Павлове поле: дім у лісі, ліс у домі. Прогулянки Харковом

Кордони міста та початок забудови

Сашко: Пропоную почати з Саржиного яру, адже саме звідти люди почали заселяти цей район. Тут робили тканину із специфічним плетінням, яке називається саржа, тож звідси і назва яру. В процесі виробництва тканини її треба було вимочувати в річці, тож це місце майстри обрали не просто так.

Наш маршрут я покажу на старій мапі з додатків до «Історії Харкова» Дмитра Багалія та Дмитра Міллера. 

Ми бачимо залишки дворянської садиби, яка колись знаходилась тут. Зараз від неї залишились тільки стайні з біологічною станцією [віварієм, — «Люк»] Каразінського університету. Самі біологи жартують: раніше тут сиділи коні, тепер вчені.

Павлове поле заселяли з кількох боків — з Клочківської, з проспекту Науки і з боку ФЕДа та ХАЗа, де будувались квартали для робочих. Люди їздили на роботу через яр. Тепер вже немає тої дороги, але в Саржиному яру можна знайти залишки бруківки, якою була вимощена дорога. Цей шлях був остаточно знищений будівництвом Комсомольського водосховища.

Дар’я: Там, де зараз кінотеатр імені Довженка та 135-та школа, був фруктовий сад. Зараз з того садка залишилась тільки одна яблуня.

Сашко: А ще ми сьогодні подивимось на місцеву Сербію — ми так обізвали район двоповерхової забудови, бо там все дуже колоритно, як у фільмах Кустуриці. Наприклад, на одному балконі висить чучело риби-їжака. В іншій квартирі всі вікна завішані прапорами Ізраїля. 

Дар’я: Кожна з цих квартир має власний ґанок, і дуже цікаво спостерігати, як мешканці облаштовують навколишню територію. Це така собі перехідна стадія від приватного будинку до багатоквартирного. 

[Після огляду маршруту ми починаємо польові дослідження, поки що автомобілем. Сашко коментує нашу дорогу.] 

Сашко: Праворуч — Соснова гірка. Це залишки прадавнього лісу. Незважаючи на реконструкції, на забудову, вона все ще залишається рекреаційною зоною обласного значення. 

А ось тут, де автосервіс «Ніколь», знаходиться природний кордон Павлового поля, і це саме Саржин яр, по якому текла річка. Вона зараз в трубі під нами. Через близькість річки тут довго не можна було будувати. Але зараз змінили технологію будівництва. Наприклад, нещодавно звели кілька хмарочосів в районі метро Наукова. І якщо те, що там зараз зводиться, за пару років не зруйнується — будівельники все зробили правильно. 

[Дорогою, звісно, не вдається оминути спогади з початку повномасштабного вторгнення.]

Дар’я: А от наш легендарний «Буревісник» [спортивний клуб ХНУ імені В. Н. Каразіна], він був знищений під час «прильоту». За 20 хвилин до вибухів ми тут проїздили повз, з Софією [донькою Сашка та Дар’ї] на вокзал. Пощастило, що не в момент падіння бомби.

Сашко: Зараз ми їхатимо вулицею Отакара Яроша. Це одне з перших перехресть, коли почалась забудова проспекту Лєніна. 

Ось ці кутові п’ятиповерхівки — одні з перших будівель на Павловому полі взагалі. Початково забудова йшла вздовж проспекту, потім — вглиб. Саме тому ці крайні будівлі більш високі.

Як звучить Павлове поле.  «Оскільки є “мигалки”, значить є живі»

[Сашко та Дар’я знають цей район не тільки зі свого дитинства. В родині Сашка були фотографії з початку забудови Павлового поля, але, на жаль, вони не збереглись.] 

Дар’я: Знаєш, люди йдуть, і ці фотографії десь валяються, зникають, і все. З одного боку, всього не збережеш, а з іншого боку, це процес пам’яті і він має бути сформований. Це важливо не тільки для окремої людини, а для всієї спільноти, що проживає тут. 

