Залопань: вокзал, добросусідські ком’юніті та ідеальний Полтавський шлях. Прогулянки Харковом

«Вокзал має стати візитівкою міста»

— Сандро, про що для тебе цей район?

Коли я жила на Холодній горі, то часто проїжджала повз, через Полтавський шлях. Цей район не виглядав живим і мені так хотілось зробити щось, щоб покращити ситуацію.

Потім нам задали курсову в університеті, і я вже знала, що моєю ділянкою буде місце перед мостом на Холодну гору.  Я аналізувала як змінить район зведення… тоді ще не було в моді створювати громадські простори, тож я писала про будівництво торгівельно-розважального комплексу. 

— Торгівельний комплекс біля Південного вокзалу?

Так, замість заправки, «Макдональдсу» та всього цього хаосу. Тут дуже незручна площа і широчезна дорога — люди не можуть перейти її наземними переходами. Тож у курсовій я пропонувала будувати торгівельний центр, але не якесь «одоробло», а щось більш закрите, гармонійне — як критий ринок. Тут же вокзал, і це місце має стати візитівкою Харкова. Мій курсовий проєкт став для мене першим поштовхом до досліджень Залопані. Я закохалася!

Я створила Instagram-аккаунт проєкту «Залопань» і почала досліджувати старі мапи, щоб зрозуміти історію цього району. Він сформувався у XVIII столітті, був забудований двоповерховими дерев’яними будиночками. Майже одразу була зведена церква на Конторській, яку потім зруйнувала радянська влада. У 30-тих роках XIX століття видається указ про заміну дерев’яної забудови мурованою. Одна з перших подібних будівель тут — аптека на початку вулиці Конторської. Це була маленька двоповерхова садиба з внутрішнім двориком, флігелями та садом, де вирощувались лікарські трави. 

Я думаю, ще важливою була наша з Юрою [хлопцем Сандри, — «Люк»] перша прогулянка тут. Я не з Харкова, приїхала сюди навчатись. Одного разу на третьому курсі ми гуляли після пар в університеті, йшли Полтавським шляхом, завернули на Дмитрівську — і я побачила один з будинків, який потім став моїм улюбленим [прибутковий будинок на вул. Дмитрівській, 19/2, пам’ятка архітектури]. Це було просто вау!

Потім я переїхала на Холодну гору, почала більше їздити й навіть ходити пішки до центру. Інколи користувались трамваєм, бо він зупинявся прямо під нашими вікнами. Тоді ми зрозуміли, наскільки класно Полтавський шлях зв’язує центр міста та Холодну гору, проте, він не користується популярністю як пішохідний маршрут через свою занедбаність. 

[Сандра заходить у внутрішній двір будинку за адресою вул. Полтавський шлях, 67. Уважно оглядаємо простір навколо]

Тут ви можете бачити справжню харківську цегляну архітектуру. Без тинкування, з мінімальним декором. Але ми не бачимо цієї краси, бо рідко заглядаємо у дворики. Тут є справжня «цегляна витинанка» на стіні та мінімалістичний карниз у стилі модерн. 

А ось [Сандра вказує на «свічку» з білої цегли] — справжній харківський хаос! Це той будинок, який у проєкті затверджений як гараж. Самі бачите, скільки поверхів тут звели.

Тут відкривається вид на проламаний дах театру-цирку Генріха Грікке, в якому ще нещодавно активні харків’яни проводили творчі заходи та екскурсії. Зараз складно уявити, що його будуть відновлювати, але яка ж це цінна будівля! Близько до центру, метро та вокзал, унікальна акустика, сцена, історична архітектура! 

Є проблема внутрішніх дворів в історичних районах. У спальних районах все більш-менш цивілізовано — є дитячий майданчик, є доріжки, дерева, лавки. Воно не ідеальне, але воно є. В історичному районі теж потрібна якась мінімальна інфраструктура, але тут більшість двориків занедбані: або пустка, або жахлива еклектика з гаражів та прибудов. Сподіваюсь, це колись зміниться. Це важливо для мешканців.

