Головна - Місто - Як харківські літератори жили до Будинку «Слово», і до чого тут Холодногірська бібліотека. «Харків, де твоє обличчя?»
…

Як харківські літератори жили до Будинку «Слово», і до чого тут Холодногірська бібліотека. «Харків, де твоє обличчя?»

Час прочитання: 12 хв

Харків 1920-30-х років хоч і був центром культурного життя, та проблема з житлом стояла вельми гостро. Не всі могли дозволити собі оренду квартири — ціни були захмарними, а зарплати маленькими.

До Будинку «Слово» літератури жили де доведеться. Одним із прихистків став будинок по вулиці Полтавський шлях, 118. Зараз тут знаходиться Холодногірська бібліотека.

У проєкті «Харків, де твоє обличчя?» авторка «Люк» Юлія Гуш дослідила, як склалися долі мешканців цього будинку та яким був літературний процес до «Слова».

Заселений на початку 1930-х років, Будинок «Слово» був схожий на мрію тодішніх літераторів: сучасний, з просторими квартирами, високими стелями та великими вікнами. Та ця мрія перетворилась на суцільний жах, коли совєтська система почала нищити його мешканців один за одним.  

Що ж було до «Слова»? У 1920-х роках через дорогу оренду навіть відомі та визнані автори були змушені селитися в комуналках, крихітних комірках та кухнях. Комусь взагалі доводилось спати на підлозі, зберігати рукописи в каструлях та без кінця воювати з мишами і пацюками.

У будинку по вулиці Полтавській шлях, 118 тоді жили Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Василь Мисик, Терень Масенко, Григорій Костюк та інші представники літературного процесу. Парадоксально, але з покращенням житлових умов життя літераторів ставало все складнішим. Адже по ним бив як совєтський терор, так і суто особисті трагедії.

бібліотека
Колишній будинок літераторів на вул. Полтавський шлях, 118 (нині — Холодногірська бібліотека)

«Цю компанію незабаром битимуть так, що пір’я летітиме»

Григорій Костюк — вчений-літературознавець, письменник, критик, історик та журналіст. Його доля була непростою, як у більшості українських інтелігентів тих часів. 

Костюк також потрапив в немилість до радянської влади. Спочатку його звільнили з вишу за «націоналістичні прояви» в лекціях та «перекручування програми», а потім засудили до п’яти років концтабору у Воркуті. У 1944 році Костюк зміг емігрувати на захід. Пройшовши через табори для «переміщених осіб» в Німеччині, працював у Дослідному центрі Колумбійського університету. 

Костюка реабілітували тільки у 1989 році. Своє непросте життя він згодом опише в двотомнику «Зустрічі та прощання».

бібліотека
Григорій Костюк та його праця «Зустрічі та прощання»

Перенесемося в 1929 рік, коли 26-річний киянин Григорій Костюк тільки приїхав до Харкова. По дорозі Костюк дискутував як сам з собою, так і з відомими постатями свого часу. Чи справді Харків — місто без обличчя, як писав Павло Тичина в своєму вірші? А як же тоді Григорій Сковорода, Василь Каразін, Григорій Квітка-Основ’яненко та перший український університет? Хіба це не його обличчя? Чи мав рацію Микола Хвильовий, коли стверджував, що це «велике, але не величне місто забуло про своє слобожанське народження»? Тоді Костюку вельми хотілося виправдати Харків, в якому він починав нове життя.

«Щось це місто таїло в собі не тільки слобожанського, а й загальноукраїнського, — згадував Григорій Костюк. — Зрештою, Хвильовий, Тичина і сотні їх послідовників, що “окупували” це тепер ще й столичне місто, плюс тисячі отакої як я молоді, що напливає до нього, напевне визначать на майбутнє його обличчя. Так дискутуючи сам із собою, а трохи і з моїми тогочасними кумирами, я врешті опинився на Харківському вокзалі».

