Якими були традиції Слобожанщини сто років тому? «Харків, де твоє обличчя?»

Ім’я Миколи Сумцова може бути відомим вам, якщо ви хоч раз ходили в Харківський історичний музей, який носить його ім’я. Це етнограф, фольклорист, музеєзнавець. Більшість своїх праць Сумцов присвятив Слобожанщині. Напевно, найважливіша серед них — «Слобожане». Це велика історико-етнографічна розвідка про виникнення, побут, звичаї, освіту, суспільні настрої мешканців Слобожанщини. «Слобожане» вперше вийшла у 1918 році і досі залишається найповнішим джерелом інформації про регіон. У 2017 році книгу перевипустило видавництво SeRozhko.

Найперше варто зрозуміти, ким були Микола Сумцов і Дмитро Багалій, та чому їхні праці можуть відкрити нам Слобожанщину (не зросійщену, а справжню, українську й козацьку).

На основі роботи Сумцова працював ще один харківський історик — Дмитро Багалій. У розпал української революції і постійної зміни влади на початку ХХ століття Багалій створив працю, яка є й історичною, і політичною — «Історію Слободської України». У 2019 році книга вийшла у «Видавець Олександр Савчук» вперше з 1918 року зі збереженням оригінального розміщення тексту автора. Дмитро Багалій у своїй роботі намагався зберігати баланс між науковим та популярним викладом думки й часто переслідував скоріше політичну мету заявити про Слобожанщину як споконвічну частину України. Та це не применшує значення, яке його книга має для нас. 

Разом ці книги дають широке розуміння й історії, й побуту Слобожанщини. 

Якими були слобожани у традиціях? 

Через злочини росіян мало традицій вдалося зберегти до нашого часу. Тому, напевно, частіше зі словосполученням «українські традиції» уявляється щось гуцульське або галицьке. 

Але і Сумцов, і Багалій у своїх роботах доводять, що слобожанські традиції також були широкі, хоч із часом і впливом Росії забулися. Місцеві шанували і релігійні свята, і світські, були ласі до танців і пісень, збиралися на ярмарки і храмові свята. 

У містах зберігалося менше традицій, ніж у селах. З музичних інструментів послуговувалися скрипками, цимбалами, флейтою, кобзою, бандурою, лірою, сопілкою. Дмитро Багалій згадує, що філософ і поет Григорій Сковорода грав на флейті, скрипці, бандурі й гуслях. Серед танців дослідник називає метелицю, горлицю й козачка, але не пояснює, якими вони були, як танцювалися. Знайти приклад козачка можна у Народного ансамблю танцю «Горлиця», але це скоріше сценічна версія, яка не дає уявлення про реально народний танець. 

У «Слобожанах» Сумцов пище, що і в його час свят серед людей було не так багато, як раніше. Наприклад, ще у середині XIX століття з першого квітня до першого жовтня на 150 днів випадало 50 свят разом із неділями, тобто третину часу люди не працювали. Тоді ж святами вважалися три дні тижня: понеділок, середа і п’ятниця, які були пісними. Ось що про них пише Сумцов: 

«Старі люди, здебільшого баби, понеділкували, цебто не їли в понеділок нічого скоромного, щоб після смерти душа знайшла собі дорогу. […] Середа — таємна дівчина, начебто свята, яка доглядає, щоб жінки, особливо дівчата, не робили по середах, не мили собі голови, не чесали волосся; […] П’ятниця — день пісний. Хто не постить, то до того ніччю під вікно приходить св. П’ятінка й голосить та плаче».  

Звичаї і обряди загалом супроводжували як річний цикл, так і життєвий цикл людини, що можна порівняти до кола життя і смерті.  

Традиції циклу життя

Починалося все, звісно, з народження. На Слобожанщині визначали, яке призначення матиме людина під час обрізання пуповини. У хлопців відрізали на сокирі, бо вважалося, що так з нього вийде майстер. А щоб із дівчинки вийшла прядильниця, їй відрізали пуповину на гребні, тобто дерев’яному стояку із зубцями, на які насаджують пряжу, коли прядуть. 

Далі дитину хрестили. А от за кілька днів після народження, як пише Сумцов, «бувають зливки, або рай». Саме слово «зливки» означає залишки рідин, злитих разом. Тож не дивно, що традиція теж пов’язана з рідинами. В цей день повитуха, тобто жінка, яка приймала пологи, водою, взятою вранці до сходу сонця, обмивала обличчя й руки новоспеченій матері. Вважалося, що завдяки цьому у породіллі завжди буде молоко. 

