Прогулянки Харковом. Салтівка: залізобетонна стіна, настрій постапокаліпсису та ЖКГ-арт

Салтівські мікрорайони як квінтесенція цивілізації

Ми втрьох  зустрічаємось біля метро «Героїв праці», а точніше, біля напису «I love Kharkiv» і величезних пластикових калл. Діма розказує нам про запланований маршрут, а я задаю перше запитання:

— Чому ти обрав для життя Салтівку?

Коли я переїхав в Харків, то особливо не обирав. Де знайшов квартиру — там і оселився. Як і в будь-якому місті, в Харкові в спальних районах найдешевше житло, як оренда так і покупка. Та коли я прожив тут кілька років, то зрозумів цінність цього району:  тут є все. На супутниковій карті квадрати салтівських мікрорайонів виглядають як самодостатні одиниці.

Я часто гуляю пішки, обираю нову локацію в місті, яку ніколи не бачив. А дорогою до неї відкриваю інші місця, якісь частини району, в яких ніколи не був. В цьому сутність усвідомленого містянства — знаходити те, що тебе дивує в твоєму звичному районі, порівнювати його з тим, що ти бачив в інших містах та країнах. 

Салтівка — це продумана система. Майже всі послуги ти отримуєш в радіусі п’яти хвилин: поліклініка, магазин, дитячий садочок, школа, кілька супермаркетів. Квінтесенція цивілізації.

Катя робить фото Діми серед затишної алеї і ми звертаємо увагу на прильот в дім поряд. Проте бесіда продовужється.

А ще тут ти відчуваєш себе дуже по-домашньому. Якщо ти їдеш в центр, то одягаєшся як на свято. А якщо ти живеш у спальному районі, то виходиш у своїх треніках в магазин і не паришся. В спальних районах люди поводять себе природньо, в центрі міста вони підсвідомо намагаються справити враження на інших.

В кожному спальнику існують свої відмінності. Наприклад саме тут я помітив величезну кількість погребів поряд із багатоквартирними будинками. Таке враження, що люди переселялися сюди з села і брали свої старі звички — зберігати картоплю у підвалі, вирощувати плодові дерева. Як в Сингапурі, коли нові мешканці намагались тримати на балконі свиней.

В спальниках є свій особливий стріт-арт. В центрі ми бачимо «п’ятдесят відтінків Гамлета» та роботи іменитих художників. На Салтівці люди малюють те, що їм подобається на тому на чому вони хочуть. Смішні обличчя, теги, купа написів автори яких сваряться між собою. Архів історії поколінь. Через них можна досліджувати інтереси мешканців. Бувають російськомовні написи, але українськими буквами, і це вже про покоління, що в школі вчить тільки українську, але вдома спілкується російською. 

А ось і мій улюблений ЖКГ-арт. Як соціалізм з людським обличчям, коли ти робиш за завданням, але так, як вмієш і хочеш.

Ми саме проходимо двір з тачками з «піксарівського» мультфільму. Весь двір, стовпи, клумби, лавки — стилізований під дорожні знаки, а на асфальті — розмітка. Ми розмірковуємо чи є тут поряд автошкола, що замовила таке оформлення, чи це ініціатива місцевих мешканців об’єднаних в ОСББ.

А ось заклад «Ямайка», вивіска якого зроблена у стилі ребусу: буква «Я» і намальована майка. І тут же растаманський флаг, продумана естетика. 

Зараз ми підемо на джерело. На Салтівці багато природних локацій та водойм. Тут набагато прохолодніше, можна довго гуляти і зустрічатись із друзями. На джерелі люди набирають воду і п’ють її сиру, хоча усюди висять таблички «вживати тільки кип’яченою». Тут люди і купаються. А можна поїхати на Журавлівський гідропарк.

Ми проходимо через натовп качок яких охороняє жирний кіт.

План, за яким будувалась Салтівка, спрацював. Інше питання, що зараз будуються нові райони, які паразитують на інфраструктурі Салтівки. Їх забудовники не продумують де люди будуть паркувати авто, чи вистачить шкіл, садиків та лікарень. Це турбує мене, бо Салтівка може стати схожою на Лівий берег Києва…

— Яка вона, естетика Салтівки?

