Анна Шаригіна: «Українські гомофоби мені ближчі, ніж російські ЛГБТ-активісти»

— Аня, як би ти хотіла представитися?

— Анна Шаригіна. Не знаю, як зараз представлятися. Активістка, харків’янка. Мені здається, що цього достатньо. Якщо вам треба, щоб в матеріалі фігурував ХарківПрайд або «Сфера» — підпишіть так.

—  Чому, на твою думку, зараз не дуже доречно називати організацію, в якій ти працюєш?

—  Бо зараз інші часи, інші ієрархії. Мені здається, що втратили сенс «ти професорка», «ти докторка», ще хтось. Важливо, хто ти є. В нас геть інші умови життя зараз, тож і важливими стали геть інші ідентичності.

—  У різних обставинах нам важливі різні ідентичності. Зараз всі говорять «я з Харкова/я харків’янка», «я українець/українка» — бо нині це найважливіші ідентичності…

— Так, як оцей вислів «Ми з України, з Запоріжжя, з Харкова» — на перший план вийшла національна ідентичність. Я впевнена, що коли ми не говоримо про якусь ідентичність, то це не значить, що ми позбавляємося або відмовляємося від неї. Але зараз проговорювання і видимість нашої національної ідентичності надважливе. Мабуть, важливіше за все.

—  Хочу запитати в тебе твій war report. Яким було твоє 23 лютого і як почалося 24-те?

— Того тижня було багато обговорень, чи буде повномасштабна війна. Всі обіцяли, що буде. А з кожною новою датою, коли вона не починалася, ми трохи більше розслаблялися. 

24 лютого ми прокинулися з першими вибухами. Точніше, Аня [подруга Анни Шаригіної, з якою вони живуть вісім років, бо так дешевше платити за житло — «Люк] прокинулася і розбудила мене. Потім зателефонувала Віра [Віра Чернигіна, президентка ГО ХЖО «Сфера» — «Люк»]. Вона прибігла до нас, бо живе на високому поверсі в багатоповерхівці. Ми почали жити разом, будувати побут, боятися, ховатися в домі. 

Мабуть, що 24-го ми всі були в шоці. Мені здається, що я весь день спала, прокидалася і знову спала під вибухи. Потім намагалася впоратися з кіпішем, з істерикою — що все пропало, що нас всіх вб’ють, не буде продуктів, ми всі помремо без світла, без електрики, від голоду. Всі страхи наздогнали. 

— Скільки людей вас тоді було під одним дахом?

— Мій син Богдан, Аня і Віра. Розподілилися по двох маленьких кімнатках. Одна з кімнат має вікно і, врешті, коли вибухи були сильні, ми всі збігалися в іншу. Зазвичай, бомбили вночі, починали о 2-3, тож ми збігалися усі на одну кровать і досипали. Так тривало, мабуть, десь місяць. Ще ми комунікуювали з родичами, бо вони живуть поруч, із сусідами. Радилися, що робити, як воно все буде, чого очікувати та інше.

«Змінилася українофобія деяких людей, але гомофобія залишилася»

— Я проходила повз ПрайдХаб і побачила, що плакати активістів та активісток з вашої інформаційної кампанії до ХарківПрайду все ще висять. А от мурал зафарбовано.

— До того ж до нас звертався господар приміщення і сказав, що десь на другому тижні до нього приходили сусіди — начебто, до них звернулася поліція, щоб вони попросили нас зняти постери. 

Я йому сказала, що це брехня, що я не вірю і нехай поліція звертається до нас офіційно, якщо це справді була поліція. І що я відмовляюся це робити [знімати постери — «Люк]. 

Наступного дня, коли він поїхав до хабу, мурал було замальовано. 

— Мурал зафарбували сусіди?

— Так. Не було ніякої поліції. Сусіди завжди були гомофобними. Їм цей мурал, ці постери постійно муляли. Вони просто не були такими агресивними, як, наприклад, праворадикали, але постійно звинувачували нас у нападах на хаб. Я сподівалася, що з війною це зміниться, як змінилася українофобія деяких людей, зокрема, з мого оточення. Але гомофобія, на жаль, залишилася.