Поселився Костюк в новому будинку на Холодній горі по вулиці Свердлова, 118 (зараз це Полтавський шлях). Там зарезервували зо два десятка помешкань для письменників. Костюк згадував, що разом із ним жив Андрій Головко, Іван Микитенко, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Йона Шевченко, Василь Минко, Дмитро Бедзик, Наталя Забіла, Василь Мисик, Терень Масенко, Сава Божко. З останнім він товаришував ще до свого переїзду.

бібліотека
Будинок літераторів та частина його мешканців

Згодом перед Григорієм Костюком постало питання щодо пошуку роботи. Тому письменник та журналіст Сава Божко пообіцяв піти до «папаші» — Сергія Пилипенка, голови спілки селянських письменників «Плуг» та директора Державного видавництва України. Він прийняв їх «без всякої помпи, просто і діловито».

Від Пилипенка Костюк отримав перше замовлення. Це був нарис про Панаса Мирного, за який молодий автор отримав перший солідний гонорар. Також Костюк став активно вливатися в тогочасне літературне життя та знайомитися з відомими літераторами.

«Моя ідилія дружби з Савою Божком продовжувалась не довго, — зазначав Григорій Костюк. — Як тільки він довідався, що я беру активну участь у творенні нової літературної організації, де провідні ролі грають Хвильовій, Куліш, Досвітній, Яловий, він дуже розгнівався. Спересердя сказав мені, що я політично сліпий, що я не розумію, в яку небезпечну компанію я влажу. При цьому він самовпевнено додав, що ту компанію будуть так незабаром бити, що з них пір’я летітиме».

За що їх будуть бити — Костюк щиро не розумів. Хоча і вірив, що до такого повороту подій готовий. Він згадував, що Сава Божко був ідейним опонентом Хвильового, хоча така люта нетерпимість була неочікуваною. 

Письменник не став зважати на ці застереження і щотижня відвідував збори майбутньої літературної організації, яка на той момент навіть не мала назви.

Комусь пахло «націоналістичною дулею» Хвильового, комусь — небезпечною політикою

Тоді в місті панували оптимістичні ілюзії щодо перемоги української культурної революції. Разом з тим мистецьке середовище потребувало змін. 

«Українська мова стала вже панівною викладовою мовою в усіх навіть технічних, медичних, економічних і партійних школах України, — писав Григорій Костюк. — Опера, оперета, драматичні театри, естрадні концерти, радіо, культосвітня праця в усіх профспілка, вся преса, починаючи від центрального органу партії “Комуніст” і кінчаючи малими, для “хатнього вжитку”, заводськими та шахтарськими, навіть стінними газетами, все було вже українською мовою. Українізація державного та партійного апарату активно поширювалася».

За словами Костюка, доба позагрупового «Літературного ярмарку» вже відійшла в минуле. Виникла потреба в створенні справді незалежної літературної організації. Так, у серпні 1929 року відбулася перша зустріч прихильників цієї ідеї. Тоді Григорій Костюк вперше познайомився з Яновським, Сенченком, Епіком, і звісно, з Хвильовим.

«Оце той грізний полеміст, що потрясав та потрясає українським культурним і політичним світом? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі? Я мовчки вдивлявся в цю нервову худорляву постать, що жваво оберталася в гурті друзів, безпосередньо, щиро посміхалася й щось говорила, — згадував Григорій Костюк. — За якусь мить я кажу тихо Масенкові: “Я собі не таким уявляв Хвильового”. “Ти, мабуть, уявляв його собі у формі бойового генерала чи в вигляді статечного професора?”, не без іронії зауважив Масенко».

бібліотека
Портрет ліворуч — Микола Хвильовий (Харків, середина 1920-х). Праворуч — портрет Миколи Хвильового авторства Михайла Жука (1925)

У тому товаристві був ще й Остап Вишня, Майк Йогансен, Микола Куліш, Олесь Досвітній та Павло Тичина. Жодної церемоніальності чи субординації Костюк не відчув. Всі були дружні та рівні. Говорили про що завгодно, але не про літературу. Згадували веселі епізоди з життя, обговорювали риболовлю та полювання. 