Мені подобається наш район з точки зору процесів пам’яті. На будівлі супермаркету «Чудо» висить табличка, що на цьому місці 2001 року загинув лейтенант тоді ще міліції. Адміністрація магазину дбає, щоб були квіти на пам’ятну дату біля таблички. І це все зберігається.

Сашко: А ось ми приїхали на садибу, точніше, до тієї єдиної будівлі, що залишилась від неї. Сам маєток місцеві мешканці спалили у 1919 році.

[Дивовижно, що, незважаючи на сучасну забудову району, вдалось зберегти шматочок історичної забудови. Можливо, будівлю врятувало, що вона знаходиться на території Ботанічного саду. Хоча вона вже й не виглядає як цінність з точки зору архітектури, але нагадує, що забудова тут почалась зовсім не з часів Радянського союзу.]

Дар’я: Звуки цього району особливі. Поряд четверта невідкладна [лікарня швидкої та невідкладної допомоги], і тут завжди їздять швидкі. Це для інших районів сирена була винятковим звуком, у нас вони були завжди. Коли росіяни збили «Боїнг», тіла привозили в тутешній морг. І коли це відбувалось, на авіазаводі запустили сирену повітряної тривоги в знак вшанування загиблих. Це було десь о п’ятій ранку. Було відчуття апокаліпсису, що насувається. Тоді для Харкова обійшлось, але зараз ця сирена стала частиною реальност

При евакуації поранених авіацією у 2015 році літак здійснював посадку на території авіазаводу, і везли людей в «четверку», бо вона найближча. Коли сідає літак, думаєш: «Аби швидкі їхали з “мигалками”, це значить, що є шанс врятувати людей». Є «мигалки» — значить є живі. Якщо «мигалок» немає — то й поспішати вже не треба… І за цими звуками ми знали, що десь почався жах.

Ось кафе «Зустріч», воно зруйноване вандалами, а не «прильотами». Люди думають, що це травма війни у будівлі, а, насправді, це от таке ставлення людей. Кафе обписане графіті — це про підлітків, яким нікуди подіти енергію. Всі студії воркауту та одноборств, що були на районі, закрились. Нікуди ходити людям. Це кафе існувало ще за радянських часів: люди виходили з «канатки» і мали місце, де посидіти, потусувати. А далі вони могли піти в кінотеатр імені Довженка, таке собі планувалось спільне «времяпровожденіє». План кафе типовий, подібні будівлі є і в інших районах.

Сашкова мати розповідала, що раніше робочі на заводі добирались саме «канаткою». А вона сама любила тут робити домашні завдання: платила якусь копієчку, їздила колами, читала книжки. Кабінки, до речі, тоді були відкриті та без скла. Вхід на «канатку» був прикрашений мозаїкою — не зрозуміло, чи то був соцреалізм, чи якийсь місцевий художник. Але до «Євро-2012» її замазали рядовим веселеньким малюночком. Зараз видно лише краєчок мозаїки.

Фруктовий сад під вікнами як раціональне споживання

[Сашко і Дар’я прокладають маршрут далі. Звучать місцеві назви: «Хобітляндія», «Росінка», «47-ма». Зрештою, Сашко відправляється переганяти машину, а Дар’я веде нас далі.]

Дар’я: Спочатку покажу вам «Хобітляндію». Вона для мене — про людей, які несли певну культуру і боролись з «совком», що приносив тільки нужду. Ці будинки заселялись у період дефіциту, потім 90-ті роки, які теж були нелегкі для людей. Є легенди про мешканців, які тримали на балконі козу або розводили курей, щоб якось харчуватись. От і «Хобітляндія» — спроба налагодити життя в цих квартирах, не пристосованих ні до чого, крім ефемерного комуністичного світлого майбутнього. 