[Ми покидаємо дворик і знову опиняємось на Полтавському шляху]

В цьому районі багато будівель авторства [українського архітектора Олександра] Ржепішевського з чудовими фасадами. А ще тут багато перспективних місць на перших поверхах для малого бізнесу — можна відкрити ту ж кав’ярню з літньою терасою. Натомість, ми бачимо штукатурку, що сиплеться, закинуті будівлі і пожежну каланчу, пофарбовану в жахливий колір. До речі, в Харкові було три каланчі [наглядових вежі при пожежній частині], і ця — єдина, що збереглась. Інша, на Москалівці, постраждала під час ракетного обстрілу. Це унікальна архітектура. 

Траса тут — шість полос, її не перейдеш у цьому місці, все захаращено припаркованими автівками. А навпроти — затишний сквер, проте він зовсім необлаштований. Район дуже незручний з точки зору пішохода. Всі ці проблеми багатошарові, і вирішувати їх треба комплексно: виділити окреме місце для парковки, звузити дорогу, відкрити для оренди всі закинуті будівлі. 

На Полтавському шляху є унікальні харківські пам’ятки українського модерну. Тут навіть зберігся багаторівневий дах, який є характерною рисою цього стилю. Він навіяний архітектурою дерев’яних церков. І, звісно, шестикутні трапецевидні вікна, що нагадують… гробики. Двері були такими самими. Будівля, до речі, не симетрична. 

А ось там — ангар, це теж історична будівля. Раніше у нього були дуже гарні ворота, а зверху — вивіска з назвою підприємства. 

Дмитрівська церква до війни була, мабуть, найгарнішою церквою в цьому районі. Її збудували за візантійськими мотивами. Але радянська влада зрізала купол і знищила весь декор, облицювала будівлю «кабанчиком» [керамічною плиткою, яка імітувала цеглу]. Купол, який ми бачимо — відновлений за гроші вірян. Всередині були розписи, їх спочатку зафарбували білим, але, на жаль, потім збили, і вони не збереглися.

Залопань: район для повсякденного життя чи творчої роботи?

— Скажи, чи хотіла б ти жити в цьому районі? І якщо хотіла б, то в якій будівлі?

Хотіла б, але переживаю через проблеми цього району. Та й тут буде важко знайти якусь нормальну квартиру. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення я дивилась квартиру, яку продавали в будинку [купця Івана] Романенка (на вулиці Конторській). Звісно, це комуналка, вона перепланована, але десь зберігся автентичний паркет, вікна, історичні карнизи прорізані новими перегородками. Але там жахливо. Я б не купила таку квартиру: каналізаційні труби в кімнаті, ванна на кухні, туалет — метр в ширину, три метри в глибину, а ще сусідка, що тримає десять собак і постійно лається.

Хочу звернути увагу на цей будинок, Полтавський шлях, 42. Він зараз виглядає жахливо, але є історична фотографія. Дуже цікавий еркер, великі вікна, доволі готичний вхід. 

— Цікаво, чи пробували містяни дотримуватись єдиної стилістики? Я колись читала, що башточки на будинках створювались, щоб вписуватись у церковну архітектуру.

Такого не чула. Але не думаю, що була якась спільна стилістика. Скоріше, власники прибуткових будинків боролись за клієнтів, а отже, змагались і за найкрасивіший фасад. Фасад та архітектор могли визначити наскільки дорогою буде квартира. 

[Завертаємо на вулицю Дмитрівську. Тут згадуємо двері, які планували відреставрувати в межах проєкту dveryki навесні 2022 року. Не склалось. На цій вулиці Сандра показує свою улюблену будівлю і заводить нас у під’їзд].

У цьому під’їзді збереглось дуже багато автентичних квартирних дверей. Проте, зверніть увагу, скільки шарів фарби тут на стінах та дверях — за старою радянською традицією. До повномасштабного в цьому під’їзді було дуже затишно: квіти, штори…

— В цьому будинку ти купила б квартиру?

Думаю, так. Хоча, треба дослідити, які тут квартири, хто в них живе, що можна покращити та інше. Найпростішим вибором квартири, як на мене, було б житло в будинку сталінського періоду. Ці споруди в гарному стані, там достатньо сучасна система каналізації та опалення. 