Звісно, то була не остання зустріч. У вересні 1929 року літератори провели свої перші збори. Спочатку слово взяв виступав Хвильовий. Він наголосив, що настала суворо регламентована та політично загострена доба. Тому, щоб бути корисними, літераторам варто або увійти до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), або створити незалежну організацію.

бібліотека
Зустріч із письменниками. Майк Йогансен та Микола Хвильовий (відповідно: третій і другий справа)

Майк Йогансен не був задоволений такою ідеєю. Він зазначав, що в такому випадку їх попередня боротьба з масовізмом у літературі була даремною. Також він остерігався, що роль письменника буде зведена до такого собі «гвинтика в системі», який просто опрацьовує кинуті згори теми. 

Були й інші опоненти. Комусь не давав спокою сумний досвід ВАПЛІТЕ, якому через незадоволення партійного керівництва довелося самоліквідуватися. Комусь пахло «націоналістичною дулею» Хвильового, комусь — просто небезпечною політикою.

Дискусія була бурхливою. Але тим не менш, так змогла народитися нова організація — Об’єднання студій пролетарського літературного фронту, або ж ПРОЛІТФРОНТ. Проте як і слід здогадатися, ця організація також не сподобалась партії.

«…Тоді у високих керівних центрах керівної диктатури постала думка як прибрати до рук цю розпанахану творчу стихію? Їм легше та зручніше було мати справу з одним головою об’єднаних в союз усіх окремих організацій, ніж з кожною організацією окремо, — писав Григорій Костюк. — Бажання прибрати в свої руки усі письменницькі організації в ЦК партії щодалі зростало. В Україні воно стало дуже актуальним у найбільш розпалений дискусією 1927 рік».

Ясно було одне — ПРОЛІТФРОНТ мусив вмерти

Тривожним дзвіночком для харківських літераторів став процес Спілки визволення України на чолі з Сергієм Єфремовим. То була показова справа, сфабрикована Об’єднаним державним політичним управлінням (ОДПУ) задля дискредитації української інтелігенції. 

На ПРОЛІТФРОНТівців ця новина справила гнітюче враження. Жодних дискусій з цього приводу не було, хоча всі розуміли, що від них вимагають офіційної заяви. Літератори обрали резолюційну комісію, яка підготувала текст заяви, і як згадував Костюк, вона була гостро-осудливою. Що стосується самого письменника, то його підпису там не було просто тому, що не був присутнім на зборах. В іншому випадку, підписання він би не уникнув.

Разом з тим, ПРОЛІТФРОНТ продовжував свою активну діяльність, але дні його ставали все похмурішими. Не надавав оптимізму і конфлікт з ВУСППОм. Остання організація, користуючись протекцією вищих партійних інстанцій, претендувала на роль провідної літературної організації. Тому жодної лояльності до опонентів не проявляла.

«А насправді, це була підступно продумана політична інспірація, що виходила десь з глибин Політбюра ЦК КП(б)У, а може ще й з вищих сфер, — зазначав Григорій Костюк. — Там укладалися симпатії чи антипатії до тих чи інших письменників, митців та цілих організацій. ВУСПП та подібні близькі до неї організації гради тут ролю тільки амбітних пішаків <…> 

Акція проти ПРОЛІТФРОНТу розгорталася поволі та підступно. Почалося, з одного боку, з доносів до відділу культури і преси ЦК КП(б)У, а з другого, витворення негативної суспільної опінії».

З літа 1930 років ПРОЛІТФРОНТ зазнавав цькувань та переслідувань. Проти них активно виступали критики та публіцисти, підбадьорювані відповідними органами (зокрема й з Москви). Як згадував Костюк, особливо неочікуваним та ганебним стало цькування з боку «Нової генерації» на чолі з футуристом Михайлем Семенком. Літературною критикою там навіть не пахло. Полеміка йшла в суто політичні площині.