Кухні були крихітні, тому що передбачалось, що людина вдома взагалі нічого не робитиме: їстиме на заводі, житиме на заводі, народжуватиме на заводі. Ось вони, ці погребки. Шкода, що трава викошена-випалена. Коли все це заростає, то виглядає як справжній Шир [поселення гобітів із всесвіту Джона Толкієна]. Дехто висаджує клумбочки на горі своїх погребків. Дехто фарбує виступаючі елементи, кришечки своїх витяжок, робить скати. Тут же залишки фруктових садів — яблуні, груші. Це те, що вціліло при забудові району, а люди зберігали дерева, висаджували нові, бо це теж безкоштовна добавка вітамінів до раціону.

Цього року я знову бачила, як люди збирали врожай з цих дерев. Коли абрикоси стали коштувати сто гривень за кілограм, люди зрозуміли, що у них є під будинком, і його не соромно збирати.  

Вікторія: Можливо, вони б збирали і того року, але, здається, не було такого врожаю…

Дар’я: Може. Але це те, до чого зараз з’являється потяг у великих містах: висадити собі на балконі або даху багатоповерхівки екологічний садочок. І наша задача — пересилити сором. Ти виходиш під свій дім і збираєш свої яблука, це прикольно. Це те, чого не вистачає містянам, тому що я виросла в селі, і для мене це було абсолютною нормою. А потім виявилося, що це чомусь соромно. Я тепер так тішусь, що ми повертаємось до адекватного споживання. Тому що яблуня все одно осиплеться і важливо раціонально використовувати цей ресурс. 

Вікторія: А городи у вас розбивали під вікнами? 

Дар’я: Були спроби, але через те, що вся земля навколо цих совєтських будівель всіяна будівельним сміттям, тут не виходить нічого зробити. Щоб не вивозити далеко залишки після будівництва, їх закопували прямо тут. Тому навіть квіти дуже погано ростуть. А ще є проблема затінку. Бо це не якийсь позитивний затінок від дерева, а сирість від будівель.

Дар’я: Зараз ми проходимо повз гуртожитки — в них взагалі немає кухонь, жодних. Особливо складно людям під час блекаутів. Все глобально впирається в безпеку. Газові балони, акумулятори — це не зовсім правильно для таких помешкань, доводиться готувати ледь не на вулиці.

А це наш дім. І ось тут «квіти» від розривів. Біля водомата уламки вбили людей, які вийшли зі сховища набрати води. Не всі наслідки видно, адже люди вже поміняли вікна. 

Зараз ми підійдемо до «Росінки». Там на 11-му поверсі видно слід від першого «Граду». Росіяни випустили одиничний залп, і в усіх місцевих пабліках одразу з’явились фото. Після цього за пів години весь цей квадрат накрило касетними снарядами. Тоді ми зрозуміли, яке зло можуть приносити ці пабліки зі вказуванням адрес. Для людини немає практичної користі від того знання, коли вона сидить в коридорі, а ворогу — є.

Вікторія: А що таке «Росінка»?

Дар’я: Це ресторан з плеяди закладів, які відмивали гроші «великих» людей. Там потім було кафе, яке, за легендою, належало [колишньому харківському меру Геннадію] Кернесу, і в якому теж не було відвідувачів. Періодично там грали весілля, і на цьому все. Так само на перехресті була свічна лавка, в якій не продавали свічок, але привозили цілі фури контрабандних квітів.

Поряд з «четвіркою» — Комсомольське озеро. А якщо спуститись в яр, там будуть залишки бруківки і елементи старого дерев’яного моста. Новий міст обвалився в 80-ті, його якось відремонтували, і він досі стоїть. Про ці руйнування нові мешканці міста не знають, так само як і я не знала. Проте старожили кажуть, що міст треба проїжджати якомога швидше, бо ніхто не знає наскільки він міцний.

Про циклічність міського простору

Сашко: Зараз ми підходимо до перехрестя Дерев’янка і колишньої вулиці Балакірєва, її нова назва — Станіслава Партали. Олексій Дерев’янко, до речі, був героєм Радянського Союзу. Він командував протитанковим артилерійським підрозділом під час Курської дуги. Зрештою, він залишився один і самотужки підбив п’ять чи вісім танків, більше, ніж коли стояла вся артилерійська рота. Ось такий радянський наратив — все або нічого. 

