Як Ольга Багалій зберегла історичну спадщину Харкова під час війни. «Харків, де твоє обличчя?»

Донька академіка

Ольга Багалій-Татаринова народилася у родині професора Харківського університету, вченого-історика Дмитра Багалія. Парадоксально, проте одним із найвідоміших харківських краєзнавців став саме цей уродженець Києва. Через конфлікт із керівництвом київського університету, закінчувати освіту йому довелося у харківському, з яким він невдовзі пов’яже своє життя назавжди.

У Харкові Дмитро Багалій став професором, а пізніше — і ректором університету, а також засновником міського архіву, двох музеїв та бібліотеки. Деякий час він був гласним (депутатом) міської думи, а у часи Першої Світової став міським головою Харкова. І все ж, найбільшим його життєвим досягненням стала книга «Історія Слобідської України», яка остаточно розвінчала міт про «питому російськість» нашого міста.

---

Читайте також:

• «Харків, де твоє обличчя?» Як Христина Алчевська зробила освіту доступною для жінок
• В Україні запустили платформу для підтримки жінок, які мають власний бізнес

---

Родина Дмитра Івановича мала чотирьох дітей: Наталію, Ольгу, Марію та Олександра (помер у віці п’яти років). Сім’я мешкала у власному будинку на вулиці Технологічній (зараз — вулиця Багалія), де й нині живуть нащадки роду Багаліїв. У автобіографії Дмитро Багалій дуже побіжно згадує своїх дітей: «… залишилося двоє доньок. Ольга живе зі мною, і науково працює на ниві української історії, друга заміжжю у Ростові».

Проте особисті листи батька-вченого, що збереглися в родинному архіві, демонстрували глибоку любов, ніжність та повагу. Вони починаються зворушливими зверненнями: «Дорогі мої курсисточки», «Любий друже, Олечко», «Моя дитинонько». І майже в кожній йдеться про університетські справи. Це листування припало на роки його ректорства.

У 1907 році Ольга Багалій разом із сестрою Наталею закінчила харківську гімназію, а у 1914-му — історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Москві. З матеріалів Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка (ХДНБ) відомо, що у 1918 році Ольгу обрали «у члени бібліотеки шляхом прямого балотування». Цього ж року вона закінчила курси бібліотекарів та почала працювати у ХДНБ бібліографом.

Пізніше вона стала науковою співробітницею бібліотеки та виросла до посади заступниці завідувача консультаційно-бібліографічного відділу Бориса Боровича. У звіті бібліотеки за 1928-1929 роки Багалій-Татаринову позначено вже як завідувачку відділу «Україніка», створеного її батьком за часів, коли він був головою правління ХДНБ. Тоді ж він створив в університеті й кафедру історії української літератури, яка перший час розміщувалася на другому поверсі його власного будинку. Чи варто казати, що до роботи кафедри Багалій залучив і власну доньку?

Ольга Багалій як історикиня

Проте цікавитись історією донька академіка почала набагато раніше. У 1910 році у тоді ще Російській імперії почали видавати багатотомну «Народну енциклопедію наукових та прикладних знань». Восьмий її том, присвячений історії, написаний Багалієм у співпраці з Дмитром Міллером, а також доньками Ольгою та Наталією.

Вже за більшовицької доби, у 1922 році, Ольга Багалій стає аспіранткою кафедри історії України у Харківському інституті народної освіти (ХІНО), на який перетворили університет. Там вона розпочинає викладацьку діяльність та визначає тему майбутньої кандидатської дисертації «Історія військових поселень в Україні на початку XIX століття».

Це питання, на той час практично не розроблене в українській історіографії, на довгі роки стає предметом її наукових досліджень. Під час роботи над ним Ольга Дмитрівна знайшла нові, раніше невідомі, матеріали про повстанський рух на Харківщини проти політики «аракчеєвщини». Тоді слобідські козаки та селяни боролися з імперськими спробами збільшити армію шляхом поєднання військової служби з господарюванням на землі.

Паралельно Ольга Багалій працювала у Харківському історичному архіві, під керівництвом батька досліджувала історію української культури, масонства та декабристського руху. У травні 1927 року Народний комісаріат просвіти відрядив Багалій у Париж, для роботи в архіві Міністерства іноземних справ. Окрім роботи в архіві за темою дисертації, Ольга Дмитрівна отримала завдання ознайомитися зі станом сучасної бібліотечної справи на Заході.

Період 1920-1930-х років видався для Ольги Багалій напруженим. Складне матеріальне становище після розлучення з Татариновим (на руках у жінки залишився малолітній син Юрій) змушувало її багато працювати. В історичній секції  ХІНО вона виконала величезну роботу з упорядкування бібліотеки на п’ять тисяч примірників, яку передав кафедрі її батько.

