Збереження доробку харків’ян та «кочовий» спосіб життя. Олександра Осадча про Музей Харківської школи фотографії

Як почалася саме ваша історія в заснуванні музею?

Я завжди говорю, що «вляпалася» в історію з музеєм. (Сміється) Бо ще чотири роки тому я і не підозрювала, що працюватиму з фотографією і, тим більше, що працюватиму в музеї фотографії. 

Все почалося з епізоду кооперації з PinchukArtCentre у 2014 році, коли я випустилася з магістратури. На мене вийшла кураторка інституції Тетяна Кочубинська та запропонувала співпрацювати в межах «Дослідницької платформи».

Цей відкритий майданчик для досліджень та роздумів, що знаходиться у бібліотеці PinchukArtCentre, став простором для спільних проєктів. Тоді платформа позиціонувалася як онлайн-архів сучасного українського мистецтва, в якому збираються біографії та інформація про різних художників, і проєкт був тільки на самому початку свого шляху. 

Тетяна запропонувала мені написати матеріали про харківських фотографів: Бориса Михайлова, Євгенія Павлова, Сергія Солонського.

Але оскільки на створення профайлів митців давалися достатньо стислі строки, то можливості заглиблюватися в цей матеріал для мене не було. 

Далі я поринула у свої справи, далекі від фотографії, — на мене чекали дисертація та аспірантські будні, коли як у вересні 2017 року мені в Facebook написав Сергій Лебединський: «Саша, ми ще не знайомі, але маю проєкт…». Таня Кочубинська порадила йому посіплкуватися зі мною. 

Сергій — фотограф із групи «Шило» (творчий колектив із Владиславом Краснощоком). Вони позиціонують себе як продовжувачі традиції Харківської школи фотографії та митцями третього покоління.  Їх творчість виникла у пострадянський час, на відміну від двох попередніх поколінь, їм цікаво працювати з місцевим контекстом. 

У 2010 році, коли «Шило» тільки починали співпрацю, хлопці вже безумовно знали про Бориса Михайлова. Вони вирішили познайомитись ближче з усіма, хто працював у Харкові з ним, хто складає серцевину Харківської школи фотографії. Почали ходити до фотографів у майстерні, розпитувати їх та записувати з ними невеликі відеоінтерв’ю.

З роком в рік напрацьовуючи матеріал, Сергій звернув увагу, що робота йде, але з архівами фотографів нічого не відбувається. Бренд Харківської школи фотографії не рухається, а за кордоном доводиться пояснювати, що це таке. 

Таким чином виявилося, що авторам ХШФ не приділяється достатньої уваги і вони опиняються поза будь-яким фокусом уваги — поза виставковими чи науково-академічними дослідженням.

Деякі мистецтвознавці, як Тетяна Павлова, зробили дуже багато для формування самого поняття, його окреслення. Втім, вкрай необхідною була саме інституціоналізація явища. І Сергій почав збирати колекцію та ініціював ідею її перетворення на Музей Харківської школи фотографії. 

Хто саме потрапляє до колекції?

Відбором у колекцію займається Сергій Лебединський. Тут наша специфіка полягає в тому, що художник дивиться на художників. Живучи в Німеччині, він має великий досвід у сфері комунікції з кураторами, виставками та фестивалями, присвяченими фотомистецтву. А як автор — власне розуміння підводних течій та процесів, що можуть бути цікаві глядячеві. 

Першочерговим завданням, яке ми ставимо перед собою, є збереження та дослідження доробку харків’ян. Але ХШФ — це фундамент, на якому можна розбудовувати ширшу структуру. Сергій при цьому має достатньо чітку картинку того, що відбувається в українській фотографії сьогодні та відбирає тих авторів, чиї проєкти стали знаковими для свого часу. 

