Як у Харкові валили Пушкіна ще до того, як це стало мейнстрімом. «Харків, де твоє обличчя?» 

Перший пам’ятник Шевченку від родини «фанатичного українця» 

За часів Російської імперії не можна було просто так взяти й встановити пам’ятник Тарасові Шевченку, тим паче у публічному просторі. Шевченко був надто опальною фігурою для тодішньої влади, про що свідчили його неодноразові арешти та заслання. У своїй творчості літератор відверто просував антиімперські та антиколоніальні погляди, а також засуджував самодержавство та кріпосний лад. Характерно, що після арешту членів Кирило-Мефодіївського братства Шевченко отримав найтяжче покарання. Його за особистим розпорядженням Миколи I віддали у солдати на десять років без права писати і малювати, а твори вилучили з книгарень та бібліотек. Також після смерті царя він, на відміну від інших членів братства, під амністію не потрапив.  

Шевченко й після своєї смерті мав неабиякий вплив на цілі покоління української інтелігенції, зокрема й харківської. Так, у 1891 році у Харкові була створена таємна політична організація —Братство тарасівців. Окрім популяризації української мови, тарасівці також просували ідеї автономії народів та соціальної справедливості. Зокрема вони давали клятву на могилі поета, де обіцяли поширювати серед українців його ідеї. 

Згодом філії організації почали з’являтися й в інших містах. Але у 1893 році після доносу жандармерія ліквідувала харківський осередок, а одного з засновників організації Івана Липу запроторили на 13 місяців за грати за статтею «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Проте осередки в інших містах продовжували діяти. У їх лавах були такі відомі люди, як Микола Вороний, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, а також Микола Міхновський, про якого ще розповімо далі. 

Тому не дивно, що встановити пам’ятник Шевченку у публічному просторі було нездійсненою мрією для харків’ян. А от приватні ділянки — зовсім інша справа. Цією можливістю скористалася родина Алчевських, відомих харківських підприємців, меценатів та просвітителів. У 1897 році Олексій Алчевський замовив бюст Шевченку. Працював над пам’ятником Володимир Беклемішев, петербурзький скульптор українського походження. Встановили його у 1899 році на території приватної садиби родини, що знаходилась на Мироносицькому провулку. Жодного дозволу ніхто не отримував. 

Те, що пам’ятник з’явився саме в Алчевских — не дивина. Ця родина зробила чималий вклад в розвиток української громади, спрямувавши на це свої численні таланти та ресурси. Цікаво, що і Олексій, і Христина Алчевські були людьми, які досягли свого становища завдяки невтомній праці. Так, Олексій Алчевський походив з небагатої сумської родини. Батьки мали гроші тільки на освіту старшого сина, тому хлопець після двох класів повітового училища був змушений навчатися самостійно. Свій шлях як підприємця він почав з того, що вдало організував кілька бізнесів. А відомим став у 1868 році як співзасновник Харківського торговельного банку. 

Також Алчевський прославився як меценат, який вклав чимало власних коштів у будівництво лікарень, бібліотек, церков та недільних шкіл. Брав він участь в українському національному русі, який підтримував фінансово. Дружина називала його «фанатичним українцем». До речі, подружжя попри всі заборони невтомно популяризувало українську мову, фольклор та творчість Шевченка. Згодом на цю стежку вийшли і їх діти. 

Христина Алчевська також здобувала освіту самостійно. Щоправда, їй на завадаі стала не бідність, а тогочасні традиції та упередження, згідно яких освіта дівчині була ні до чого. Тому юна Христина була змушена підслуховувати уроки, які давали її братам. Причому вона підслуховувала наскільки успішно, що вже згодом допомагала під час навчання в гімназії їм, а також братовим однокласникам — але вже за гроші. На ці кошти Христина потім купувала книжки та підручники. 