Дитинство зазвичай супроводжується іграми. Доросліші хлопці й дівчата збиралися гуртом на вечорниці (у тексті Сумцова — «вечерниці») або досвітки. Так ці зібрання називалися взимку, а влітку це були вулиці. Збиралися разом у хаті у вдови, співали. Часом мали сороміцькі, тобто сексуальні ігри — через це батьки не хотіли відпускати дівчат на вечорниці. 

Згодом приходила черга весілля. І Сумцов, і Багалій наголошують на пишних святкуваннях й поширеності інформації про слобожанські весілля у творах митців, особливо Квітки-Основ’яненка. Сумцов не раз у своїй книзі згадує про тексти письменника і драматурга як джерело знань про слобожанський побут. Щодо одруження, то батьки, звісно, намагалися знайти пару як сину, так і доньці. Але Сумцов пише, що примусу не бувало, тож одружувалися за власним бажанням. 

Весілля мало свої окремі етапи: 

• Сватання, коли молодий через старостів начебто «купує» молоду. За дівчину торгуються, а потім платять батькові. Відбуваються заручини;
• Молодій розчісують косу. Відбуваються очепини, коли на молоду надівають очіпок — головний убір, обов’язковий для одружених жінок;
• Перед весіллям дівчата зазвичай гадають;
• На весіллі молодих садять на кожух, водять навколо столу, діжи або короваю. У Багалія бачимо, що на кожусі мали сидіти не молоді, а батько й мати нареченого;
• Далі молодих вгощають караваєм, гуляють весільний банкет;
• Молодим зв’язують руки рушником, обливають водою біля колодязя, відправляючи так у сімейне життя; 
• Молоді зустрічаються зі свічкою, отримують благословення;
• Малий хлопець має привітати молодих. За Багалієм, це молодший брат нареченої, який приймає за неї викуп;
• Лунають пісні і побажання молодим. На подружжя розсипають зерно, щоб був достаток;
• Молоді йдуть на комору, весільне ліжко; 
• Наступного дня — перезва. Під час неї молодих з музиками водили вулицями, а супроводжували їх вже часто підпилі гості. Всі співали і танцювали. Багалій згадує, що перезва відбувалася зазвичай у понеділок, але, напевно, з часом це відійшло. 

Гуляли весілля довго й пишно. Звісно, той список етапів, про який говорить Сумцов, відрізнявся для кожного окремого населеного пункту та й навіть для окремих родин.

Ще одним великим обрядом у циклі життя вважалися похорони. Про них детальніше розповідає саме Сумцов, у той час як Багалій не згадує. За Сумцовим, цей ритуал також супроводжували пісні — голосіння. Серед забобонів була традиція класти покійникові хустку з двома або трьома копійками у ній. Вважалося, що так покійник зможе відкупитися на тому світі. На стіни вішали рушники, у хаті відчиняли двері й ворота. Сумцов вказує, що це робили, аби душа спочила. Коли ж тіло виносили з двору, то зачиняли і ворота, і двері, щоб хвороба не повернулася у дім. У «Слобожане» так описано процес винесення тіла і завершення похорону:

«[Тіло] забороняють нести через сади та городи, щоб овоч не омертвіла. Вернувшись після похорону додому, беруться руками за піч, щоб не боятися покійника, а в дійсності для очищення». 

Піч взагалі була важливою частиною дому, давала хліб і тепло. На Слобожанщині вважали, що в печі домовий має своє житло і слідкує за порядком, тому краще не лаятися у хаті. А при лікуваннях і замовляннях могли брати вугілля або золу з печі. Під час сватань дівчата колупали піч, яка вважалися їхнім охоронцем, зв’язком із домом. Тому коли молода виходила заміж, брала на згадку про дім вугіль з печі. У весільних піснях зверталися до печі, щоб вона спекла гарний коровай. 

---

Читайте також:

• «Харків’яни не читають — вони друкують». Інтерв’ю з видавцем Олександром Савчуком
• Як Ольга Багалій зберегла історичну спадщину Харкова під час війни

---

Традиції, пов’язані з природними циклами

У будь-яких українських традиціях дуже тісно переплелися християнство і залишки язичництва. Сумцов у «Слобожанах» згадує це навіть із певним роздратуванням, мовляв, у народу лишаються поганські звичаї, які морочать їм голову. Разом із тим, люди на Слобожанщині були щиро віруючими. Багалій згадує, що віра була також політичним інструментом, способом волевиявлення, адже слобожани приймали участь у парафіяльних справах. Перші переселенці, які прийшли на Слобожанщину, приходили разом із попами, дияками, релігійними книгами.