— По своєму колу знайомих я помітила, що їхні погляди, якщо вони не були радикально проукраїнськими, різко змінилися ранком 24 лютого. Люди почали розбиратися в політиці, бо повномасштабна війна сильно зачепила їх особисто…

— Я стикалася з позицією, що люди починають шеймити і говорити: «Ось, вони перефарбувалися» і таке інше. Я так не вважаю. Думаю, що ми дуже багато робили, аби люди змінили своє ставлення до України. Щоб вони були більш залученими, більш громадянами України. І от війна доробила це за нас. 

Чому ми маємо тепер цих людей чморити і «мокати» в їхнє минуле, якщо ми прагнули, щоб вони змінилися? Ми маємо ці зміни тільки вітати. Мене дуже ображає, коли починають критикувати людей, які змінили свою думку або почали висловлюватися відкрито. Це була наша мета і ми її досягли. Так, ціною крові українського народу, але досягли її.

— А якщо говорити не тільки про ставлення громадян до своєї країни, а й до Харкова зокрема? До харків’ян як до громадян України. Бо було багато срачів — наприклад, той самий пост від Тараса Тополі з «Антитіл» про Харків…

— Це почав ще Андрухович, що і «Язык тут не такой», наша мова «не така» в Харкові. Я не знаю, я в цьому не оптимістична. Особливо я, наприклад, надихалася патріотизмом Ірини Фаріон.

— Я думала, Федишин.

— Я її слухала, вона дуже прикольно говорить про мову. Зокрема, мені була дуже близька її ідея про те, що російськомовні українці прикликали в Україну путіна. 

З одного боку, це боляче чути людям, які виросли російськомовними. А з іншого, я більше не хочу захищати російськомовність. От чесно. Так, я продовжую говорити в сім’ї російською. 

Ще був дуже кльовий пост у Анни Гін про її російськомовність. Вона говорила, що коли ти говориш тією мовою, якої ти навчалася все життя, то вона об’ємна, є різні метафори, порівняння, слова дуже влучні і вони сильно відрізняються по відтінках. І з цим дуже важко сперечатися. 

Українською я так не можу говорити. Проте, публічно я говорю українською і вже добре натренувалася. І… все забыла, потому что Анька ходит туда-сюда, и я забыла, о чем мы говорили.

— Про ставлення до харків’ян.

— В мене немає переконання, що ставлення до харків’ян як до недоукраїнців і недоукраїнок змінилося. Проте, мені здається, важливіше, щоб змінилося ставлення саме харків’янок. Мені, особисто, начхати, достатньо я для Фаріон українка чи ні. Я маю бути впевнена, що сама для себе і для України достатньо патріотична. 

Тож у Харкова ще попереду багато роботи. І до речі, я згодна зі своєю коліжанкою і спостереженнями інших людей, які зазначають, що сєпарів в Харкові все ще достатньо лишилося. Навіть за таких умов.

«Я зрозуміла, що не зможу змінити його точку зору. Не тому, що це неможливо, а тому що його більше немає»

— Хочу тебе про декого запитати. Жора [голова харківського осередку праворадикальної організації «Фрайкор» Георгій Тарасенко — «Люк»]. Він та його організація неодноразово зривали ЛГБТ-події та феміністичні акції. Наприкінці березня, після його смерті, ти опублікувала в Facebook пост, в якому написала, що зараз він став для тебе «просто людиною, яка загинула за нашу країну». Чому ти написала цей пост та що в нього вкладала?

— Ми сиділи ввечері з моєю дівчиною, я пила вино. Була і напруженість, і розчуленість, і, одночасно, якась відкритість. І тут я бачу новину, що Жора загинув. Перший мій спогад… Я, мабуть, визнаю — якщо існує стокгольмський синдром, то в мене він був і залишається. 

На наші заходи для нападів приходять різні люди. І, одна справа, якщо тебе прийшли просто відпиздити. Інша, якщо людина при цьому пред’являє тобі якісь претензії, які тебе чіпляють, бо ти з ними не згодна. Але ти не можеш відповісти. І це такий, як це… Ефект перерваної дії. Ти не можеш відповісти одразу, бо розгублена, налякана і взагалі не очікувала цієї пред’яви. І потім постійно намагаєшся подумки завершити цю ситуацію. 

Для мене фігурою мого власного ката був Георгій. Між собою ми називали його Жора. Людина вже померла, то нехай він просто залишиться тим хлопцем, яким ми його не знали. Яким його знали інші люди. 

