Музикант, композитор, діджей і письменник Юрій Гуржи живе в Берліні з 1995 року. У книзі «Акваріум, повний ключів» він повертається до Харкова через фотографії свого батька, який десятиліттями документував місто, шукаючи в ньому красу. 

Сам Юрій в передмові називає книгу «колажем, у якому родинні історії та коментарі до старих світлин переплетені з моїми власними переживаннями, книгою про пошук ідентичності, де Харків то слугує тлом, то виходить на перший план».

Моє особисте знайомство з архівом батька Юри починається в 2020 році. Моя подруга Таня (племінниця Юри) принесла пачку фотографій і виклала її на стіл, наче скарби. Це були плівкові фотографії старого Харкова, зроблені батьком Юри ще до того, як ми обидві з’явилися на світ. Ми з Тетяною тоді вирішили, що їх точно треба показувати на ширшу аудиторію, бо нам обом це вважалося дуже цікавим поглядом на Харків тих часів. Ці світлини стали частиною нашої виставки про Харків, яку ми зробили на вечірці «Люк».

Тому те, що цей архів стає доступним на широкий загал, ще й в форматі книги — наче продовження нашої мрії.

Продовження справи батька

— Розкажи про книгу: коли і як вона з’явилася?

Це книга, до якої я йшов, мабуть, не один рік. Коли мій тато помер у 2019 році, ми знайшли його фотографії. Велику частину  я взагалі не бачив, бо вони були зроблені ще до мого народження.

Ми завжди знали, що батько фотографує, любить цю справу. Він займався цим все життя, з 14 років. В Німеччині в нього були регулярні маленькі виставки. Але коли ми переїжджали до Німеччини, нам вдалося забрати лише частину архіву. 

А потім була ця знахідка, і вона мене дуже вразила. Це були не просто речі, яких я не бачив, що дозволили з іншого кута подивитися на батька і на те, що йому було цікаво.

Це були високої якості фотографії. Також знайшлися слайди — вони були ще за часів мого дитинства. Я пам’ятаю ці вечірки з друзями батьків,  коли ми дивилися годинами слайди на великому екрані в темній кімнаті.

Для мене спогади про дитинство десь до кінця 80-х базуються на  татових фото, які були чорно-білими, а тут раптом з’являється щось кольорове.

І я не знав, що мені зробити з архівом, але мені здавалося, що з цього може вийти якась більш масштабна виставка, ніж ті, що були у батька. Або навіть книжка, може, фотоальбом.

Я звернувся до декількох знайомих видавців — їм всім дуже подобалося, але вони казали, що не вистачає пояснень, контексту. Те, що було б зрозуміле для українського читача, не факт, що зрозуміло європейському.

Потім, після початку повномасштабного вторгнення, до мене звернулася місцева газета Der Tagesspiegel з пропозицією регулярно писати колонку про те, що відбувається в Україні і з українцями — як вдома, так і в еміграції. Я деякий час думав — чому я, хто я такий, щоб це робити? Але зрозумів, що в порівнянні з пересічними німцями мені відомо більше контексту. І я вирішив, що я можу бути тою людиною, яка може допомогти тим, хто на це дивиться, зрозуміти наш біль.

В якийсь момент я згадав про ці фотографії і написав колонку, пов’язану з одним із кадрів, про Московський проспект [наразі проспект Героїв Харкова, — «Люк»]. 

І в процесі мені здалося, що я намацав той шлях, щоб говорити про сьогодення. 

Я зрозумів, що з цього може вийти книжка, і почав шукати видавця.

Це був довгий шлях. Я бачив або більш класичні фотоальбоми, де тексту не приділяється багато уваги, або, навпаки, книжки, де багато тексту, але дуже маленькі фото, і їх треба роздивлятися з лупою. 

Але потім на маленькому книжковому ярмарку в Берліні побачив книжки видавництва Edition Frölich. І зрозумів, що людині, яка їх зробила, нічого пояснювати не треба. У них була серія з книжками, пов’язаними з різними містами, які були оформлені саме так, як мені відчувалось, має бути оформлена книга з архівами батька.