Вулиця Дерев’янка в Харкові ледь не єдина з неправильною нумерацією. Зазвичай нумерація йде від центру міста. Оскільки міст Сокольники побудували тільки наприкінці 70-х років, а вулиця Дерев’янка вже існувала, то й нумерація шла від проспекту Науки, а точніше, від кола тролейбусу, де зараз Різдвяна церква.

У магазині біля кафе «Троянда» була своя унікальність — французька лінія для приготування багетів. І вона працювала до останнього. А в самій «Троянді» було легендарне морозиво рівня кафе «Кристал». Там стояли спеціальні італійські машини. Також тут був музичний автомат. Проте «повномасштабка» все змінила. Зараз цю територію місцеві використовують, щоб пророщувати розсаду для дач.

На цьому перехресті ми можемо бачити чотири періоди забудови: спочатку двоповерхова, далі «хрущовочка», а ось і дев’ятиповерхова — кінця 70-х та початку 80-х років. Ну, а за ними сучасна, зведена десь в «нульові». 

Дар’я: А ось ті самі дров’яні сарайчики. Коли в гуртожитках не було централізованого опалення, то грілись дровами. Донька питала, навіщо воно, таке маленьке. Для мене це щось на рівні телефонів із пружинкою. Настільки пішов прогрес, що для людей це вже дивно. А діди і бабусі, для яких це було дуже круто, ще живі. 

Я люблю цей контраст багатоповерхівок та сарайчиків. Один із моїх улюблених на районі. Ще збереглись залишки бруківки, що була всередині району, а справа, де зароблено цеглою, була своя кочергарня, що опалювала кілька будинків довкола аж до 80-тих. І ось зараз [теперішній міський голова Ігор] Терехов пропонує повертатись до цих проєктів. Все на круги своя повертається: відкриють кочергарні, повернуть дров’яні сарайчики…

А ще тут можна побачити таку традиційну для Харкова стару голубятню. 

Ось залишки старого молочного магазину. В ньому, як у півнусі, були крани, приїжджала бочка з молоком до цього віконця, підключалася і всередину заливала молоко.

Саме цей район ми називаємо «Сербією». Тут двоповерхові будинки, але дерев’яні сходи ведуть нагору, і у кожного свій ґанок. І поряд квітнуть мальви на маминому ганку. Їх тут багато, я їх обожнюю. Прикро, що ці будівлі не будуть вічними, вони вже аварійні.

Сашко: Ліворуч починаються гуртожитки сімейного типу для робітників ФЕДу [Харківського машиннобудівного заводу]. Звісно, жодних робітників ФЕДу там вже немає. 

Я пропоную зараз пройти до 5-ї школи, подивитися яблуні. Це, до речі, одна з найстаріших шкіл на Павловому полі. Вона починалася як двоповерхова, потім стала трьохповерхова, побудували бокові флігелі, далі вже добудували як зараз. Поруч був «прильот». Спочатку в школі не було спортзалу, тому його збудували на третьому поверсі. Коли йдуть заняття і діти грають у баскетбол, а ти сидиш на другому поверсі на уроці, то чуєш характерний звук ковзання дешевих китайських кед по паркету. І заздриш. 

[На школі ми бачимо меморіальну табличку і вирішуємо підійти ближче. Нас зустрічає директорка школи і розповідає про музей війни, який учні та вчителі збирали багато років. Зараз, звісно, він не працює, але всі експонати зберігаються. Музей якої війни не уточнюється.] 

Сашко: На території школи ростуть звичайні дерева, липи та каштани. А ще за школою був садок, щоправда, його спиляли, бо вже не давав врожаю. 

Це була цікава радянська думка, що для того, щоб діти отримували вітаміни, треба вирощувати сади біля школи. Імунітет, до того ж, від немитих яблук. Ідея не позбавлена логіки. Але питання в іншому. Чомусь ніхто не запитував, а чого саме дітям не вистачає вітамінів? Чому батьки не можуть купити кілограм яблук на ринку? 

