Парки та зони відпочинку. Де у Харкові раніше ховали людей

Де були перші харківські кладовища?

В історії людства цвинтар з’являвся у кожному місті майже одночасно з його заснуванням, надалі стаючи для істориків-археологів неоціненним джерелом інформації про епоху. Кожне, навіть невеличке поселення зрештою обзаводилося власним некрополем, де ховали його мешканців. Харків не був виключенням. З момента побудови козацької фортеці при багатьох харківських храмах закладалися і так звані приходські (парафіяльні) кладовища.

На середину XVIII століття у самій фортеці та прилеглих слободах, що знаходилися по інший бік річок, діяло десять православних храмів:

1. Успенський;
2. Покровський — у монастирі;
3. Миколаївський;
4. Троїцький;
5. Різдвяний;
6. Благовіщенський;
7. Дмитрівський;
8. Воскресенський;
9. Михайлівський;
10. Вознесенський.

Спочатку у Харкові не було ані окремих міських цвинтарів, ані цвинтарних храмів. Кожна церква мала своє кладовище, яке часто розташовувалося поруч із церквою, які швидко заповнювалися. Зрештою найгіршою ситуація склалася для Успенської, Троїцької та Миколаївської парафій, які знаходилися всередині старих фортечних мурів та фізично не могли розширювати території для своїх цвинтарів.

Після московської епідемії чуми 1771 року Священний Синод заборонив ховати померлих на парафіяльних кладовищах у межах міст, проте дозволив влаштовувати нові цвинтарі їхніми за стінами. Через десять років три вищезгадані парафії об’єдналися для відкриття нового спільного цвинтаря на Сумській дорозі за міським валом, що оточував Харків із півночі та північного сходу. Більшість земель за ним належала родині козацьких сотників Виродових, тому і кладовище на пожертвуваній ними ділянці деякий час називали «виродівським».

Новозбудовану цвинтарну церкву (11) назвали на честь жіночого товариства Сестер Мироносиць, що існувало у місті принаймні з 1701 року. Тут ховали померлих з усіх приходів міжріччя Лопані та Харкова. Ще один цвинтар влаштували наприкінці Катеринославської дороги (нині Полтавський шлях), біля Дмитрівського храму (7). Південно-східна частина міста розвивалася на той момент повільніше, тому і власний цвинтар отримала пізніше.

Зі скасуванням парафіяльних кладовищ багато могил у старому центрі Харкова було забуто та закинуто. На місці багатьох з них зводилися нові дерев’яні будинки та крамниці. Коли їх почали розбирати у 1869 році, аби замінити на нові кам’яні будівлі випадково віднайшли, наприклад, фамільний склеп роду Квіток біля стін Успенського собору.

---

.Читайте також:

• Як Російська імперія та СРСР русифікували наше місто та що з того вийшло. «Харків, де твоє обличчя?»
• «До 1942 року ніхто нічого подібного не робив». З’явився сайт, що дозволяє порівняти Харків 1942 та 2021 років

---

Чим більше Харків — тим більше цвинтарів

Місто зростало, і Мироносицький некрополь швидко заповнився. На момент закриття у 1790-х роках його вже оточила міська забудова, а вільних місць вже майже не було. Лише невелику ділянку залишили доступною для похоронів «німців» — так тоді у місті називали всіх іноземців з Європи. Цвинтарну церкву перевели у ранг приходської, а поховання у 1803 році перенесли на нове кладовище біля Каплунівської церкви, що тоді знаходилася на околиці міста.

Каплунівський цвинтар був меншим за Мироносицький, тому теж швидко заповнився — його закрили вже у 1828 році. Практично одразу земля довкола нього почала забудовуватися селянськими хатами, які в середині XIX століття змінилися міською забудовою. Як і у випадку з Мироносицьким кладовищем, цвинтарну церкву кілька разів перебудовували, проте більшість могил зберігалася неушкодженими ще близько ста років. Зараз на їхньому місці знаходяться житлові будинки та один з корпусів ХДАДМ.