Перший захід, на якому я його пам’ятаю, це, здається, коли вперше в Україні зірвали захід про ЛГБТ-спільноту. Це було в «Книгарні Є», яка особисто мене запросила з лекцією. Туди прийшов Георгій зі своїми колегами… З іншими хлопцями, скажімо так. 

Я тоді була шокована, здивована. Не розуміла, чому люди так поводяться, якщо я проводжу дискусію. Якщо вони зі мною не згодні, то дискусія — саме той простір, щоб зі мною поговорити. Але було очевидно, що вони не хочуть говорити. Й не хочуть, щоб я говорила. Такі в мене були змішані почуття. І тоді це почалося. 

Мені навіть здавалося, що він переслідує мене. Бо на дуже багатьох заходах, де була я, був присутній і Георгій. [На заходах], де я виступала, модерувала або які ми організовували. Ну і, звісно ж, це найвідоміших подіях — Марші Жіночої Солідарності і ХарківПрайді. 

Після першої події був напад в ЛітМузеї. Я досі пам’ятаю, як ми йшли крізь двір і поліцейський, який керував тим, щоб не настав безлад, проводив мене крізь натовп «Фрайкору» і кричав: «Нікому не чіпати, не чіпайте її!». 

Я була сама, лише з цим поліцейським. І пам’ятаю, як Георгій так само кричав, передавав і віддавав наказ своїм.

— Не чіпати?

— Так. Пам’ятаю, як під час нападів він задоволено посміхався. Я завжди бачила його обличчя, бо це для мене означало питання безпеки — як поводитимуться інші хлопці. 

Останній випадок був, коли вони [учасники «Фрайкору» — «Люк»] намагалися після події [в ЛітМузеї] заблокувати людей. Він почав говорити, що я погана мати. Що не треба вип’ячувати, що я лесбійка і мати, бо мати з мене фігова. Такий висновок він зробив з мого останнього посту, де я просила поради щодо мого сина. Ситуація була геть не критична, але мене це боляче зачепило. Я постійно про це пам’ятала. Тоді я геть змінила свою поведінку щодо публікацій про сина.

Розумію, що це все, мабуть, не треба перераховувати так детально. Я хотіла сказати, що він впливав на моє життя. Не просто впливав, а обмежував і, власне, це робилося його обличчям. Я впевнена, що могла би значно більше зробити, досягти кращих результатів, якби не конкретно ця людина. 

В такому моєму ставленні є дві складові. Перша — це емоційна сила. А інша — знак цієї емоції — позитивна чи негативна. І коли я писала цей пост, в мене оці штуки розійшлися. Я відчула сум, що вже більше точно нічого не зможу йому довести.

Жора був уособленням певної ідеї для мене. Проте, він був конкретним обличчям. Тому це для мене було важливо — якщо б я йому щось довела, начебто я б усім щось довела. Я зрозуміла, що вже не зможу змінити його точку зору — тієї людині, яка так сильно вплинула на моє життя. Не тому, що це неможливо, а тому що його більше немає. Тому я написала той пост. 

Напевно, я відчула війну. Відчула, що війна — це не просто прильоти ракет і абстрактні втрати абстрактного ворога чи втрати «стільки-то людей загинуло». Не якісь люди без облич. Це Ельвіра [волонтерка ХарківПрайду та КиївПрайду Ельвіра Щемур, яка загинула 1 березня після влучання російської ракети в ХОДА — «Люк»]. Це, звісно що, Георгій. Це люди, яких не стало.

— Це підтверджує твою тезу, що зараз національна ідентичність виноситься на перший план?

— Для мене важлива ідея, що наша українська ідентичність вийшла на перший план. Проте пост про Георгія трохи про інше. Він свідчить, що внаслідок війни відбулося зближення і українські гомофоби мені ближчі, ніж російські ЛГБТ-активісти. Але це не головна ідея мого поста. 

Мені було прикро, що люди використали цей пост у політичних мотивах, бо він був емоційний. Просто людський пост і все. Я не стала його видаляти, бо розуміла, що люди не мають на увазі щось поганого, коли це роблять, і що їм подобається якось тикнути і сказати «Ось бачите, навіть лесбіянці люб був Жора». 