Так Христина змогла самотужки закінчити повний гімназійний курс. Для неї була велика несправедливість, що жінкам був відрізаний шлях до хорошої освіти. Тому в 1862 році вона заснувала Харківську жіночу недільну школу.  Для того часу заклад був вельми прогресивним, там викладали правознавство, географію, письмо, математику, фізику, хімію і, що важливо, історію України. Навчання було безкоштовним, а приймали туди незалежно від соціального походження. 

Що стосується пам’ятника Шевченку на подвірʼї Алчевських, то він простояв недовго. У 1900 році настала Світова економічна криза, через яку Алчевські опинилися під загрозою банкрутства. Олексій Алчевський спробував виправити становище через позику, проте тогочасний міністр фінансів Сергій Вітте йому відмовив. 

Загинув Алчевський 7 травня 1901 року на коліях петербурзького вокзалу. За офіційною версією це було самогубство, проте низка дослідників висувають думку про навмисне вбивство. Після смерті садибу довелося продати, та Алчевські змогли зберегти пам’ятник Шевченку, забравши його з собою після переїзду. 

Міхновський та його історичні промови 

А тепер повернемося, власне, до підриву пам’ятника Пушкіну та бойової організації «Оборона України». Виникла вона на базі Української народної партії — першої політичної сили Наддніпрянської України, яка наголошувала на необхідності створення незалежної держави. Заснував цю партію у Харкові в 1902 році громадський діяч, адвокат та публіцист Микола Міхновський, який став її ідеологом, лідером і автором майже всіх видань.  

Міхновський перебрався до Харкова у 1898 році. Причини були суто особисті: закохався в дружину свого начальника, причому взаємно. Тож пара була змушена покинути Київ та переїхати на нове місце. Але шлюб не склався, тому Міхновський цілком зосередився на кар’єрі. Він відкрив власну контору, а через деякий час прославився як вельми здібний адвокат. Свої здібності Міхновський продемонстрував під час так званого «Лубенського процесу» у 1906 році. 

Так, під час революційних подій у 1905 році в Лубнах утворився коаліційний комітет, кістяк якої становили представники Української соціал-демократичної робітничої партії. Комітету вдалося не тільки здійснювати владно-адміністративні повноваження на місцях, а й організувати власну самооборону. Вона мала не тільки забезпечити правопорядок у місті, а й протидіяти єврейським погромам та арештам революціонерів. Хоча члени комітету і не були залучені до революційної діяльності, їх арештували. Показовий суд відбувся у Києві, на захист підсудних встали українські адвокати. Серед них був і Микола Міхновський. Він відстоював права братів Шеметів, яких засудили до страти. Справа увінчалася успіхом — і Шеметів, й інших представників комітету було виправдано. 

Чимало енергії Міхновський спрямував на громадську діяльність. У 1899 році очолювана ним студентська громада влаштувала у Харкові святковий концерт, приурочений до сотого ювілею «Енеїди» Івана Котляревського. У 1900 році Міхновський під час Шевченківських свят закликав присутніх до збройної боротьби за права українського народу. Спогади про це залишив політичний діяч та мемуарист Юрій Коллард у своїй книзі «Спогади юнацьких днів»:

«На те свято з Харкова поїхав дехто з наших громадян і Микола Міхновський, який там виголосив першу свою історичну промову на тему “необхідности збройної, революційної боротьби за права українського народу”. Він з таким великим запалом говорив про потребу терористичної акції та про бомби, що старий Олександер Русов, що був на зборах, іронічно спитався: “Що це за артилерійський офіцер?” Промова мала величезний успіх».

Того ж року Міхновський долучився до заснування Революційної української партії (РУП). В основу її програми лягла промова «Самостійна Україна», яка згодом вийшла друком у вигляді брошури. У цій промові Міхновський і висунув гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Також він вимагав «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654-го з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». І наголошував, що без національного визволення українського народу неможливе його соціальне визволення «з темряви, визиску й рабства». То була друга промова Міхновського, яка також не залишила слухачів байдужими. 