Сам район дуже приємний для життя — тихий центр, тут не так багато людей та машин, близько до всього необхідного. Це серце Харкова. В цьому районі я б дуже хотіла відкрити якийсь громадський простір. Там мала б бути кав’ярня, студії для художників, керамістів та інших майстрів, щоб була бізнес-складова.

[Ми відволікаємось на щось дуже схоже на кам’яну бабу в оформлені медичного закладу. Виявляється, що це дійсно баба, яку подарували друзі одному з колишніх власників садиби. Харківські райони дуже перегукуються один із одним]

Чергова будівля в жахливому стані і це — пам’ятка національного значення як одна з найстаріших садиб. Все як завжди: обклали сучасною плиткою, зробили пластиковий козирьок. Ось таке ставлення до пам’яток. А якщо глянути навколо, дивись: тут театр Муссурі, тут ця садиба, через дорогу — ще одна. Дуже цінна історична локація, якщо, звісно, привести її до ладу.

[Пірнаємо у внутрішій дворик. Тут ворота з кодовим замком, проте місцевий мешканець дозволяє нам зайти. Сандра каже: «Хочу показати будівлі зсередини, вони дуже гарні», на що мешканець скептично відмахується: «Ой, на що там дивитись…». Сандра вказує на будівлю з колонами]

Фасад звичайний, але з внутрішнього двору будівля виглядає грандіозно — ці колони… І вона абсолютно закинута. Цей двір дуже гарно зберігся — ось флігелі колишньої садиби, тут у ворота заїжджали карети. 

— Знаєш, що мене бентежить? В половині цього занедбаного будинку з колонами живуть люди. І їх абсолютно не цікавить, що частина будівлі розсипається…

Це про байдужість. Люди живуть в своїй квартирі і їм не цікаво, що відбувається за кілька метрів від них. Вони вважають, що цим повинна займатись влада. Також це про відсутність відчуття причетності до міста. Адже люди передовсім відчувають простір своєї квартири, у них не просто відсутній зв’язок з містом, а навіть усвідомлення причетності до власного під’їзду.

Мені подобається тенденція сучасного європейського добросусідства, коли ти повинен знати своїх сусідів і між вами формується ком’юніті. Ви разом вирішуєте проблеми під’їзду, двору.

— Але зверни увагу на цей дворик. Тут є клумби, він доволі охайний…

В багатьох двориках на перших поверхах є бабусі, які розбивають подібні клумби. Але вони це роблять не від любові до міста, а реалізуючи свою потребу. І часто вважають себе єдиними власниками цих прибудинкових ділянок.

[В цьому дворику багато цікавинок, наприклад, годівничка для птахів. Повз нас пробігає кішка і пірнає в підвал садиби з колонами. Що ж, будівля не порожня, там є свої котячі мешканці]

— Добре, а як тоді формувати ком’юніті?

Це треба досліджувати. Тут поряд є [культурно-громадський центр] Druk, який прагне розвивати добросусідство в цьому районі. І вони будуть проводити події саме для мешканців. А проєкти типу dveryki могли б комунікувати з мешканцями про важливість збереження історичної спадщини.

— І наша бабуся, власниця клумби, хіба прийде на захід в Druk? 

Можливо, вона — ні. А її онуки — так. А може, і вона сама прийде, якщо попросити її провести майстер-клас про квіткарництво.

---

Читайте також:

• From Russia With Hate. Як виглядає зруйнована росіянами історична будівля на Полтавському Шляху
• У Харкові на Конторській руйнують дві історичні пам’ятки ХІХ століття (оновлено)
• «Важливо дбати саме про автентичність». Архітектор Віктор Дворніков про значення історичних будівель та їх збереження

---

А тут ще одна будівля — архітектора Бекетова. В ній гарно збереглися двері, он там, всередині.

