. Серед його професорів відзначився український науковець, літератор та перекладач Петро Гулак-Артемовський. Тут здобув освіту відомий історик, етнограф та письменник Микола Костомаров. На Слобожанщині він розпочав свою наукову діяльність, писав вірші та драми, збирав фольклор, став співорганізатором Кирило-Мефодіївського товариства.  У Харкові розпочався творчий шлях поета Якова Щоголіва. Його ранні вірші, в яких оспівувалося старе козацьке життя, любили в родині Косачів. Загалом, з цим краєм було пов’язано чимало яскравих та видатних імен.

У Харкові була розвинена видавнича діяльність, там друкувалося чимало українських творів. У другій половині ХХ століття в місті видавали поважні етнографічні збірки та наукові праці з українського письменства та історії українського народу. Особливо в цій царині відзначився професор Харківського університету, видатний лінгвіст Олександр Потебня. Перша бібліотека міста існувала ще при Харківському колегіумі. У 1886 році в Харкові була заснована громадська книгозбірня, яка пізніше стане відомою бібліотекою імені Короленка.

У другій половині ХХ століття Харків відзначився інтенсивним розвитком науки, торгівлі промисловості та будівництва. Було побудовано нові мости, каменем оздоблено близько половини вулиць, а на головних з’явилися перші електричні ліхтарі. У 1881 році запрацювала перша лінія водонапору, а вже через рік почала діяти кінна залізниця. Наприкінці ХХ століття змінилася забудова міста. З’явилися нові види будівель, самі будинки почали обладнувати центральним опаленням, водопроводом, каналізацією, електрикою та ліфтами. Чимало уваги приділялось й суто естетичній складовій — будівлі прикрашалися ліпленнями, декоративною штукатуркою, їх облицьовували керамікою та природним каменем. 

Словом, то було сучасне місто, яке активно розвивалось. Саме таким побачила Харків 18-річна Леся. Але куди сучаснішим його застав її брат, Михайло Косач.

---

Читайте також:

• «Харків, де твоє обличчя?». ­­Як Російська імперія та СРСР русифікували наше місто та що з того вийшло
• Харківська резиденція в будинку «Слово» відновлює роботу
• «Синергія — це процес взаємної любові». Інтерв’ю з директоркою харківського ЛітМузею Тетяною Пилипчук

---

«Бути при цій роботі слід волинським людям»

Михайло Косач був різнобічно розвинутою особистістю. З одного боку — письменник та перекладач. З іншого — вчений-фізик, метеоролог, автор низки наукових праць. Другу частину свого таланту він розкрив саме у Харкові. Молодий науковець був ґрунтовно підготовлений до блискучої кар’єри в галузі фізики. Він володів математичним аналізом, глибоко вивчав теоретичну механіку, був досвідченими майстром у галузі експериментування. 

10 серпня 1901 року Михайло став приват-доцентом Харківського університету кафедри фізики і метеорології. Варто зазначити, що за професорським складом харківський виш був одним із найсильніших. Тут працювало чимало визначних вчених, зокрема Микола Сумцов та Олексій Бекетов.

Михайло Косач читав курси загальної метеорології, електростатики, електродинаміки та електромагнетизму, механічної теорії тепла, рентгенівських променів. Ніби цього було мало, то Михайло знаходив час викладати загальну фізику в Ветеринарному інституті та школі технічного товариства.

У грудні 1902 року Харківське губернське земське товариство виділило кошти на організацію метеорологічної мережі Харківщині. Відповідний проект розробляв Косач. По суті, мова йшла про значне розширення метеорологічної мережі. Початок цієї ініціативи поклав ще вчитель Михайла, видатний фізик Микола Пильчиков. Він подарував власні кошти — 500 рублей, значні гроші на той час — на будівництво метеостанції. То був скромний будиночок неподалік астрономічної обсерваторії. Протягом 1891-1894 років за ініціативи Пильчикова в Харківській та Курській губерніях було створено кілько метеостанцій. А з 1901 року над організацією мережі почав працювати його найпослідовніший учень — Михайло Косач. До речі, його науковий інтерес не обмежувалися Харківщиною. Наприклад, він прагнув боротися з болотами на Поліссі та повенями Західного Бугу.

«Бути при цій роботі слід би волинським же людям, а не кому іншому», — писав він сестрі Ользі 12 березня 1902 року.

Одночасно з розширенням мережі метеостанцій Михайло Косач клопотався будівництвом університетської магнітно-метеорологічної обсерваторії. Це була ідея Пильчикова, на яку хронічно не вистачало коштів.

Талановитий педагог та добрий друг харківських студентів

У харківському університеті Михайло Косач розкрив себе не тільки як працьовитого науковця, а й як талановитого викладача. Під час кожної лекції Косач прагнув передати студентам та слухачам «відчуття причетності до наукового творіння». Лекції були живі та яскраві. Сухий та прісний переказ підручників був для нього неприпустимим. Студенти Михайла Косача любили, вважали його великодушним та доброчинним. Особливо їх вражала поведінка на іспитах: коли молодий викладач бачив прогалину в званнях студента, він не чіплявся за неї. Навпаки — терпляче роз’яснював незрозумілі моменти і тим самим вів його до усвідомлення теми.