Харків, що став університетським містом, розрісся до 15 тисяч мешканців та вимагав більше місця для поховань. Цвинтар біля Дмитрівського храму, де ховали померлих Залопанської частини міста, закрився у 1820-х, коли тут побудували великий тюремний замок. Для нових поховань місто виділило східний схил Холодної гори. У 1842 році купець Кузьма Кузін пожертвував 50 тисяч рублів на спорудження тут цвинтарного храму Всіх Святих, тут же побудували і сімейний склеп Кузіних.

Це Всіхсвятське кладовище значно перевищувало за площею старе Дмитрівське. Через попечителів воно так і залишилося в народі Кузинським, що фіксується навіть на деяких мапах того часу. Вулиця, що спускалася від цвинтаря вниз отримала назву Кладовищенської (нині — Озерянська), вгору від неї йшла Всіхсвятська (зараз Волонтерська). Коли цей цвинтар переповнився, неподалік, на Лисій горі виник ще один, а з ним — і ще одна Кладовищенська вулиця. Пізніше на ньому збудували Казанський (Серафимівський) храм.

Харків був поліконфесійним та мультикультурним. На Всіхсвятській невдовзі з’явився некрополь харківських євреїв та караїмів — представників специфічної течії юдаїзму, що походили з Криму. На Москалівці, де знаходилася збудована старообряцями Троїцька церква, також з’явилося окремий цвинтар для цієї конфесії православ’я.

У першій половині ХІХ століття, з’являється великий цвинтар біля Кінного ринку, що знаходився тоді на східній околиці міста. Довгий час він не мав якоїсь особливої назви, аж до спорудження на Кінній площі церкви Зішестя Святого Духа у 1854 році. Іронічно, що на момент завершення будівництва до цвинтаря впритул наблизилася житлова забудова, тож його закрили. 

Розбудовуючись все більше, Харків продовжував «поглинати» цвинтарі, щоразу змушуючи міських чиновників відкривати все нові некрополі за межами міста. У 1874 році вони вирішили знову відкрити Святодухівський цвинтар для поховань, проте вже 1885 року передумали і закрили вдруге. Померлих мешканців Захарківської частини міста та військових почали ховати на новому, Кирило-Мефодіївському цвинтарі на Чугуївській дорозі, де цього ж року заклали однойменний цвинтарний храм.

Головний цвинтар Харкова

Протягом 120 років головним місцем поховань у Нагірному районі Харкова був Перший міський цвинтар наприкінці Німецької вулиці (нині — Григорія Сковороди). І, хоча землю під кладовище на цьому місці виділили ще близько 1800 року, перші поховання почалися тільки після закриття Каплунівського цвинтаря. Проте по-справжньому активно на новому місці почали ховати під час епідемії холери 1830 року. Тоді кладовище розділили на три частини — православну, магометанську (ісламську) та іновірську (для католиків та лютеран).

У 1845 році на цвинтарі побудували Івано-Усікновенський храм, причому невдало — у тому ж році склепіння і баня обрушилися, мало не задавивши людей, що виходили з церкви. Церковний староста був зобов’язаний займатися благоустроєм цвинтаря та утриманням його у пристойному вигляді. За ініціативи міського голови Сергія Костюрина (ім’я якого носить провулок у центрі Харкова), кладовище поділили на десять ділянок та 32 лінії. Воно мало три окремі входи.

Коли у 1870-х роках міський голова Єгор Гордієнко запропонував зробити поховання платними — від 20 до 100 рублів за місце — мусульманська громада відмовилася користуватися цим цвинтарем, і ісламська ділянка була віддана під поховання православним парафіям. Наступні поховання мусульман проводилися на новому окремому кладовищі, що знаходилося біля Кирило-Мефодіївського цвинтаря

Незважаючи на свої солідні розміри, Івано-Усікновенський некрополь досить швидко заповнився новими могилами. Його остаточно відділили від «іновірської» частини вулицею. Статський радник Фелікс фон Рейнгардт писав у своїх спогадах у 1880-і роки:

«Цвинтар у даний час переповнений і шкідливо впливає на навколишніх жителів, що оселилися на Німецькій і Старо-Кладбищенській вулицях [зараз Алчевських — «Люк»]. За постановою міської думи […] у 1878 році, наказано було закрити та відвести нове для нього місце, але досі це розпорядження не приведено в дію».