Дар’я: Ось зараз перед вами там лавочка і одинока яблонька. Місцеві мудреці намагались якось підпилювати, обмазувати, щось робити — але нічого не виходить. Така вона вже покручена. Мені подобається, що це дерево не знищили комунальники своїм кронуванням. Воно померло природньою смертю (від дітей). Класно, коли по деревам діти лазять, бабусі обносять на варення. Це круто, таким має бути цикл життя.

Легенди старого лісу

Дар’я: Вулиця Дерев’янка — це битва природи та міста. З одного боку є ліс, з іншого боку дороги — вже будівлі. І постійно видно, як ці дуби намагаються прорости з цього боку, з культурного, з міського. І ми жартуємо з Сашком, що ліс завжди візьме своє. Він почекає, поки ми вгамуємось.

Сашко: Моя мати ще пам’ятає, як у 70-х — 80-х роках, коли ще [вулиця] Дерев’янка не була до кінця забудована, не було місточка, виходили олені та кабани з лісу. Зараз можна побачити лисиць, зайців. 

Дар’я: До речі, на район повернулись їжачки. Сашина мама казала, що востаннє бачила їжачка ще школяркою. Природа дійсно очистилась.

Сашко: За кінотеатром Довженка був маленький фонтанчик. Його зробили для того, щоб люди відпочивали, поки чекають на свій сеанс. Пізніше фонтан зламався, але басейн навколо існує досі, і там збирається вода. Ходила легенда, що там діти грались і втонули, тому не треба туди залазити, бо там живе дух цієї дитини і вона може тебе затягнути.

Дар’я: Я думала, ти про маніяка розкажеш, який тут викруткою людей різав.

Сашко: Так це не легенда, це факт!

[Ми підходимо до багатоповерхівок біля кінотеатру імені Олександра Довженка.]

Дар’я: Торці кожного будинку прикрасили мозайками. Мабуть, для того, щоб люди швидко могли знайти свій під’їзд і не плутались в типових будівлях. 

Ось ця мозаїка вціліла після прильоту ФАБа. Частину будинку знесло взагалі, це той будинок, де стіни не було. А мозаїка тут. Деякі з цих будинків сильно постраждали, але їх вже відновили. Коли тільки стався цей «прильот» і було видно «внутрянку», як люди там живуть, мене це дуже шокувало. Зараз якось вже звикаєш.

[На стіні «будиночку для сміття», в якому зараз працівники комунальних служб зберігають пісок, ми бачимо цікавий мурал. «Це “Зала”? Чи Тор? Бублік символізує Тора. А тризуб — Нептуна». Цікаво, що хотів сказати цим автор?] 

Дар’я: До повномасштабного [вторгнення] на районі була афро-українська церква. Було цікаво ходити повз, дивитись, як вони йдуть на недільну службу. Вони так яскраво одягалися. Все було інакше, не так, як я звикла в дитинстві.

З цього ракурсу гарно видно телевежу, що нещодавно постраждала. Коли потрапили у башту, у людей, які народились і виросли на Павловому полі, в мене була тиха істерика. Це ж був символ незламності. Ще наприкінці лютого за башту зачепився крилом ворожий літак і потім він скинув ФАБ в лісі, не зміг донести його до житлових будівель. Тобто, башта не просто стояла, вона ще й рятувала життя. І тут оце…

Сашко: У місцевих є багато фото на фоні башти. Коли гуляєш в лісі, була гра «Знайди башту». Ти можеш бути навіть поруч, але знадобиться певний час, щоб її знайти. Такий містичний цей ліс, і ці дуби були тут ще до заснування Харкова. Якщо ти ставишся до лісу з неповагою, він буде тебе крутити колами. Таке часто трапляється навіть із місцевими мешканцями.