«І от саме в рік, коли проти Хвильового виступив увесь могутній партійний апарат та його вусппівські підгавкувачі, коли єдиним аргументом у наступі на Хвильового була політика, коли його погляди було скваліфіковано як націоналістичні та антипартійні, то Семенко, видаючи свій журнал “Нова генерація”, майже в кожному числі почав і собі активно каркати на Хвильового», — згадував Костюк.

У грудні ситуація погіршилась. Хвильовий, Куліш, Досвітній робили все можливе, щоб утримати організацію від розгрому, але все було марно. Ясно було одне — ПРОЛІТФРОНТ мусів вмерти. Партія мала до нього абсолютну недовіру, їй було досить однієї слухняної організації — ВУСППу. 

19 січня 1931 року ПРОЛІТФРОНТ офіційно припинив своє існування.

«Так замкнулася остання спроба незалежного існування великої літературної групи під ідейно-мистецьким проводом Хвильового, Тичини, Куліша. Настала доба (перша її фаза у ВУСППівській формі) єдиної, уніформованої спілки письменників наскрізь контрольованої та слухняної», — згадував Григорій Костюк.  


Читайте також:


Зустрічі та прощання в житті Григорія Костюка

У своїй автобіографії Григорій Костюк згадував своїх сусідів, колишніх мешканців будинку по Полтавському шляху. Коли побудували «Слово», багато хто з них переселився саме туди. Проте в тих просторих квартирах вони не бачили ні затишку, ні спокою, ні творчої наснаги. 

У 30-ті роки більшість мешканців потрапили під увагу НКВС. Парадні двері були перекриті, надворі велося чергування. Почалися й перші арешти. Письменники переставали писати, вони обрушувалися з критикою як один на одного, так і на самих себе. У травні 1933 року заарештували Михайла Ялового. Спочатку його засудили до десяти років виправно-трудових робіт. Справу потім перенесли. Вирок — розстріл. 

Наступного дня Михайло Хвильовий запросив друзів у гості. Під час розмови він відлучився до свого кабінету, звідки й пролунав постріл. Це самогубство стало тяжким ударом для літераторів.

бібліотека
Похорони Миколи Хвильового (15 травня 1933 року)

Згадував Костюк Володимира Сосюру. На початку 30-х справи у літератора йшли не дуже добре. Його твори не передавали, а нових, згідно офіційним вимогам, він писати не міг. Гонорарів не було, і Сосюра жив дуже бідно. У 1932 році він, як і сам Григорій Костюк, перебрався до Будинку «Слово». Жили в одному в під’їзді. У квартирі Сосюри було дуже пусто: один стіл і для їжі, і для роботи, матраци замість ліжок. Сосюра на той момент одружився. Але сімейне життя, підточене злиднями, не склалося. 

Як згодом розповідала сестра Сосюри, з його квартири сусіди неодноразово чули крики та верески. Одного разу до них приїхала міліція, яка забрала літератора до лікарні для нервово хворих. Костюк знов зустрів Сосюру в 1934 році. Той розповів, що під час лікування на нього напав інший пацієнт, вельми буйний та агресивний. І під час спроби самозахисту письменника вирішили відправити на лікування до Москви.

«Сосюра був органічним сном свого народу, — зазначав Григорій Костюк. — Без свого народу, без України, як батьківщини, його не можна було собі уявити. Як без цього не уявляв себе і він сам. 

Але, як громадянин, як політична особистість, він не мав твердого характеру. Тому, він міг робити, і робив, дуже несподівані кроки».

Сосюра пережив багатьох колег. У 1948 році його відзначили Сталінською премією, але у 1951-му поет знову зазнав цькувань за «буржуазний націоналізм». Все через вірш «Любіть Україну», написану в останні роки Другої світової війни. Через це ментальний стан Сосюри погіршився, і йому знов довелося повернутися до лікарні. Згодом письменник пережив два інфаркти, від останнього так і не зміг оправитися. Помер Сосюра 8 січня 1965 року.