«Блискавкою ударила по нас та промова, — згадував Юрій Коллард. — Всі були наче перелякані несподіванкою й на дві-три секунди в кімнаті настала мертва тиша, але скоророзляглися гучні оплески. Всі були в якомусь екстазі».

«Самостійна Україна — його віра, боєве гасло, його самоціль»

Деякий час «Самостійна Україна» вважається програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. З одного боку, були малоросійські інтелігенти, шанувальники російської культури, що категорично не сприймали ідей Міхновського. З іншого — відсутність соціальної програми була не до вподоби іншим членам РУП, які тяжіли до соціалізму. 

Згодом Міхновського звинуватили в шовінізмі, надмірному радикалізмі, а також в «ориґінальнічані». А керівники партії взагалі публічно розкритикували брошуру Міхновського. Вони також заявили, що її проголошення було помилкою, і тепер для них у пріоритеті українська автономія в межах імперії, а зовсім не незалежність, як мріяв Міхновський. 

Так, то була неприємна ситуація. Але Міхновський не став сидіти без справи і в 1902 році заснував Українську народну партію (УНП), яка й проголосила своєю метою боротьбу за незалежність. Як згадував українській військовий Ананій Волинець, новостворена партія продовжила справу, яку свого часу розпочала РУП. 

«Вона [УНП] бере в свої руки її [РУП] прапор, вона майже цілковито переймає її ідеологію і революційну тактику. Навіть на кожному кроці, в кожній літері, в кожному слові, в думці, бачимо й те ж стремління до визволення власної держави незалежної. 

Міхновський не знає компромісів, він і не бачить, і не знає іншої форми національного відродження… “Самостійна Україна” — його віра, боєве гасло, його самоціль. І цю думку скрізь він агітує, за неї бореться з денаціоналізуючими впливами Москви і своїм доморослим кретинізмом та політичною імпотенцією», — йдеться в біографії Міхновського, складеної Ананієм Волинцем.

Найбільшого поширення як в Україні, так і за її межами набув маніфест під назвою «Десять заповідей УНП», написаний у 1903 році. У ньому Міхновський повторив тези про єдину країну «від Карпат аж до Кавказу» та необхідності вигнати чужинців-гнобителів. Закликав Міхновський вживати українську мову, шанувати діячів рідного краю, не бути байдужим до всенародних інтересів, не працювати на ворогів тощо.

Також УНП видала часопис «Самостійна Україна», щоправда, тільки одним номером. Там Міхновський стверджував, що здоровий націоналізм має пробуджувати інші поновленні народи та вести до розпаду імперії. Він також розмежував націоналізм пригноблених народів та націоналізм пануючих націй. Для перших це право боротися за власне людське «Я», тоді як для других — система гноблення. Націоналізм гнобителів відбирає останні сили з поневолених народів, запевняв Міхновський. А от їх власний націоналізм несе в собі зародки народної свободи. 

Але часописами УНП не обмежувалось. Як згадував Юрій Коллард, у 1904 році тодішня Російська імперія відзначала 250-й ювілей приєднання України до Московщини. А по суті — своє панування над українським народом. В Українській національній партії подібних святкувань, м’яко кажучи, не схвалювали. Тому вирішили висадити в повітря царські пам’ятники у Києві, Одесі і, звісно, Харкові. В останньому, щоправда, не знайшлося увіковіченого в граніті чи бронзі правителя. Тому на цю роль чудово підійшов Пушкін як «співець єдінонедєлімої Росії».

«Пам’ятник стояв в університетському саду, — писав Юрій Коллард. — Це тим більше обурювало національно-думаючих українців, що російський уряд не дозволяв поставити в Україні пам’ятника Тарасові Шевченку. Особа, якій випало організувати висадження в Одесі й Києві, коли вже все було готове, несподівано покінчила самогубством, тому висадження в Одесі й Києві не відбулися. 

