Місто
Війна проти здорового глузду. День 8

Головний редактор «Люка» Дмитро Кузубов продовжує вести щоденник війни і усвідомлювати, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Допомогти українській армії можна тут.

Головний редактор «Люка» Дмитро Кузубов продовжує вести щоденник війни і усвідомлювати, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Допомогти українській армії можна тут.

На восьмий день війни оптимізму зовсім не залишилося. Та й звідки йому взятися, коли країну і місто знищують на наших очах? 

Ніч минула відносно спокійно. Проте ми вирішили не змінювати наші плани. Настав час їхати з міста. Прокидаємося о 5:30, оперативно збираємо речі, сідаємо у машину. Стартуємо туди, де зараз тихо.

На вулиці похмуро і угрюмо. На виїзді з Харкова — блокпост із візочків із супермаркету, до нього і за ним — передбачувана тянучка. На багатьох машинах — таблички «Діти».

Назустріч їдуть поодинокі цивільні автівки, куди більше — спеціалізованого транспорту. Повз нас проносяться мікроавтобуси з написом «Хліб», машини з червоним хрестом і військова техніка.

Деякі особливо заповзятливі цивільні намагаються проїхати по зустрічній смузі, але стикаються з закономірно жорстким спротивом. Група чоловіків на чолі з міцним «ватажком» із монтуванням у руках зупиняє на зустрічці Range Rover. 

«Назад сдавай!» — командує «ватажок». 

Range Rover продовжує рухатись, зменшуючи дистанцію з опонентами до мінімума. Розлючені чоловіки штовхають джип назад. 

«Охуевшие, сейчас ракетница переедет вас, — волає командир. — Давай, друг, не зли людей, это еще хуже, чем война, блядь»

Жінка у салоні авто плаче. Водій нарешті здає назад та займає місце в багатокілометровому заторі.

Невдовзі на узбіччі ліворуч нам зустрічається два «КрАЗа». Другий розбитий і понівечений — кажуть, через те, що цивільна машина гнала по зустрічній, перший «КрАЗ» різко загальмував, а другий не встиг вчасно зреагувати.

На бампері одного з «КрАЗів» — імпровізований пікнік. Люди за власною ініціативою виходять із машин та віддають військовим продукти. 

Стоїмо частіше, ніж їдемо — затор не розсмоктується. Дороги розбиті військовою технікою. На мосту розвішані банери «Российский военный корабль, иди на хуй» і «Слава Україні, смерть ворогам!». Проїджаємо зупинку під назвою «Путлер, иди на хуй» та населені пункти без назв. За одним із них починає ревіти сирена. 

Мальовничій хвойний ліс праворуч і ліворуч — перший приємний пейзаж за сьогодні. Колись, у моєму дитинстві, ми з батьками часто ходили в такі ліси збирати гриби і обов’язково поверталися додому з повними відрами. Через багато років повторювали цей ритуал із друзями: нічого не знаходили, але, звісно, випивали і, здається, були абсолютно щасливі. Тепер на в’їзді до лісу — блокпост із ялинок та шин, поруч — протитанкові їжаки.

Підїжджаємо до заправки, до неї тягнеться ледь не кілометрова черга. 

«Газа нет от слова “совсем”, бензин есть”, — звітує комусь продавчиня кафе на заправці, — А еще мы скоро закрываемся». 

Встигаю замовити каву і хот-дог, який здається мені найсмачнішим хот-догом у житті. Просто тому що їм його в тиші, без звичного в останні дні акомпанементу «Градів» та винищувачів. Відповідно, і з меньшею вирогідністю померти.

До’їджаємо до пункта призначення. 200-кілометрова дорога забирає в нас сім годин. Проте ми були готові, могло бути і гірше.

***

Зараз ми у відносній безпеці. Нас семеро в маленькому трьохкімнатному будинку. Тут є світло, газ, тепло, гаряча вода і, судячи з усього, миші. Але миші, на відміну від «братского народа», хоча б не захуярять у тебе ракету, а значить, не такі й страшні.

«Смысл куда-то уезжать? Здесь не бомбят», — відповідає комусь по телефону мій дядя.

«У меня сегодня должен был быть маникюр», — сумно констатує мама. А за хвилину наказує мені не ставити чашку на підлогу.

Я вже відвик від того, як це — жити під одним дахом з рідним. Це складно. Особливо — коли ви постійно між чотирьох стін разом та немає можливості для маневру.

Увечері за інерцією вмикаю на кухні світло. Хтось з вулиці голосно командує вимкнути його, щоб зберігати світломаскування. 

Починає працювати газовий котел і я мимоволі здригаюся. Нас теперь насторожують навіть звичайнісінькі звуки.

Попри те, що ми поїхали з Харкова, колективний моральний дух, здається, став тільки гірше. Росіяни мають вже понад 9 тисяч «двохсотих», але продовжують тероризувати моє улюблене місто і країну, руйнують та вбивають. Все нові фото і відео з Харкова шокують та спустошують. Здається, що тебе ріжуть без ножа, ці рани глибокі та ніколи не загояться. 

Всі тут по черзі плачуть або криють матом Путіна. А в меня на восьмий день війни, здається, вже не залишилось ані мату, ані сліз. Лише тупий біль. Ми розбиті, життя руйнується так само, як і наші будинки. І як це прийняти — поки незрозуміло.

Україна чекає на реальну допомогу від НАТО: закриття неба, постачання бойової авіації. Але поки, як і раніше, чує лише обіцянки та глибоку стурбованість. Захід знов натикається на власні граблі. Скільки ще смертей потрібно, щоб нас почули? Окупанти вже бомблять по атомним об’єктам. Світ на грані апокалипсису, але Захід досі не переходить від слів до дії.

Мої друзі один за одним лишають Харків. Нас уже розкидало по всій Україні. В Харкові залишились лише найстійкіші. І мені по-справжньому страшно за них. Так само, як і за моїх бабусю і дідуся. Зараз за ними є, кому доглянути і є запас продуктів, але коли ми побачимось — незрозуміло. І що найжахливіше — невідомо, чи побачимось взагалі.

Хочеться обійняти всіх людей, які мені дорогі. Навіть тих, які колись завдали мені болю. Я прощаю їх. На фоні глобальної катастрофи всі минулі конфлікти та проблеми раптом стали незначними та смішними, а моє життя до 24 лютого — насправді таким безхмарним та щасливим. Жаль, що я усвідомив це лише зараз і за таких обставин. Адже почати любити життя можна було й до війни. 

Фото: PLAN B fest/Facebook

***

Сьогодні я, здається, вперше по-справжньому зрозумів друзів і знайомих із Донецька. Те, що вони відчули в 2014-му і продовжують відчувати досі. Відчуття того, що ти втрачаєш свій дім, своїх близьких, своїх друзів, своє власне життя нестерпно до того, що хочеться заснути й не прокинутися.

Проте я шукаю сили рухатися далі. Зокрема — фіксуючи те, що зараз відбувається з нами. Та ненадовго відволікаюся від того, що ще вчора здавалося нам страшним сном, а сьогодні стало нашою гіркою реальністю. І, здається, ми в ній застрягли надовго. Але головне — жити.

Дмитро Кузубов


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png