Характерно, що і не було приведено — аж до 1950 року, коли тут поховали совітського генерала Гаврііла Зашихіна. Він став одним з небагатьох останніх «мешканців» некрополя — на той момент цвинтар уже кілька років був закритим після постанови міської влади від 1947 року. Також згідно з нею під охорону було взято місця поховання видатних харків’ян: художника Сергія Васильківського, Христини Алчевської та її тестя архітектора Олексія Бекетова, академіків Дмитра Багалія та Олександра Потебні, драматурга Марка Кропивницького та інших.

Проте не усім похованням цього кладовища так пощастило. Довгий час совітська влада не могла вирішити, що з ним робити, як і з рештою цвинтарів у Харкові, який давно вже їх увібрав у міські межі. 

Совітська лоботомія міста

Станом на 1917 рік у місті діяло лише три православні цвинтарі: Іоанно-Усенковський, Кирило-Мефодіївський та Лисогірський. Поодинокі дозахоронення також тривали на Кузинському цвинтарі. Нова більшовицька влада на початку 1920-х оголосила війну релігії, почала знищувати харківські храми, мечеті та синагоги, а цвинтарі — перетворювати на громадські місця.

Івано-Ускіновенський некрополь протримався найдовше, проте зрештою його вирішили перетворити на парк «Молодіжний», значну частину якого згодом почав займати спорткомплекс НТУ «ХПІ». Навизначніші могили перенесли на інші цвинтарі, але не всі городяни змогли змогли перепоховати своїх предків. При побудові спорткомплексу відкрилися старі могили, труни у яких стояли у 5-6 рядів.

Колишній голова Харківського міськвиконкому Юрій Гуровий розповідав в інтерв’ю декілька років тому:

«Події щодо перетворення Першого кладовища на Молодіжний парк відбувалися у 1970—74 роках. Територія перетворилася на пустир із дикорослими насадженнями, яка вимагала негайного втручання та благоустрою. На цій пустирі були і пияцтво, і проституція, і поножовщина».

Владислав Мисниченко, який був тоді секретарем обкому КПУ згадував, що ідея зносу некрополя належала лише самому Гуровому, а партійні органи намагалися його стримати. Однак і вони зрештою капітулювали під натиском мера. Проте план реконструкції — навіть у вигляді пояснювальної записки, не кажучи про креслення — жодна проєктна організація тоді не надала.

Така ж сумна доля кількома спіткала й більшість інших міських кладовищ — їх перетворили на сквери, парки та зони відпочинку:

• Мироносицьке — на тролейбусний парк, а потім — на сквер «Дзеркальний струмінь»;
• Святодухівське — на стадіон «Зеніт» (зараз «Металіст»);
• Кирило-Мефодіївське — на парк Артема (зараз Машинобудівників);
• Кузинське — на стадіон «Трудові резерви»;
• Старе юдейське — на Ленінський (зараз Холодногірський) сквер;
• Нове юдейське на вулиці Академіка Павлова — на парк Комсомольский (зараз парк Пам’яті, частина мусульманських поховань в якому і досі знаходиться за парканом).

Іншим харківським некрополям пощастило ще менше. На місці мусульманских поховань біля Кирило-Мефодіївського цвинтаря побудували корпуси заводу «Турбоатом». Промзони також з’явилися замість старих цвинтарів Основи та Верещаківки. Старообряницьку церкву на цвинтарі Москалівки перебудували на кінокопіювальну фабрику, а місця поховань поруч — на складський двір.

Дивом збереглася лише пара старих харківських некрополів: Другий міський цвинтар (колишній лютеранський), куди перенесли частину могил з інших кладовищ, а також цвинтар при Миколаївській церкві на Григорівці. Він і досі зберігає виразний сільський вайб, що так контрастує з індустріальним поступом совітської ери.

Текст, колажі та обкладинка — Антон Алохінссон, фото — Юрій Каплюченко, редактура — Олександра Пономаренко