В Харкові висадження відбулося. Хоч пам’ятник не дуже був ушкоджений, але динамітовий вибух був страшенний і відозви з протестом проти поневолення України полетіли догори й порозліталися по всьому університетському саду й по Сумській вулиці. Заклик до “організації українського народу й до боротьби засвоє національне визволення” зробив тоді велике вражіння на громадянство».

---

Читайте також:

• У Харкові прибрали постамент, на якому стояв пам’ятник Пушкіну
• У Харкові замалювали останні мурали з Пушкіним
• Театр НеПушкіна. Як живе Харківський академічний драмтеатр після перейменування

---

Не тільки поет, а й творець російського імперського міфу

Олександр Пушкін вже давно став одним з маркерів російського імперіалізму. Як писала американська дослідниця польского походження Ева Томпсон в своїй книзі «Трубадури імперії», саме його можна вважати автором першого та повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості. Своєю творчістю Пушкін створив образ величної та гордої імперії, яка по праву має панувати над всім поневоленими народами. 

«Завдяки поезії і прозі Пушкіна швидко стало зрозумілим, що російський імперіалізм не потребував грубого та брутального обличчя, що росіяни — це не монголи і що вони могли перетворити на красу те, що знищили їхні рушниці та шаблі, — пише Томпсон. — Вишуканість, із якою Пушкін створював консолідуючий образ російського імперіалізму, добре послужила нації. Він створив в уяві образ, який до цього ніколи не існував у російській літературі: горда Росія призначена керувати “бідними фінами” та іншими підкореними нею народами; у Росії повно скромних патріотів, які чесно виконали свій обов’язок на далекому Кавказі і викликають захоплення; Росія, аристократія якої не поступається вишуканістю та освіченістю найбільш рафінованим колам Заходу».

За життя Пушкіна Російська імперія активно поневолювала народи Кавказу. І літератор, звісно, дотримувався імперського бачення тогочасних подій. Для Пушкіна Росія — це суворий, але в той же час повноправний володар кавказьких земель. Жодних сумнівів у справедливості завоювання він не мав. За словами дослідниці, Пушкіну взагалі був  властивий зверхній підхід такої собі «цивілізованої» людини, яка мандрує дикими та незвіданими землями. Які, до речі, ніколи не були долучені до писемної культури і не мали національної свідомості. 

Типовий протагоніст Пушкіна — російський солдат чи офіцер, який проходить випробування в небезпечному та невдячному краї. Зовсім інакше виглядають представники народів, яких поневолювала його країна. Чоловіки там схильні до спалахів люті, проте не відрізняються сміливістю. А жінки покірні, слухняні та чуттєві. Саме Пушкіну слід «завдячувати» образу мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, який спочатку бореться з імперією, а згодом дозріває до прийняття її правління. 

«У своєму “Подорож до Арзрума” Пушкін зображує воєнний похід фельдмаршала Паскевича як таке собі радісне та нескінченне полювання, — зазначає Томпсон. — Там і дичини завжди вдосталь, і де “ворога” можна переслідувати з легкою душею. Твір просочений  імперською дидактикою, яка переконує, що Росія є доброзичливою силою, яка забезпечує порядок та ідентичність у первісному хаосі. У певний момент загін солдатів іде до лісу “прочищати його”.  Метафора очищення неодноразово застосовується в орієнталістичній літературі стосовно колоній».

Книга «Трубадури імперії» була видана у 2000 році. Проте особливу увагу українська громадськість звернула на неї після повномасштабного вторгнення. Саме в той момент, коли в Україні почалися спочатку дерусифікація, коли ще до ухвалення відповідного закону почали перейменовувати «імперські» топоніми, а також прибирати пам’ятники на честь російських правителів, воєначальників та митців, які просували імперські наративи. Так, у листопаді 2022 року з площі Поезії демонтували пам’ятник Пушкіну. Той самий, що намагалися підірвати представники Української народної партії в далекому 1904 році. 

Текст — Юлія Гуш, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архівів, обкладинка і колажі — Катя Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️