Мені достатньо того, що я знаю правду і що цього не мала на увазі. Або мала, але це було не головне. 

«ЛГБТ-руху говорили: “Ви маєте бути хорошими”, а ми відповідали: “Йдіть у дупу, ми різні”»

— Давай тепер трошки про роботу. Чи готували ви заздалегідь командою «Сфери» якийсь план на випадок повномасштабного вторгення? 

— Ми проводили кілька зборів по можливій війні. Зрозуміли, що підсилити приміщення ніяк не можемо, збиратися заздалегідь навряд чи будемо. 

Вирішили, що немає сенсу збирати все зараз — трохи розібрали по домівках папери. Ми навіть техніку додому не забирали, просто ховали в сейф, бо якщо все розбомбить, то сейф буде більш-менш. Отакі якісь нюанси вийшло спланувати. 

А от що ми будемо робити почали обговорювати на другому тижні. Щодня зідзвонювалися, врешті домовилися, що починаємо працювати по пів дня.

Баристка набирає лід з морозильника, дуже сильний шум. Проговорюємо, що це не прильоти.

— Ви з перших годин працювали інформаційно. Я помітила у вас три найбільші активності: фінансова допомога, етери підтримки і допомога по психологічних консультаціях.

— Так, інформаційна робота в нас була з першого дня. Ми обговорили стратегію, що публікуємо та що комунікуємо до спільноти. Домовилися, що не будемо репостити новини про прильотах-отльотах, але корисну інформацію репостили в ХарківПрайдівському телеграмі та інстаграмі. 

Зараз у нас все впорядковано — як і раніше є напрями роботи для жінок і для ЛГБТ-спільноти. В обох напрямках ми робимо групи взаємодопомоги, компенсуємо індивідуальні психологічні консультації і надаємо фінансову підтримку. 

Також зараз з нашими партнерами з Arriba робимо інформаційну компанію, яка вже майже-майже готова. І сподіваємося, що вона опиниться і на бордах в Харкові — може навіть не тільки в Харкові і не тільки на бордах.

— Мені плюс-мінус зрозуміло про повоєнний ЛГБТ-активізм. Є ще феміністичний рух. Ви робили у Львові панельну дискусію, в якій я приймала участь. Там були коліжанки з організації «Феміністична майстерня». Гарних перспектив від них я не почула. Як ти вважаєш, якою у постпереможний час буде боротьба за права жінок? Це буде відкат назад чи два кроки вперед?

— З одного боку, в текстах президента постійно звучать фемінітиви. Він вже на автоматі говорить «Захисники і захисниці». І це добре. Говорять про кількість жінок в українській армії — 30% — це більше за 95% країн, може, й найбільший відсоток в Європі. 

З іншого боку, поки що ми не обговорюємо, скільки жінок на керівних посадах в тій самій армії, але я бачу, що якщо порівнювати між собою ЛГБТ та феміністичні організації — ЛГБТ-організації виявилися більш загартованими. Бо і раніше це була для нас реально боротьба. ЛГБТ-руху говорили: «Ви маєте бути хорошими», а ми відповідали: «Йдіть у дупу, ми різні». 

І так, феміністичний рух також стикався з тиском, але, можливо, був не так рішуче налаштований. Дуже багато ліберальних феміністок в Україні, які працювали в Києві і намагалися лобіювати відповідні закони, не отримували підтримку радикальних феміністок, які могли більш жорстко показувати наслідки нерівності, як це, наприклад, відбувалося в ЛГБТ-русі. 

Пам’ятаєш, один з найперших феміністичних фільмів «Янголи з залізними зубами»?. Так ось, мені здається, що українському фемінізму наразі не вистачає оцих залізних зубів. Або кулаків. Сподіваюся, що феміністичним організаціям, які комунікують із владою, стане залізних зубів врешті-решт сказати своє слово після війни і ткнути владу в те, що феміністки і жінки брали активну участь та сприяли перемозі Україні. 

Відповідно, жінки мають мати рівні права з чоловіками. Або інші гендерні ідентичності — це взагалі досить складна тема, але це теж потребує висвітлення. Тож, сподіваюся, що наступного маршу 8 березня ми вийдемо з «Джавелінами».

Ліна Плуженко, фотографії — Катерина Переверзева

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.