Вірування зберігалися і у ХХ столітті й були тісно пов’язані зі зміною сезонів у природі. Ми вже говорили, що слобожани не цуралися свят і мали їх багато, а з тим мали і певні уявлення про кожен період. Наприклад, у 1860 році на Харківщині був записаний такий календар: 

2 лютого — початок весни, Стрітення. Зима зустрічається з весною. Якщо в цей день зі стріх капала вода, зима буде довга. Якщо йде метелиця, весна буде погана; 

1 березня — має свистіти бабак;

з 9 березня — чекайте ще 40 морозів;

17 березня — «теплий Олекса», щука розбиває хвостом кригу на воді;

25 березня — Благовіщення. Яка погода в цей день, така ж буде на Великдень; 

23 квітня — Юрія. Казали, у кого як вистачить заготовленого сіна: «у дурня до Юр’я, а у розумного до Миколи» (тобто до 22 травня за старим стилем);

12 червня — останній день для посіву гречки; 

24 червня — Івана Купала;

з 20 липня — хмари йдуть проти вітру; 

27 липня — грізного Палія, не можна робити; 

6 серпня — Спаса. Казали: «Прийшов Спас, держи рукавички про запас»; 

1 вересня — ластівки ховаються у колодязі;

14 вересня — ховаються гадюки, тому до лісу в цей день не ходили;

4 грудня — більшає день. Казали: «Варвара ночи урвала, а дня приточила». 

Вірування залишалися, а от свят і приводів не працювати ставало менше. Сумцов каже, що основними на його час були всього два — Великдень і Різдво, а інші помарніли. 

Підготовка до Великодня починалася задовго до свята, точніше, за сім тижнів до. Тоді починався піст. На четвертому тижні посту (як пише Сумцов, середохреснім) пекли хрести. Один хрест з’їдали, а ще один закопували під час першого посіву в полі. На п’ятому тижні — похвальнім — сіяли льон і спостерігали за погодою, бо така сама буде на Великдень. Шостий тиждень — вербний. У цей час святили вербу й ховали її вдома за іконами. Сумцов пише, робили це від грому. Сьомий тиждень ми звикли називати Страсним. Слобожани ж раніше називали його страшним або білим. В цей тиждень відбувалися основні приготування: робили писанки і крашанки, пекли паски до столу, дотримувалися найсуворішого посту. З цікавого — також у цей тиждень стукають сокирою по деревах, щоб не було черв’яків. 

Хоч як слобожани любили пісні, але підготовка до Великодня обходилася зазвичай без них, хіба що на релігійну тему. Паску теж пекли без співів, але з молитвою або замовляннями. Тут Сумцов звертається до Квітки-Основ’яненка і подає рецепт паски з його «Марусі». У ній, окрім звичних нам інгредієнтів, — імбир і шафран, а сама паска жовта. 

Різдво ж скоріше зберегло язичницьку традицію, ніж церковну. Тут важливе місце мали і пісні, і повір’я, і гадання. А церковна служба, за Сумцовим, не така пишна, як на Великдень. Співали колядки на Різдво, щедрівки — на Новий рік. Різдво йшло перед Новим роком, тож повернення до цього зараз виглядає як логічне пошанування традицій предків. До столу готували кутю й узвар, намагалися мати кільце ковбаси, шматок сала, запеченого баранця. До речі, м’ясо загалом слобожани їли мало, більше на свята. Коли сідало сонце в день Різдва, на стіл клали сіно й скатертину на нього. Але вечеряти сідали тільки з першими зірками на небі. Після вечері до хрещених батьків приходили їхні похресники з колядками, побажаннями і різними наїдками (наприклад, медом, пирогами).  

А що з традиціями зараз? 

Ті обряди, вірування і традиції, про які розповідають Сумцов і Багалій ще сто років тому, зараз нам можуть видатися цілком чужими. Чи маємо ми слідувати кожному з них, щоб зберегти зв’язок з предками — питання скоріше особисте до кожного. Зараз цінним може бути розпитати найближчих родичів, щоб дізнатися про традиції вашої родини. Або надихнутися і створити власні. Бо хоча традиція спільна, її деталі різнилися, і це абсолютно нормально. 

Зараз також можна підтримувати групи і колективи, які займаються збереженням місцевих традицій. Наприклад, фольклорний гурт «Муравський шлях», які збирають й зберігають народні пісні. 

Під час повномасштабного вторгнення вони також спілкувалися з жителями деокупованих і прифронтових територій, щоб не дати їхнім знанням зникнути. Збереженням і поширенням зимових традицій займається «Вертеп-фест». 

Насправді ж, доля цих традицій у наших руках. Бо звичаї не можуть бути чимось насадженим зверху. Вони мають формуватися у спільнотах і так само розповсюджуватися ними. Тому дізнавайтеся про традиції більше, підтримуйте тих, хто вже досліджує їх, започатковуйте власні ініціативи, щоб зберігати міцний ґрунт під ногами. 

Софія Панасюк, редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка і колажі — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️