бібліотека
Володимир Сосюра

Тереня Масенка Костюк знав із самої юності. Він виділявся на фоні інших студентів. Костюк згадував його вроджену шляхетність, людяність та дружність. Освіту Масенко здобував у Харкові. Тут же і увірвався в літературне життя. Багато писав та публікував власних поезій. Приєднався до групи молодих літераторів — «Молодняку». Сам визначав себе як поета-лірика. Хоча, за словами Костюка, не був чужим до актуальних подій свого часу.  

«На літературних вечірках він читав свої поезії, — описував Масенка Григорій Костюк. — Вони декому до душі. Сповнені туги за соняшною Херсонщиною, за золотими пшеничними ланами, за польовими квітами, за дитячими радощами. Мені ці мотиви не дуже припадали до серця, але я любив Тереня за щирість».

За словами Костюка, по натурі Терень Масенко був чутливою, товариською, чесною та незрадливою людиною. Таким він був у сімейному житті. Одружився він на Тетяні, своєму першому великому коханні. А через рік у подружжя народилася донька Іра. 

Терень ріс як поет, росли і його заробітки. Згодом він перебрався в чотирикімнатну квартиру в Будинку «Слово». Але ідилія тривала недовго. Тетяна закохалася в одного студента та заявила, що лишає чоловіка з донькою. Масенко важко переживав цю зраду, проте зміг взяти себе в руки і повністю зосередитись на творчості. 

З часом болючий жаль до Тані зник. У цей момент письменник випустив одну зі своїх кращих поетичних збірок — «Тетяні». Це було усвідомлення прощання, після якого Масенко ніби ожив.

Літератор пережив багатьох своїх колег та помер у 1970 році. До цього він видав «Роман пам’яті», де містяться його спогади про Павла Тичину, Максима Рильського, Анатолія Петрицького, братів Майбородів, Джамбула та Янку Купалу, Андрія Малишка.

бібліотека
Терень Масенко

З творчістю Юрія Яновського Костюк познайомився раніше, ніж із самим літератором. Григорій свого часу написав схвальну статтю на його дебютний роман «Майстер корабля», оригінальний як за формою, так і за змістом. Полюбив творчість Яновського і за новаторство, романтичний настрій та віру в майбутнє нації. Студентська молодь була зачарована «Майстром корабля», хоча критики до автора були нещадні.

«Коли проти цього роману гостро виступила провідна частина ВУСППівської та партійної критики, коли його було демагогічно скваліфіковано, як несучасний, націоналістичний (бо ж апотеоза культури нації!), а романтизм його назвали реакційним, то моя ентузіяста цього твору душа просто не витримала, — згадував Григорій Костюк. — Я сів і написав статтю <…>

Стаття мала виразну тенденцію показати безґрунтовність та необ’єктивність партійних критиків роману. Це була не тільки оборона “Майстра корабля”, а запальна пропаганда його стилю, його мистецьких досягнень».

Стаття була викликом для пропагандистів ВУСППівського монументального реалізму. І як би іронічно це не звучало, опублікували її в Літературній газеті, яка найбільше лаяла Яновського. 

«… непокірний, критично думаючий, принциповий, культурновимогливий, непримиренний до примітивів та профанаторів, — писав Костюк про Яновського. — Він любив людей з героїчною біографією. Шанував талановитих, хоч і звихненних і поламаних життям людей. Не виправдовував учинків ні окремих людей, ні урядів, які приносять людям зло та нещастя. І то незалежно, якими б високими ідеями вони не прикривались. Приймав глибоко до серця людське горе й готовий був завжди допомогти».  

На відміну від багатьох інших колег, Яновський не зазнав ув’язнення. Під час Другої світової війни він став редактором журналу «Українська література» і військовим кореспондентом. Але згодом далося взнаки підірване здоров’я. Помер літератор 25 лютого 1954 року.