Трохи депресивна. Постапокаліптичні мотиви відчувались тут ще до повномашстабного вторгнення. Менше з тим тут відчувається свій орднунг [німецький термін,  символ впорядкованості всіх сфер життя і загального його порядку – прим. автора]. Тут все поділено на квадрати і, навіть заблукавши, ти усвідомлюєш, що за п’ять хвилин вийдеш на якусь доріжку. Це також відрізняє Салтівку від історичного центру. 

Будинки тут вирівнюють людей між собою. Типовий зовнішній вигляд не дозволяє людям вимахуватись… 

— А балкони?

Я хотів якраз про балкони сказати, що це єдиний спосіб, коли ти можеш добудовуватися нелегально, показати, що ти крутіше, ніж твої сусіди. Але все це настільки втрачається на загальному фоні, що ти цей балкон можеш і не помітити. Твій ремонт всередині неможливо вивернути на фасад будівлі. Люди можуть не комлексувати з приводу свого житла. 

А коли набридає типовість Салтівки, завжди можна зайнятись внутрішнім туризмом і поїхати в центр міста, помилуватись історичною забудовою. Насправді, Салтівка — це джекпот, можна навіть не виїжджати за межі району, щоб задовольнити всі свої потреби. Хочеш насолодитись природою — є водойми, ліс, де можна погуляти з собакою, тут є транспортні розв’язки, всі послуги. Натомість центр — стерильна зона для туристів.  

Перехрестя Бучми і Тракторобудівників, де я живу — перша станція від трамвайного депо. А ще є купа маршруток, та й метро недалеко. З транспортом тут дуже добре.

— Скажи, а ти користувався 26-м трамваєм?

Ні, тому що надавав перевагу метро, а під час пандемії взагалі рідко кудись їздив. Під час війни дуже багато маршрутів зникло, але я все розумію.

Тут я очікувала від Діми слів на підтримку цього маршруту. Але виявляється, що він ним і не користувався. Чесно кажучи, я сама відкрила його для себе незадовго до повномашстабного вторгнення. Можливо, це нагадує про загальний стереотип щодо трамваю як незручного виду транспорту.

А от щодо пішохідної інфраструктури. Тут є одне перехрестя, де люди протоптали собі зручний шлях. А міська адміністрація вирішила, що вона краще знає, де людям потрібно ходити, і вони зробили зебру в іншому місці. Тож певний час співіснувало дві зебри зовсім поряд. Біля тої, якою люди користувались до цього, поставили паркан. 

Я навіть у міськраду писав, кажу, що це за брєд — у вас дві зебри на одному місці, у вас люди зависають в текстурах як в GTA! Але вони просто замалювали фарбою старий перехід. Чорна зебра поряд із білою. Мені відповіли, що все зроблено по ГОСТам, але ж люди не живуть по ГОСТам.

Польові дослідженння вуличної культури

А зараз ми підемо на Північну Салтівку. Багато покинутих автовок без вікон і колес додають апокаліптичного вайбу. 

Коли ти живеш в постапокаліпсисі, тобі не здається це чимось дивним. Страшно жити в період апокаліпсису, тобто під час артилерійських обстрілів. Тепер тут багато руйнувань, але немає прямої небезпеки. Ти можеш гуляти тут, і все це для тебе звичне, бо психіка адаптується. Як би я знов побачив цей район до вторгнення, мене б це шокувало. 

Залишається мінна небезпека. Але це може допомогти відновитись природі навколо Харкова. Коли почалась пандемія, я не їздив транспортом, але обійшов всі села навколо Салтівки. Це окраїна, тут буквально трошки пройти — і ти вже в полі. 20 км в цьому радіусі я обійшов. Коли ти повертаєшся і підходиш до Салтівки, то бачиш як виринає з-під землі така величезна стіна із бетону. Ти йдеш, і з кожним твоїм кроком вона стає більшою, як стіна з «Гри престолів», що захищала місто від здичавілих, від русні. Харків — місто, оточене залізобетонною стіною Салтівки. Було б навіть прикольно якби весь Харків оточував один дім, захищаючи кордони міста. Під час нападу ворогів мешканці відстрілювались би з вікон. 