Книжка, яка зараз вийшла в українському перекладі, — це розширене видання, бо там відсотків на 15–20 більше фото. Вона дуже схожа на німецьку за тим, як вона виглядає. Я дуже задоволений цим українським перекладом, його зробила Анастасія Косодій — моя подружка, вона драматургиня і театральна режисерка, це її перший переклад. Ми вже до того багато працювали разом: я писав музику до декількох її вистав. Переклад вийшов дуже близьким до оригінальної версії, а якісь моменти вийшли навіть точніше, ніж в оригіналі.

— Юра, а якщо говорити про той Харків, який ти пам’ятаєш з дитинства і який є на фотографіях твого батька — який це Харків? Що ти пам’ятаєш з того часу?

Ти знаєш, він насправді схожий і не схожий на Харків сьогоднішній. Коли я потрапляю безпосередньо в якісь місця свого дитинства, я їх абсолютно впізнаю.

Мені здається, що є природний шлях того, як змінюється місто. Бо я помічав ці зміни задовго до початку війни і 2014 року. Тобто ти бачиш нові будівлі і думаєш: «О, цього ще не було, але воно ще поруч з тим, що я пам’ятаю». А потім і те, що було, відходить на другий план і може навіть зникає. Наче ти існуєш на сцені з декораціями, і раптом щось з цих декорацій зникло.

Є природний шлях, а є шлях брутальний, як це, на жаль, відбувається зараз з українськими містами. І з цим дуже важко впоратися.

В Харкові тих часів було багато того, що мене дратувало. Але це був мій світ, я в ньому формувався, жив, і він задавав цей масштаб. А потім, коли я переїхав і став повертатися до Харкова, цей масштаб трохи змінився. І Сумська мені раніше здавалася значно більшою. Це дуже дивний ефект.

Але не змінилася ця близькість. Не зникло відчуття, що місто на тебе чекає. Ти повертаєшся і ти вдома.

— А якщо спробувати окреслити архів твого батька: що він взагалі знімав в місті? Що йому було цікаве?

Це може прозвучати доволі банально і патетично, але мені здається, що він, на відміну від насправді чудових та фантастичних фотографів з Харківської школи фотографії, шукав красу. І він її знаходив.

Вона не була на кожному кроці — її треба було знайти. І це був теж, мабуть, певний протест — не бачити якихось речей.

Інші фотографи, його однолітки, занурювалися в те, що їх дратувало. А він йшов абсолютно іншим шляхом. Він робив це послідовно і майже все життя: я це бачу і на його останніх фото, зроблених в Німеччині.

Це не зовсім мій шлях — мені цікаво бачити все разом. Бо краса, звісно, помітніша на тлі того, що може не викликати такого захвату. Його прагнення до краси помітно і в фотографіях новобудов, і на портретах.

Місток між світами

— Слухай, як ти загалом збирав цю книгу? Це був більше рух від фотографії до тексту чи навпаки?

Було і так, і так. Іноді історія починалася з фотографії. І це помітно в книзі, бо, власне, тоді в тексті щось є про фотографії.

Іноді навпаки — і тоді це була абсурдна робота, бо треба було знайти ілюстрацію від людини, якої вже немає і яка фотографувала це навіть подекуди до твого народження.

Коли в мене була перша чернетка, ми почали дивитися її разом із видавчинею. Вона, як людина, яка не так занурена в український контекст, бачила, що той зв’язок, який очевидний мені, не буде зрозумілий німецькому читачеві. Щось з цих фотографій навіть не потрапило в українську версію, хоча в українській є багато кадрів, яких немає в німецькій книжці.

Пані Юлія Вернигора, яка займалася українською книжкою і мала доступ до архіву, дивилась на нього зовсім іншою оптикою. Бо вона харків’янка, і ці знімки також пов’язані з її досвідом та емоціями.

Тобто це не був один підхід, і мені здається, що від цього книжка виграє.

— Раз ми вже заговорили про різницю для видавців. Як ти думаєш, чим ця книжка є для німецького читача і чим вона є для українського і, можливо, харківського?