У Михайла були свої погляди на викладання. Зокрема, в 1900 році він писав матері, що заборонив би людям, які самостійно нічого не створили в науці, писати підручники. А також щедро платив би великим вченим за викладання в середніх школах. За його словами, саме такі люди на підставі свого шкільного досвіду могли писати найкращі підручники.

Життя Косача не обмежувалося наукою. Разом із дружиною, письменницею та перекладачкою Олександрою Судовщиковою-Косач він брав активну участь у діяльності Харківського видавничого комітету. Зокрема, заснував «Українську комісію», яка піклувалася виданням українських книг. У 1903 році окремою книжкою вона випустила оповідання Грицька Григоренка «Сама собі». Під цим іменем, до речі, творила сама Олександра. 

У 1905 році, вже після смерті Михайла Косача, було надруковано кобзарські думи. Збірник не містив даних про свого упорядника. Як зазначає українська літературознавиця Лариса Мірошниченко, його ім’я б залишилось невідомим, аби не коротке повідомлення в тижневику «Вісник культури і життя», де Михайло Косач згадується в якості упорядника.

Не залишався Михайло Косач осторонь тогочасного літературного життя. Зокрема, він жваво відреагував на так званий «похід Сергія Єфремова проти українських символістів». Мова йшла про статтю «В поисках новой красоты», в якій літературний критик та публіцист Сергій Єфремов досить критично оцінив творчість молодих українських прозаїків: Хоткевича, Кобилянської, Крушельницього, Авдиковича, Кобринської. Особливо Михайло переймався почуттями Ольги Кобилянської — на його думку, про неї критик висловився найбільш образливо. У таких ситуаціях Михайлу Косачу особливо бракувало преси, яка б оперативно друкувала матеріали, він мріяв заснувати власне видання. На жаль, ці плани Косачу не вдалося втілити. 1903 рік став для науковця останнім.

Останній рік

«Квітучий і прекрасний, як сонячний промінь», — таким згадувала Михайла Косача дружина в його останнє літо 1903 року. Тоді науковець поринув у будівництво заміського будинку на хуторі Безбородьків на Полтавщині, до якого згодом мала переїхати вся родина. Як згадувала Олександра, Михайло «всю душу свою вкладав у кожну його цеглину, вставав на зорі і працював до зорі». Подружжя мріяло про цей будинок. Сидячи вечорами на його фундаменті, Михайло Косач думав про свою майбутню вітальню, їдальню та спальні, високі вікна, ліхтарі та балкон із широкими дверима. За те літо будинок майже виріс, хоча роботи там вистачало.

На початку вересня Михайло поїхав працювати в Харків, а дружина з донькою залишилась на хуторі. 25 числа Олександра отримала від чоловіка світлого й теплого листа. Він писав з приводу десятої річниці їх вінчання, обіцяв у неділю приїхати і всією родиною поїхати з міста. Але не вийшло. Вже кілька днів Михайло хворів на дизентерію. Спочатку чоловік долав симптоми самотужки, ходив на лекції, навіть відвідав виставку та завітав до знайомих у гості. Його донька згодом припускала, що причиною хвороби став квас, який батько випив на сільськогосподарській виставці. Коли Олександра зі своєю матір’ю та дитиною прибула до Харкова, Косач вже був у лікарні. Щоб не заразити рідних, він категорично відмовився лікуватись вдома.

Лікарі запевняли Олександру, що скоро чоловік повернеться здоровим. Але за останні п’ять днів його стан тільки погіршувався. Михайло марив, кликав найдорожчих людей. 3 жовтня він помер. На той момент науковцю було всього 34 роки.

Мати прибула до Харкова 4 жовтня, батько — 5-го, сестри Ольга та Олександра — 6-го. Лесі, яка на той момент лікувалася на Кавказі, родина вирішила поки нічого не повідомляти. Панахида за померлим відбулася 5 жовтня в Антоніївській університетській церкві. Ольга Косач згадувала, що Олена Пчілка сильно побивалася через смерть сина. Також вона відмітила вдову Олександру, яка на той момент немов скам’янила від утрати.  

Родина вирішила поховати Михайла в Києві. 7 жовтня домовину урочисто везли на вокзал з екіпажем Алчевських. Проводити улюбленого викладача прийшли студенти, професори, його друзі та знайомі. Також участь в процесії взяли студенти Ветеринарного інституту. Для них ця людина була не тільки талановитим викладачем, а й добрим другом.  

Сумна звістка наздогнала Лесю Українку в Тбілісі. Літараторка важко сприйняла цю втрату. Під час листування вона довго не могла написати про смерть брата. За словами Лесі, її рука на той момент оніміла від горя, а вона сама була «душею хвора». Вперше Леся написала про Михайла лише в липні 1904 року в листі до Ольги Кобилянської. Як згадувала літераторка, вона ледве примусила свою руку написати ці страшні слова. Леся зізналася, що була на могилі брата, але все ще не хотіла вірити в його смерть.

Юлія Гуш, обкладинка — Катерина Дрозд