Проте зараз я вже не піду в ці поля. У мене з’явився страх мін. Якщо тобі скажуть, що в цих кущах тисяча змій, ти не підеш туди. Ось так і з природою навколо для мене тепер. «Міна Шрьодінгера» — і є, і нема. Сучасні міни — пластикові, і вони будуть розкладатись століттями. 

Ось перед нами соляна шахта — в підвалі багатоповерхівки посеред спального району. Коли ось так гуляєш містом, можна побачити багато цікавинок. 

— Людей на Салтівці стало менше? 

Так, це дуже помітно. Дуже мало мам з дітьми, малих на самокатах. Нерухомість розбита, людям ніде жити.

— Скажи, а ти відчував якусь небезпеку від перехожих? У мене бувало таке, що саме на Салтівці приставала якась гопота. Але може це тому що я дівчина…

Я думаю, що Салтівка — це найкримінальніший район міста просто тому, що тут багато населення. Але так, я не стикався з хуліганством, можливо дійсно тому, що я хлопець. До жінки більш вірогідно, що якийсь там алкаш може доколупатися.

Паралельно ми оглядаємо приліт в багатоповерхівку. З вікна визирає місцевий мешканець і починає розказувати про прильот, згадує дату і інші подробиці. 

Здається, люди хочуть говорити про свій досвід. Хоча часто до людей з фотоапаратом ставляться з недовірою. Ось, до речі, ще один приклад ЖКГ-арту. Йдеш собі такий сумний, в своїх думках – а тут р-р-раз, і якась упорота рожа змушує тебе розсміятись. 

Вдалечині ми бачимо напис. Над вікнами на останньому поверсі шістнадцятиповерхівки — «Я люблю нас». Звучить як маніфест на фоні руйнувань.

— А ще таке питання щодо змін вуличної культури. Чи не здається тобі, що з’явилось більше агресивних підліткових кампаній?

Підлітки постійно збиваються в стаї, об’єднуються і вигадують собі ворогів. Просто зараз ми стали помічати це. Дійсно, міняється навіть звукова картинка — багато підлітків слухають гучну музику. До речі, саме підлітки часто ігнорують початок коменданської години, бо у них ще нібито є правова індульгенція. Але я не хочу критикувати це і перетворюватись на старого діда. 

Раптом ми втрьох пірнаємо в ностальгію і згадуємо, як це було — вийти купити йогурт чи морозиво о третій годині ночі, пройтись тихими вуличками центру… Цікаво, чи колись зникне комендантська година? Сходимось на тому, що коменданстська година позитивно впливає на графік сну та захищає право собак на не надто пізню вечірню прогулянку.

А далі ми здалеку оглядаємо ЖК «Інтернаціоналіст». Ще одна будівля з радянським флером у назві, що постраждала від захисту «братнього народу».

Природа яку не помітив Зеленбуд

Цікаво, що в центрі міста постраждалі будинки зносяться, а на Салтівці — відбудовуються. Можливо, це пов’язано з конструкцією панельних споруд – що вони побудовані з окремих блоків. А можливо, з тим, що в центрі міста дорожча земля.

До речі, в Салтівці майбутнього мені б хотілось змінити вигляд фасадів. Навряд чи цим буде хтось займатись, бо передовсім людям треба хоч десь жити. Але мені б хотілось повністю переробити зовнішнє оздоблення, реконструювати функціональну частину будинків, щоб вони були енергоефективні. Так було у Німеччині після об’єднання. Люди не хотіли жити у старих будинках за радянським зразком, тож їх буквально розбирали на окремі частини і зводили нові, більш привабливі будівлі меншої поверховості.  

Ми опиняємось в тій частині Північної Салтівки, де інфраструктура не відновлюється. Зачинений супермаркет «Клас», розбиті кіоски. В будинках навколо майже немає людей.

Тут дуже висока трава, її не косять. Природа оновлюється, навіть польові квіти з’явились. Мені насправді так більше подобається,  але це ознака того, що тут дуже мало людей лишилось.