Німецька книжка вийшла у вересні 2025-го, тож вона вже майже рік існує, і я регулярно проводжу читання. Я радо спілкуюся з людьми, які приходять на події, а також з іншими читачами, які мені пишуть, бо мені дуже цікаво, власне, хто що бачить в цій книзі. І був, наприклад, чоловік, який сказав, що йому це не просто зайшло, що він реально відчуває, що ми разом були в цій подорожі і що моїми очима йому значно легше і цікавіше дізнаватися про Харків.

Деякі речі мені вдається пояснити своїм німецьким співгромадянам через те, що я тут 30 років живу. І я розумів, що деякі речі їм просто немає сенсу пояснювати. Або якраз навпаки, бо вони це не зрозуміють автоматично.

І це також був один з пунктів, через який ми дискутували з редактором Романом Трофимовим. Роман, наприклад, хотів, мені здається, викреслювати майже все, що будь-як пояснювало якісь харківські реалії.

Але я згоден, що ці деталі, можливо, зайві для людини, яка живе в Харкові або бувала там регулярно. Але, наприклад, вулиця 23 серпня — у Львові не дуже зрозуміло, що це, і мені здається, що таки потребує пояснень. Тобто не всі знають в Україні, коли Харків визволили від німецьких фашистів, і це, мабуть, нормально. Ми теж не все знаємо про інші міста.

— А як загалом німці реагують, коли читають твою книгу?

Уважно, позитивно, мене вражає кількість людей, які приходять на читання. Це такий місток між світами для них. Бо я їм зрозуміла людина: я живу поруч, спілкуюся з ними їхньою мовою.

І при цьому пояснюю для них світ, якого вони не знають. Я пам’ятаю, наприклад, коли з’явилася зацікавленість в Україні і українських темах. Через те, що раптом тут поруч опинилася купа українців. І неможливо їх ігнорувати. І для багатьох це просто відкриття: хто ці люди, що в них в голові?

Мені знайомий видавець розповідав, що багато років тому він видав німецькою «Коран простими словами». Він тоді продав дуже мало примірників. А потім була так звана «сирійська криза», коли тут раптом з’явилися тисячі біженців з Сирії і раптом ця книжка стала бестселером. Тобто її знайшли і почали купувати, бо з’явилася потреба зрозуміти щось про нових сусідів.

І мені здається, що на цю книжку теж існує ця зацікавленість, але, на жаль, через дуже сумні обставини. І я не знаю, як до цього ставитися.

— Юра, ти пам’ятаєш Харків різних часів і був тут вже після початку повномасштабного вторгнення. Як ти відчуваєш, що відбулося з Харковом за цей час?

В мене палітра цих відчуттів колосальна: там багато кольорів і відтінків. Я радію, коли я чую більше української на вулицях, коли бачу молодь на наших концертах. У 2021 році вийшов наш альбом «Фокстроти» з Сергієм Жаданом. Коли я бачив майже дітей на концертах, не тільки в Харкові, які співають ці тексти разом з нами — тут важко не радіти. Ти бачиш, як вони відкривають для себе цю культуру та її історію, і це прекрасно

Але в ту саму секунду розумієш, чому це все відбувається. І я передивляюся фото з прем’єри нашого альбому Skovorodance, бачу Ніку Кожушко серед публіки. Я пам’ятаю наші розмови з нею, як вона показувала свої портрети Семенка і не тільки. І думаєш: ну да, з одного боку, як чудово, що ці діти торкаються цього джерела, а з іншого боку, в якій небезпеці вони знаходяться і що з ними відбувається.

Тому це щось від захоплення до відчаю і усвідомлення, що все прекрасне, що ти бачиш, — має дуже високу ціну.

---

Це партнерський матеріал, підготовлений за підтримки видавництва «Жорж». Замовити в нас текст чи оформити підписку на місяць, якщо ви представник бізнесу, можна за посиланнями.

---

Текст — Катерина Переверзева, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Марія Федченко, з відкритих джерел, надані героями матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко