Війна проти здорового глузду. День 6-7

Сьогодні, 2 березня, сьомий день великої війни і мені все важче говорити та писати. Намагаюся зберігати залишки оптимізму, але це все складніше.

Наприкінці кожного дня хочеться сказати «Сьогодні був найстрашніший день у моєму житті», але я не кажу це, бо кожен наступний поки що виявляється страшнішим.

Учора, на шостий день війни і в перший день весни, кривавий «русский мир» завдав ракетного удару по майдану Свободи в моєму рідному Харкові — одній з найбільших площ Європи. Сильно постраждала будівля обладміністрації. Загинуло семеро людей, понад 20 поранено.

Окупанти хаотично обстрілюють великі житлові райони, де немає жодних військових об’єктів. Снаряди та ракети влучають у дитячі садки та школи, лікарні, Оперний театр, обласну філармонію, супермаркети та бозна куди. 

Зруйновані кав’ярня Central та бар «Коктелька», з яким ми робили спільний матеріал про культові місця Харкова. Пошкоджене міське кафе 1654, разом з яким випускали газету до Дня міста. Немає більше кав’ярні Twinkle, з якою ми організовували виставки молодих митців, та Sneaker Mate, де святкували другу річницю нашого видання.

При спробі обстрілу будівлі СБУ влучили в корпус університету Каразіна, там почалася пожежа. Поцілили в старий житловий будинок на вулиці Мироносицькій, в якому колись жив мій однокласник, а ми разом грали в PlayStation. На околиці міста, у районі Обрій, зафіксували величезний вибух — ймовірно, скинули заборонену вакуумну бомбу.

Другий день над нашим будинком кружляють винищувачі. Ми майже не виходимо з підвалу, бо постійно звучить сигнал «Повітряна тривога».

Коли пролітає літак, весь наш будинок із підвалом включно ходить ходуном. Вчора після такого польоту десь недалеко пролунав вибух. Але якщо до вибухів я вже почав звикати, то цей свист поки що важко сприймати як щось повсякденне. Здається, що тепер я чутиму його до кінця життя. У кожному звуці та кожному шереху.

***

Росіяни масовано бомбять Харків — останніми днями не лише «Градами», а й авіацією. Моє місто нещадно руйнують, калічать, намагаються стерти з лиця землі. Весь центр уже схожий на руїни, але вони продовжують.

Намагаюся підібрати слова про те, що «освободители» зробили з моїм рідним та улюбленим містом за цей тиждень, але описати те, що я відчуваю, неможливо. Я сповнений ненависті, злості та болю. Це просто нестерпно.

Щойно мені надіслали відео, на якому видно, як з-за Держпрому — пам’ятника конструктивізму та першого радянського «хмарочоса» — валить дим. Вибухи чують і в районі Южного вокзалу — там поряд живуть мої бабуся з дідусем. Дідусь не може виїхати з міста через слабке здоров’я. Бабуся — бо не може покинути дідуся.

Ми досі не вирішили їхати чи ні. Не хочеться кидати близьких одних у цьому пеклі. При цьому залишатись у Харкові з кожним днем ​​все страшніше.

Окупанти не змогли взяти місто танками та бронемашинами. І тепер, здається, вирішили взяти нас змором за допомогою авіації. Деморалізувати, зломити психологічно, посіяти паніку. Зрівняти із землею всі місця, які нам дорогі. Знищити нашу колективну пам’ять.

***

За даними Державної служби з надзвичайних ситуацій, за тиждень від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україні загинуло понад 2000 мирних жителів. Така ось «рятівна місія», насправді — справжній геноцид мого народу.

При цьому втрати окупантів вже становлять майже 6000 осіб — більше, ніж за першу чеченську війну. Здається, що і з мого міста, яке не хоче перед ними капітулювати, вони вирішили зробити новий Грозний або Алеппо.

Тим часом російський Роскомнадзор заблокував у РФ сайт для пошуку своїх загиблих та полонених. Сталін казав, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть мільйонів — статистика. Путін, певне, вважає так само.

Ми, українці, вимагаємо від НАТО закрити небо над нашою країною, інакше скоро вже не буде кого про це просити. І рятувати не буде кого.

Місто і країну ми відбудуємо, але Росія в цілому і кожен росіянин персонально не відмиються від цієї ганьби та крові ніколи. Ми закликаємо росіян виходити на вулиці. Здається, зараз лише масовий протест у Росії може зупинити цю кошмарну, криваву, марну війну, яку розв’язав божевільний диктатор-маніяк.

Але ймовірність цього, на жаль, вкрай мала, бо росіяни давно забули, що таке свобода. На щастя, ми, українці, ще пам’ятаємо. І боротимемося.

***

Навіть через тиждень після початку війни мозок відмовляється вірити в те, що все це відбувається з нами насправді.

Очі червоні від сліз, недосипання та нескінченного читання новин. Кожен звук — навіть дзюрчання води по трубах — змушує здригнутися. Раптом з підвалу нам чується спів птахів. Чи не чується? 

Тим часом нова повітряна тривога. Друзі пишуть, що бомбардують завод Шевченка. «Харків’яни, перебувайте в укриттях — знову інформація про авіацію над містом», — пишуть у соцмережах. Десь далеко лунають вибухи. «22:55 Повітряна тривога у Харкові», — вкотре за день попереджає Департамент цивільного захисту. 

Вирішуємо завтра рано-вранці спробувати виїхати — щоб встигнути лишити місто до початку ранкового бомбардування. Але обов’язково повернутися.

Дмитро Кузубов

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.