Крах українізації та сподівань

На початку 1930-х, коли радянська влада почала згортати політику українізації та вдалася до репресій, на долю родини Багаліїв припали найтемніші часи. Незадовго до своєї смерті вчений готував «Самокритичний огляд наукової продукції». Це була його спроба переоцінити згідно з новими вимогами партії власний науковий доробок за 50 років, визнати свої погляди «буржуазними та шкідливими», засудивши інших колег-істориків за ідеологічні помилки.

Публікація цього огляду мала відбутися у лютому 1932 року, але Багалію «пощастило» — 9 лютого він помер від запалення легенів. Вже після смерті батька Ольги Дмитрівна упорядкувала та видала цю працю у журналі «Архів Радянської України». Завершував свій огляд видатний академік (а, можливо, і Ольга Дмитрівна як укладачка) моторошною цитатою Миколи Скрипника:

«Визнати помилку конче треба. Але цього мало. Від помилок треба ще відмовитися, але й відмовитися ще мало, бо помилку треба і переробити. Але і цього мало — бо треба виявити коріння помилки, але і цього мало, бо треба перевірити собі, чи дана помилка не має зв’язку з іншими думками, отже треба переглянути весь свій погляд, треба переглянути i перевірити в цілому».

У зловісних словах «… але і цього мало», зміст яких цілком розумів академік, змальовується передбачення страшної картини прийдешньої епохи. Дмитро Багалій помер, не ставши свідком кампанії, що розгорнулася проти його наукової діяльності, кафедри та інших створених ним установ. Репресії проти його учнів та однодумців, закриття створеного ним інституту, заборона видання вже підготовлених до друку робіт — все це тяжко переживали й колеги-вчені Багалія, і, звісно ж, донька, що пройшла з ним майже двадцятирічний шлях.

Після кампанії «чисток» у наукових установах Ольга Багалій втратила роботу і можливість викладати, опинившись у дуже скрутному становищі. Звільнено її було також і зі штату ХДНБ через репресії, пов’язані зі «шкідницькою діяльністю» Бориса Боровича, згодом розстріляного у 1938 році.

Війна руйнує наукові плани

Не маючи стабільної роботи, Ольга Дмитрівна працювала лаборантом на історичному факультеті Харківського університету та бібліографом у його Центральній науковій бібліотеці (ЦНБ). Історикиня за фахом, пані Багалій удосконалювала схему класифікації історичної літератури, залучаючи до цієї роботи вчених університету. 

Однак робота в ЦНБ не зруйнувала мрію Oльги Багалій про науково-педагогічну діяльність. Удома вечорами науковиця продовжувала працювати над кандидатською дисертацією. Робота була завершена влітку 1941 року. Вона отримала схвальні відгуки від академіків, але часу для захисту не залишилося. До Харкова докотилася Друга світова війна.

Німці швидко просувалися на Схід. У серпні, коли вони вже наблизилися до кордонів Харківської області, керівництво університету почало евакуацію людей та майна. Співробітники, які не підпадали під евакуацію, звільнялися. Серед них опинилася й Багалій. Про її настрої свідчать листи до сина Юрія у Монголію, написані з постійним озиранням на військову цензуру:

«Дорога моя дитинонько, пишу тобі в тривожні дні та години життя Харкова, мого давно любого, рідного міста, з яким пов’язане моє життя […] Не хвилюйся, ми пристосувалися до умов воєнного часу і всі здорові [… ] Університет працює, але студенти майже не бувають у ньому […] Культурне життя завмерло […] Істфак не працює, вечорами рухатися дуже важко в темряві […] Населення сильно зменшилося, але магазини жваво торгують».

24 жовтня 1941 року у місто увійшли німецькі війська і за короткий час встановили свій «новий порядок». Усім, хто залишився на окупованій території, довелося пристосовуватися й виживати. Вже 26 жовтня нацисти сформували міську управу. Невдовзі почала працювати низка громадських організацій, головною з яких стала «Просвіта». Одним із засновників і активних діячів цієї організації була й Ольга Багалій. «Просвіта» виконувала культурно-просвітницькі та комерційно-благодійні функції, вела антирадянську агітацію, боролася за місцеве самоврядування, намагалася впливати на окупаційну владу. 

Любов, книжки та Шевельов

Після евакуації вишу до казахського міста Кизилорда бібліотека університету залишилася беззахисною, бо її величезні книжкові фонди було неможливо вивезти у воєнному хаосі. Проте Ользі Дмитрівні пощастило з роботою: вже в грудні 1941 року вона працювала заступником директора ЦНБ з наукової роботи. Самою ж директоркою бібліотеки стала Оксана Линтварьова.