Дар’я: Цей квартал один із найстаріших. Його хотіли знести ще у 80-ті роки. А потім в 90-ті, і в «нульові», і далі… Стоїть. І баня, яку збудували для робітників, бо вдома не було душових, все ще діє. Тут щось середнє між містом та селом, якісь свої традиції. Своя атмосфера. Люди спілкуються через вікна, передають один одному смаколики. Діти живуть окремим життям, як в селі, не боячись бути надворі. Певно, важко жити в таких старих будівлях, які вже розлазяться. Мене завжди ці будиночки дуже приваблювали. Бабусі тусують тут разом, вони в соціумі, вони не ізольовані на 15-му поверсі.

Сам «совок» — це треш, зло, яке має бути викорінене зі свідомості кожного українця. Але варто пам’ятати, як саме жили люди раніше.

Вікторія: А яка взагалі естетика цього району?

Урбанізованість, що співіснує з сімейністю та розміреним темпом життя. Тут дуже «чілово». Люди сидять із пивом під кіоском та водночас сперечаються про мистецтво, кажуть: «Я тобі Омара Хайяма сьогодні ще не віддам, дочитую». Тут цікаво бачити дрібні деталі. В якихось деталях може ховатись багато сенсу, який в умовах війни заземляє. Якщо ця яблоня росте серед будівельного сміття і досі плодоносить, то я теж зможу вистояти. 

Сашко: Це дуже домашній і зелений район. Я був на Салтівці, багато де був. Але настільки зеленого району, який наче сам інтегрується в ліс, я не знаю. Це район, в якому можна за 15 хвилин навіть з самого дальнього закутка дійти до лісу. 

Ти можеш, наприклад, зібрати сім’ю, взяти торбочку з м’ясом і через 15 хвилин бути в лісі, робити шашлики. Або, якщо хочеш, можеш проїхатися п’ять хвилин на авто і бути вже в центрі, на площі. Саме таким, на мою думку, має бути сучасне місто.

Вікторія: Наше класичне запитання цієї рубрики: якби у вас була чарівна урбаністична паличка, як би ви змінили свій район?

Дар’я: О, я б зробила все інклюзивним. Я відчула це, коли ходила з дитячим візочком, і, в принципі, завжди розуміла, що є категорії людей, яким важко долати оці бордюри, рагульні спуски, підйоми, вузькі пандуси, що не розраховані на крісло колісне. Це дуже важко, а район не молодіє. Буде більший відсоток людей, які не зможуть пересуватись як раніше. І знову ж таки, нам потрібно забезпечити молодих батьків зручністю. Люди, які вертаються з війни з пораненнями, мають знати, що вони зможуть бути в соціумі фізично, а не тільки через інтернет, що вони самі можуть вийти в перукарню, до друзів, в магазин. 

Сашко: Мені все подобається. Якщо щось змінювати, то цей район не буде таким, який він є зараз. Він втратить свою магію. 

[Машиною ми проїжджаємо решту маршруту до кола тролейбусу і церкви, що відмічає початок вулиці Дерев’янка. Дар’я продовжує розказувати про особливості лісу.]

Дар’я: Цей ліс, він такий повільний, не поспішає. Він вже прийшов, йому нікуди бігти. Це окреме місце з особливою аурою. У нас на Павловому полі немає чогось динамічного, якесь все тягуче, бо куди поспішати? Все поряд, всі рядом.

[Ми під’їжджаємо до Різдвяної церкви і опиняємось біля двоповерхової адмінбудівлі, колишньої «кондукторської». Вузенька доріжка веде в гущавину лісу. На табличці написано «Регіональний парк Сокольники-Помірки».] 

Сашко: Тут закінчувався проспект і починались дачі, де всім бажаючим видавали ділянки під садки для вітамінізації. Легендарні присадибні ділянки. Загалом, це була німецька ідея, ще у 20-х, давати робітникам ділянки землі. Зараз там знаходяться маєтки заможних людей.

[Наостанок ми обговорюємо інші локації на Павловому полі, які варто відвідати. Список великий, і виникає відчуття, що має бути ще одна прогулянка. І ще одна. Незважаючи на удавану компактність, район Павлового поля вміщує багато цікавинок, що відкриваються уважному оку.]

Текст — Вікторія Нестеренко, фотографії — Юрій Каплюченко, редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка — Макс Бурєнок

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️