— В своїй розповіді ти багато повторюєш, що тут є все потрібне для життя. А що таке для тебе — потрібне?

Мій спосіб життя доволі аскетичний. Мені потрібен доступ до різномаїття продуктів, а також доступ до комунальних послуг. До речі, я був шокований що на моєму районі є гаряча вода. В інших містах її немає, а тут, на розбитій Салтівці — є. Коли я взимку повертався в Харків, думав, що у мене точно нічого не буде працювати.  

Ми продовжуємо роздивлятись приклади ЖКГ-арту і дивуватись винахідливості людей. 

Подивіться, друге вікно зверху. Люди зашили балкон ОСБ плитами, але зробили в них маленькі віконечки,  щоб було хоч трохи світла. А мої сусіди зробили собі броньовані ролети, товсті металеві штуки якими можна закрити скло під час повітряної тривоги. 

Згадую, що в іншому будинку на Салтівці мешканці частково заклали цеглою панорамні вікна. 

Це наш травматичний досвід. І ми пристосовуємось до нової реальності. 

Окремий вид мистецтва в спальних районах — клумби біля будинків. Діма ділиться, що інколи відчуває певне змагання між сусідами на кращий палісадник. Тим часом ми опиняємось в ще одній локації куди не добралася рука комунальних служб… Приходимо до висновку, що наш «Зеленбуд» сповідує філософію анігіляції всього живого або ж заснував школу екологічного аскетизму.

Ми бачимо ще один зруйнований будинок. Чиєсь життя навиворіт,  уламки паркету звисають з поверху. Внизу стіну прикрашає свіжий мурал. Напис «ЛЮДИ» нагадує про те,  що такі написи зовсім не допомагають. 

Я вже казав, що з Салтівки можна дуже швидко вийти за місто. На вулиці Світлій місто закінчується рядком гаражів, вони як водорозділ між містом в селом. Там є вузький прохід між гаражами,  і як тільки ти його проходиш, то опиняєшся серед величезних дерев, де шумить вітер і не чути взагалі міста. А коли повертаєшся з такої вилазки, то бачиш вдалечині світло в багатоповерхівках. Це дуже красиво, ніби спостерігаєш місто зі сторони, як воно живе. В цих полях за Салтівкою є дуже крутий яр, там росте надзвичайно багато порічки. І з усіх боків — польові квіти. Але тепер туди вже не підеш…

Зараз на Салтівці мало освітлених вікон, особливо після початку комендантської години. Зате тепер дуже яскраво видно зірки. А ще збільшилась кількість тварин на вулицях, можливо, деякі з них раніше були домашніми. Вночі чутно як виють собаки, а інколи таке враження, що це виють вовки. І ти, як остання людина на планеті, стоїш на своєму балконі, як на вершечку фортеці і чуєш ці середньовічні мотиви з вулиці.

Ми проходимо повз зарослий травою дитячий майданчик. Розмовляємо, що нас дивують люди, що вибивають килими або косять траву під час повітряної тривоги.

Діма вказує на галявину біля річки де бачив хрести кілька місяців назад. Ми обговорюємо,  чи могло це бути людське кладовище під час активних бойових дій чи поховання тварин. Могил вже немає. Я не вірю, що тут могли бути поховані люди. Але під час підготовки цього матеріалу читаю про бої на Салтівці і розумію, що Дімі, скоріш за все, не привидились ці хрести,  а в руїнах будинків все ще можуть залишатись тіла загиблих…

В Манжосовому ярі ми відчуваємо себе ніби в джунглях. Живильна прохолода дуже актуальна під час спеки. Ми згадуємо, яким був Саржин яр до першої кернесанської реконструкції і обговорюємо важливість боліт у системі живлення річок.

— А якби у тебе була чарівна урбаністична паличка, що б ти зробив нею?

Я б захистив дерева від «Зеленбуда», щоб вони мали час для того, щоб виростати кремезними і давали багато тіні. А якщо вже щось вирубили, то одразу саджали нове. 

Ми згадуємо, як за радянських часів молодий салтівський житловий масив засаджували тополями. Ці дерева швидко виростають, але й тривалість життя їх коротка. На початку 2000-х років більшість з них засохла, деякі починали горіти (наприклад, через закинутий в дупло недопалок), через що всі дерева вирубили і нічим не замінили.  