Доля цієї видатної жінки заслуговує на окрему статтю. Вона походила з сумського козацько-старшинського роду та була племінницею трьох сестер Линтварьових, з якими російський класик Антон Чехов був пов’язаний дружбою, творчістю і, ймовірно, коханням. У 1920-х роках Оксана (або ж Ксенія) Линтварьова стала операторкою першого українського радіоцентру та зіркою у колі митців «Розстріляного Відродження». Закоханий у неї видатний славіст Юрій Шевельов пізніше писав у спогадах: «Я знав, що її причетність до культурного руху двадцятих років у Харкові була більшою, ніж моя…».

Линтварьова двічі стала вдовою — у 1933 та 1937 роках її чоловіків розстріляли. Згодом вона вийшла заміж утретє, а у 1941 році приїхала з Чєлябінска до Харкова складати екзамен зі славістики. Там її й застала німецька окупація. Під час роботи у ЦНБ Линтварьова зблизилася з Ольгою Багалій, разом жінки доклали чималих зусиль до збереження харківських бібліотечних книжок й архівів.

Разом з Багалій у штат бібліотеки прийняли ще 12 осіб. Завдяки ним фонди ЦНБ вдалося врятувати — спочатку від грабунку та знищення книг дощем і снігом у зруйнованих книгосховищах, а пізніше — від планів нацистів щодо вивезення найцінніших видань до Німеччини.

У 1942 році розпочалося вилучення культурних цінностей України, зокрема «бібліотечна кампанія». Штаб Альфреда Розенберга, рейхсміністра окупованої України, видав розпорядження про «очищення книгозбірень від більшовицької та єврейської літератури». Але виконати поставлене завдання німецькі спецпідрозділи не могли, тому влітку 1942 року у Харкові створили загальноміську бібліотечну комісію на допомогу штабу Розенберга. До її складу входили, зокрема, тодішній доцент університету Юрій Шевельов та Ольга Багалій.

Завдяки їхнім зусиллям бібліотека університету зберегла фонд рукописів, стародруків та раритетних видань. Втрати ЦНБ були великими — 60 тисяч книг і періодики, але набагато меншими, ніж у бібліотеки Короленка — понад 500 тисяч одиниць. Крім того, вдалося зберегти зібрання архівних документів, рідкісні видання та більшість рукописного фонду. 

Посмертна спадщина Ольги Багалій

В архіві ЦНБ збереглася доповідна записка за підписами Линтварьової та Багалій керівнику відділу освіти міської управи, в якій Ольга Дмитрівна аргументує неможливість скорочення штатів, доводячи, що це позначиться на збереженні культурних цінностей України. Цього «компромату» було достатньо, щоб ім’я Ольги Багалій на довгі роки було забутим.

Наприкінці вересня 1942 pоку Багалій трагічно загинула під колесами німецької вантажівки. Посмертна її доля теж була сумною — радянська влада звинуватила її у співпраці з окупантами та викреслила з анналів української історії. Після війни КДБ відкрив проти «просвітян» кримінальну справу й звинуватив їх у зраді. Ім’я харківської дослідниці та її наукова спадщина повернулися в українську культуру лише в незалежній Україні, на хвилі зростання інтересу до життя і творчості Дмитра Багалія.

Свій науковий і особистий архів Ольга Багалій зберігала у власному робочому кабінеті у ЦНБ. Після повернення «совєтів» на публікацію її праць наклали сувору заборону — буцімто через приналежність до «мельниківців» (менш радикального крила ОУН). Весь науковий доробок Ольги Багалій склали у теки та сховали подалі в архіви. У 1990-х він був помилково визначений як доробок її батька, Дмитра Багалія.

Надалі працівники історичного факультету ХНУ відмовились атрибутувати цей архів як праці Ольги Багалій та закрили доступ для роботи з ним і можливої публікації. Ініціатором цієї неформальної заборони виступає відомий своїми проросійськими поглядами професор історії ХНУ Сергій Кудєлко. Він звинувачує Ольгу Багалій у колабораціонізмі під час німецької окупації. Єдиною виданою за часів незалежності книжкою Ольги Багалій є «Історія військових поселень в Україні», що вийшла обмеженим накладом у 2010 році і зараз залишається бібліографічною рідкістю.

Текст — Антон Алохінссон, обкладинка та колажі — Катерина Дрозд, фото — Юрій Каплюченко, архівні матеріали надано родиною Багалій.