[Ми заглядаємо всередину, роздивляємось двері, що сховані за залізними решітками. Помітно, що будівля закинута. Цього разу — через війну, бо медичний заклад постраждав від обстрілів і припинив роботу] 

Я була всередині, там дуже багато збережених внутрішніх дверей, плитка, сходи. Це також була, здається, садиба. Коли я читаю, як мешканці цих будинків виїжджали в 1917 році з однією валізою, рятуючись від комуністів, а все їх майно розкрадалося… Картини, меблі, просто все. І воно ж десь лишилось, у місцевих! Я думаю, гарно було б зібрати це все, це наша спадщина, і ми могли б бачити всю цю історію.

«У кожного історичного будинку — свій унікальний шлях»

— Якби ти мала чарівну урбаністичну паличку, що б ти тут змінила?

Мій особистий біль — Полтавський шлях, тому я б зробила його ідеальним.

— Ідеальним, це яким?

Потрібно впорядкувати привокзальну зону. Як у Львові — реконструювали, і тепер там зручно: таксі може під’їхати під вхід до вокзалу, поруч трамваї та автобуси, все в один рівень. Привокзальна площа та Полтавський шлях презентують Харків для приїжджих. Важливо прибрати підземний перехід, бо всі переходи мають бути в рівень тротуару і безпечними завдяки обмеженням швидкості. 

А ще я мрію відновити «зелений будинок» [пам’ятку архітектури на вулиці Полтавський шлях, 1] і зробити її доступним для громадськості — щоб люди приходили туди, спілкувались, дізнавались щось нове. У кожного історичного будинку є свій унікальний шлях. Сучасні будівлі часто виглядають типово, і не мають ідентичності. 

Я би обов’язково відновила Муссурі, зробила б там театр. Можливо, подарувала б його театру «Нафта», мені здається, ця будівля підійшла би їм. 

Я б дуже хотіла, щоб будівля кондитерської фабрики на Конторській стала сучасною реновацією, типу львівського «Кіша». 

А зараз ми підходимо до ще однієї будівлі — вулиця Благовіщенська, 9. Вона вже радянська, але абсолютно порожня. Занадто багато закинутих будівель на Залопані. Тут з 50-тих років зберіглась унікальна дерев’яна вітрина і можна було б відкрити пекарню. На Полтавському шляху було багато дерев’яних вітрин, проте, це ледь не остання… Та і сама будівля — зелений, червоний кольори, дуже гарна. А з внутрішнього боку…

[Ми обходимо будівлю і знов на кілька хвилин завмираємо, розглядаючи розкішні цегляні стіни з витинанками. Поруч стоїть ще одна дореволюційна будівля, яка покосилась на один бік. На ній висить табличка «продам»].

Це ще одна проблема — в цих аварійних будівлях живуть люди. Вони мають обмежені кошти, тож самостійно переїхати не можуть, держава та місто теж квартири не видає, і навряд чи це зміниться. Тут теж має працювати команда фахівців, які вирішать це питання. Знову ж таки, всі проблеми цього району — багатошарові, взаємопов’язані. 

Інколи здається, що в старих будівлях живуть тільки люди похилого віку. Проте, це не так. У них є діти. І діти хотіли б зробити реставрацію, але не знають як. Зараз люди об’єднуються в ОСББ — і через них також можна працювати. Завжди будуть люди, які нічого не хочуть. Але будуть і пасіонарії.

До речі, ще про чарівну паличку: я б повернула сюди дерева. Ось ці понівечені обрізанням дерева. Мені хотілося б думати, що вони в такому стані через ракетний обстріл, але, все ж таки, мабуть, це комунальники…

Закінчити нашу прогулянку я пропоную у Круглому сквері. Район знаходиться близько до річки, і у XVIII-XIX столітті тут була мережа маленьких озер. Це класне місце для відпочинку на Полтавському шляху.

Проте, сквер зруйнували жахливим парком, зробили тут паркан, поставили пам’ятник, який взагалі не відповідає духу та історії цього місця. І цей фасад… Ми гуляли тут, коли вони обирали колір для нового фарбування і робили «викраски». Вони обрали найжахливіший відтінок! Щоб щось робити, треба мати ціль. Яка ціль цього парку? Просто зробити? Люди мають ним користуватись.

Текст — Вікторія Нестеренко, фотографії — Сандра Струмскас, Олександр Осіпов