бібліотека
Юрій Яновський

Василь Мисик став відомим дуже рано — йому на той момент навіть шістнадцяти не виповнилось. Згодом він зміг увійти до кола визнаних літераторів свого часу. Григорій Костюк познайомився з Мисиком у серпні 1929 року. Зовні тихий та скромний, він мав складнішу індивідуальність і справляв враження вихідця з традиційно-інтелігентної родини. 

На зборах ПРОЛІТФРОНТу Мисик ніколи не брав слово, проте уважно слухав усіх і на кожне питання мав свою думку. Після ліквідації організації він вступив до ВУСПП. За словами Мисика, без членства йому всі дороги були закриті.

Мисика арештували у 1934 році. Про це сказала дружина. Вона також попередила Костюка, що він теж у прикрій ситуації та закликала рятуватися. Якось під час свого візиту до Нижнього Тагілу Костюку до рук потрапив примірник газети «Правда». Там мова йшла про вирок у справах терористів-білогвардійців. Серед перерахованих осіб він побачив самого Мисика. На щастя, літератора тоді не розстріляли. 

У 1942 році Костюк потрапив до Києва. Випадково він зустрів лікарку, яка передала йому новину про Мисика. Мовляв, його бачили в одному з таборів для полонених. Як виявилося згодом, літератор потрапив у німецький полон, де промучився до 1945 року.

У 1956-му з Мисика раптом зняли всі звинувачення та реабілітували. Так почалося його літературне відродження. Починаючи з 1958-го у Мисика одна за одною виходитимуть поетичні книжки. Плідно працював він і на перекладацькій ниві. Помер Василь Мисик 3 березня 1983 року на 76 році життя.

бібліотека
Василь Мисик

Сам Григорій Костюк після п’яти років ув’язнення повернувся до України. З 1940 по 1944 рік він жив та працював у Слов’янську, Києві, Львові. Вже в еміграції став одним із засновників Української революційно-демократичної партії, яку певний час й очолював. 

Після переїзду до США ініціював створення ОУП «Слово» та став першим його головою. У 1959-1964 роках очолював Мистецьку комісію Комітету з побудови пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні. 

Григорія Костюка реабілітували аж у 1989 році. Помер він у 2002-му в місті Сільвер-Спрінґ, штат Мериленд. Похований на українському цвинтарі святого Андрія у Баунд-Бруці. А 4 червня 2008 року видавництво «Смолоскип» презентувало книги спогадів Григорія Костюка під назвою «Зустрічі і прощання».

бібліотека

1_KHDO_biblioteka_pikcha_15

бібліотека

бібліотека

бібліотека

Центральна дитяча бібліотека у колишьному будинку літераторів на вул. Полтавський шлях, 118

Наразі замість будинку літераторів на вулиці Полтавський шлях, 118 розташована Холодногірська бібліотека. Місяць тому вона зазнала пошкоджень через прорив водогону поверхом вище. Постраждало близько тисячі книжок. Центральна дитяча бібліотека, що знаходиться у тому ж будинку, на щастя, не постраждала.

«Люк» закликає допомогти Холодногірській бібліотеці поповнити книжковий фонд. Потрібні видання українською мовою, краще — сучасна українська література. Можна подарувати не нові книги, але в хорошому стані. 

Бібліотека працює з понеділка по суботу, з 10:00 до 17:00. Вихідні — вівторок та неділя. Також книжки можна відправити на ім’я Кузнецової Наталі Миколаївни (телефон +380977378372): 

  • на відділення «Нової пошти» №107 у Харкові;
  • «Укрпоштою» за індексом 61093.

Текст — Юлія Гуш, фотографії — Антон Алохінссон, з відкритих джерел, обкладинки — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа, яке знайомить харківців із культурою нового часу, висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Якщо ви хочете підтримати «Люк» та виготовлення якісного медіа-контенту, ви можете оформити щомісячну підписку на Buy me a coffee або закинути донат разово будь-якою зручною для вас сумою.

ПІДТРИМАТИ ЛЮК

Поділитись в соц мережах
Підтримати люк