У нас, крім харківських художників, є і фотографи, які формувалися за межами Харкова. Наприклад, Олександр Чекменьов. Фотограф родом із Луганська (з 1997 мешкає в Києві) — приголомшливий документаліст, який зафіксував все життя Донбасу до 2010-х рр., жорстко, але дуже чесно зобразив регіон. Ну як без нього може бути музей фотографії? 

Або Сергій Мельниченко з молодих авторів із Миколаєва, який заснував там свою фотошколу, отримав престижну міжнародну премію Leica Oskar Barnack (2017), дует В’ячеслава Полякова та Олени Субач. Все це ті люди, які презентують сьогодні українську фотографію на міжнародному рівні. І вони є в нашій колекції. 

Тобто ми не обмежуємося якимось регіоном або певним блоком тем. Й маємо амбіцію створити майданчик для діалогу між дослідниками, фотографами та широкою авдиторією.

Мені здається, що найбільш гостро переживаються і «б’ють» по глядачеві ті роботи, які апелюють до того, чим живе глядач, які зачіпають близькі для нього теми. 

І коли художник з місцевої глини починає місити свій проєкт, ця щирість і зануреність в матеріал зчитується і за кордоном. Людям це цікаво і це викликає у них відгук. Так що Сергій відбирає ті проєкти, які є знаковими для історії української фотографії та проєкти, що працюють з місцевим контекстом.

Як воно бути музеєм без фізичного простору? 

Плюс такої ситуації в тому, що ми вимушено набираємося досвіду в роботі з виставковими різними просторами. А також, що ми мали щастя співпрацювати та робити виставки в харківській галереї COME IN gallery та в YermilovCentre, в Одесі, у Брно та в Литві. Це надзвичайно цінний та важливий досвід налаштування партнерських стосунків з різними інституціями. 

Звичайно, ми намагатимемося зберігати цю активність і коли наш музей буде відкрито фізично. Але на першому етапі, мабуть, сконцентруємося на внутрішніх проєктах, організації експозицій, зберіганні фондів тощо. 

До того ж, «кочовий» спосіб існування дуже стимулює нас до прояву діяльності музею в інших форматах — виданні книг, поповненні колекції, публікації дослідницьких статей. Нам потрібно підтримувати у людей розуміння, що ми є, функціонуємо, що ми — не просто сторінка в Facebook. Що за цією сторінкою є реальні люди і справи, які ми робимо. 

Які відчуття вас супроводжують під час роботи над музеєм?

Є відчуття, що ми намагаємося закрити величезну кількість прогалин, які утворилися і давно мали бути закриті. Ми йдемо навздогін та чіпляємось за поїзд, котрий ось-ось міг би вже піти. Величезна кількість авторів у нашій колекції — люди у віці. Велике щастя, що ми можемо спілкуватися з ними особисто, отримувати свідчення «з перших рук». 

На жаль, є речі, які вже втрачені, загублені та забута інформація. Тому надважливим є не зменшувати темпи роботи. Окрім того, є величезне почуття відповідальності перед людьми, чиї роботи ми зберігаємо та про кого пишемо — це відповідальність за їхню довіру. Ми не можемо просто покласти їхні матеріали на поличку, а повинні подбати про них, достойно презентувати та розповісти широкому загалу. 

Тому це момент відповідальності, хвилювання і, звичайно ж, — адреналін, кайф від того, що в тебе є можливість змінювати  харківського та українського арт-життя на краще. І це переважує всі попередні пункти з нервами та переважає їх. 

Проте мені здається, що це хвилювання є станом, в якому у нас зараз знаходиться будь-який менеджер культури, куратор чи дослідник в Україні, бо в нас й досі «дике поле» в плані інституціоналізації сучасного мистецтва, його академічного вивчення.

Є необхідність виводити все це на актуальний рівень, то ж ми всі робимо одну справу.

• Читайте також інтерв’ю Олександри Осадчої з фінським дослідником візуального мистецтва Ханну Ерікяйненом — одним із перших західних кураторів, який звернув увагу на Харківську школу фотографії.

Юлія Пантюх, фотографії — з колекції MOKSOP

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.