Садити дерева дуже важливо, тим паче, коли маємо глобальне потепління. Якщо клімат міняється, то і нам треба змінювати своє ставлення до зелених насаджень. 

Салтівка — це «місто в місті». У нас звикли все центрувати, особливо заклади культури. Проте тут достатньо населення, щоб збудувати театр або галерею, і вони будуть користуватись популярністю. До них не треба буде довго їхати. 

Недолік спальних районів — відсутність культурних локацій. Недостатньо будувати тут тільки кінотеатри і розважальні центри. Була б тут якась галерея — я б в центр і не виїжджав. Хоча внутрішній туризм — це цікаво. 

Стосовно палички — я б хотів, щоб у нас були велодоріжки. В багатьох містах України ситуація з ними набагато краща ніж у нас. В моєму рідному місті я люблю їздити на велосипеді. Але в Харкові в ньому немає сенсу, бо я боюсь їздити нашими вулицями, інфраструктура зовсім не пристосована. 

Проходимо біля затишної локації — кілька лавочок, між ними застелено килимами, стоять квіти в кадках. «Салтівське лакшері» показує любов мешканців до свого району. 

Я не фанат закладів громадського харчування, але зараз на Салтівці їх стало суттєво менше, навіть мені вже не вистачає. На Салтівському ринку робили класні хачапурі, зараз цієї точки немає. У них ще була одна ціна на всі види хачапурі. Біля метро «Студентська» був невеличкий ринок товарів зі сходу, ми з друзями називали його арабським, там робили смачну шаурму. Зараз буквально пару продавців лишилось. 

Не кажучи вже про відсутність «Макдональдса», адже він був у знищеному «Каравані». 

Вікторія: Тут ми трохи дискутуємо про те чи належав «Караван» «Ашану», якого однозначно записуємо до спонсорів війни. 

Ще одна фішка салтівських двориків — плюшеві іграшки, що прикрашають під’їзди та клумби. Зустрічаються цілі інсталяції з використанням іграшок — вже помятих, вигорівших, змоклих під дощем. Деякі виглядають крінжово: без очей, носи відвалились. Вони можуть стояти так роками, поки не зотліють. А інколи іграшки вішають на дерева ніби на зашморгу…

А одна з новинок принесених війною — «троянди» від градів на фасаді будинків та на асфальті. 

Єдина серйозна, як мені здається, салтівська проблема — комунікація між сусідами. Коли ти живеш у багатоквартирному будинку, стає складно доглядати за спільним майном. Потрібно домовлятися з великою кількістю людей, а для цього дуже важлива зміна ментальності цих людей. От тут дійсно потрібна магія урбаністичної палички. 

Якось мені було потрібно поміняти трубу, а для цього домовитись з багатьма людьми. Половини з них постійно не було вдома. Було таке, що сусіди мене заливали. Двічі з моєї люстри в кухні лилося вино. Мій сусід виготовляв вино і у нього лопнув бутиль.  Він намагався відкупитися вином, я його взяв, але так і не спробував.  

Діма показує нам два дивовижних ЖКХ-арти на стіні розподільчої будки. Вони настільки об’ємні, ніби це справді перехід в інший бік. На малюнку немає жодного підпису, а дарма. 

На Салтівці мене не було рік і за цей час стались зміни. Наприклад, новобудови, що були на стадії фундаменту, вже заселяються мешканцями. Я не знаю, як люди їх будували під час активних бойових дій або коли вони почали їх добувати.  Але це неймовірно. Виникає дисонанс: частина міста в руїнах, а частина зводиться з нуля. 

— Тому що стіна має бути стіною?

Треба підтримувати нашу велику стіну. Харківська велика стіна. Ні, Салтівська велика стіна.

Раптово починається справжня тропічна злива. Ми ховаємось біля руїн магазину «Океан» і розглядаємо новобудови на іншому боці вулиці… Здається, це не остання наша прогулянка Салтівкою. 

Текст — Вікторія Нестеренко, фотографії — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд