Діалоги в чотирьох діях. Дикі історії Артема Вусика та створення незалежного театру під час війни

У ролях:

Артем Вусик — засновник та режисер харківського незалежного театру «Нєфть» та створеного під час війни незалежного театру «Варта» у Львові.

Ніна Хижна — перформерка, актриса, викладачка, режисерка театру «Нєфть» та кохана Артема Вусика.

Альона Воробйова — харківська мисткиня, організаторка культурних подій, інтерв’юер журналу «Люк».

Дія 1. Перший день війни

— Артеме, я зовсім не знаю, як ти опинився у Львові після 24 лютого. Спробуй мені розгорнути свою історію з початку як талановитий режисер та сторітейлер.

— Насправді стосовно 24 лютого і початку війни я розказую у своїй виставі «Перший день війни», яку ми граємо з театром «Варта». Там є моя перша сцена. І взагалі весь спектакль побудований на першому дні війни.

Він (перший день) почався в меня дома в Харкові на П’ятихатках, це дуже близько до Росії. Ми прокинулися о п’ятій, я підійшов до вікна і побачив всьо те яскраве сяйво, вибухи, ракети. Все тремтить, все звучить, все гримить. 

І Ніна [писали про її виставу «Храм: (не)насильницький діалог в театрі» — «Люк»] каже: «Давай збирайся, треба виїжджати». Я трохи повпирався, сказав: «Ні, не хочу нікуди їхати», тому що реально не хотів. Ще не розумів, був у щоці.

— Ти також не вірив, що війна може трапитися?

— Не вірив. Ніна мені постійно питала ще до війни: «Ти вже зібрав тривожну валізу?». А я сміявся: «Та що ти, ніхто не нападе на нас!» І коли це сталося, коли я запитав у неї, що відбувається, вона відповіла: «Що “що” — війна, всьо, напали на нас!». 

Тоді в якомусь режимі «сомнамбули» я за 10 хвилин зібрав все, що встиг собі зібрати, в рюкзак і ми виїхали. По суті, більше я дома не був: ми взяли с собою кішку, перекрили газ і воду, закрили двері. Зараз в квартирі майже в усіх кімнатах немає вікон.

— П’ятихатки — найбільш пошкоджений район у Харкові, як і Салтівка, так?

— Саме так. 

Далі за нами приїхав брат Ніни з Руської Лозової, бо там творився ще більший пиздець, ніж у Харкові. Тому він з родиною теж дуже швидко зібрався, забрав нас із П’ятихаток на Жуки [поселок Жуковського — «Люк»]. Там ми опинилися біля воєнної бази, де також стріляли, але вже з нашого боку. Але ми тоді ще не розбиралися, бо летіло над нашою головою, наче отут поруч. Спустилися у погреб, не розуміючи, що робити, куди їхати.

Після перших двох тижнів Ніна розповідала мені, що дуже сильно боялася за мене, тому що я був ніби овоч, нічого не говорив, у мене був жахливий ступор. У голові ніяк не вкладалося: як це мій дім, мої книги, мої речі, мої картини, блять, всі вже проштрикнути склом. 

Я постійно уявляв собі, як дома вилітають вікна і все пошкоджено. А «Нєфть», як я поїду, як її покину?

— Розумію тебе дуже. Ми ж ідеалісти, тому в перші дні ця поругана віра вводила у справжній параліч. Відмітила для себе, що це не боягузтво, не нерішучість, це завмирання від шоку, бо ми до останнього не вірили, що таке можливе, бо в нашій системі цінностей це неприпустимо.

— Так і є. 

Я розумів, що на нашому кордоні стоїть 120 тисяч солдат, а в голові було таке: «Що за хуйня, ну не може такого бути, не нападуть вони!». Ніна розуміла мій стан, бо говорила, що прийняти війну психологічно найважче саме оптімістам — тим, хто не вірив у реальність війни. А ще тим, хто чекав, що все швидко закінчиться і вони повернуться до свого минулого життя. Бо тим, хто боявся і чекав війну, їм найлегше зараз, бо вони були начебто готові.

Коротше, в перший день ми відразу погнали. Їхали довго, тому що всі виїжджали. По дорозі я бачив розхуярений снаряд на П’ятихатках біля церкви. Далі у новинах читаю, що ракета влучила у дитячий майданчик, що біля сусіднього з нами під’їзду. 

Далі пиздець: оця постійна стрічка новин, діалоги з мамою, з друзями, дорога, стрес — вирвані з життя дні, де я не розумів себе і що відчуваю. Лише відчував, що позаду все горить, а я намагаюсь не озиратися. Наче горить моє попереднє життя, і я біжу, не знаючи куди і що далі.

Дія 2. Вимушене розставання

— То ви поїхали з Харкова до Львову? 

— Так. У нас була пропозиція від нашої подруги, яка вже два тижні, як поїхала до Львову з Харкова. До цього у 2014-му вже їхала з Донецька.

— Бо вже не вагалась з думкою «вони це не зроблять», вже знала, на що вони здатні…

— Так, вона щось відчувала, тому поїхала і казала, що є для нас кімната. Отже Ніна одразу їй подзвонила. 

Тиждень ми жили у Моршині в готелі з очікуванням, що от-от все скінчиться. Але ні, не скінчилось. І вже розуміючи, що швидко повернутися додому не вийде, ми поїхали до Львову, де спочатку жили вдесятьох у трикімнатній квартирі.

— Це були люди з театрального кола чи мікс? Запитую, бо мене цікавить, як всі ці страшні обставини перевернули наше життя з ног на голову, як ми за один день втратили своє звичне оточення та водночас опинилися у непередбачуваному колі людей, з якими розділили побут.

— Так, це були наші друзі з акторського середовища. Але також з нами жили водії, айтішники, дизайнери, перекладачі. Усі разом ми спускалися у сховища під час кожної повітряної тривоги. 

Після влучення бомби в Яворівській полігон було дуже стресово, бо ми це почули, наш дом сильно трухнуло. Тоді Ніна сказала: «Я більше не можу це витримувати».

— То виходить спочатку ти був шокований і Ніна взяла керування вашими діями, а у Львові вже її догнало?

— Так, на першому етапі я був ніби овоч, просто робив, що мені казали: їхати — поїхали, покушати — покушали. 

Вже у Львові я вперше відчув себе в більш-менш безпеці, бо просто піти попити кави в кафе — це вже був ніби подих полегшення і привіт із колись спокійного життя.

— Це скільки часу пройшло, як ви виїхали з Харкова?

— Це було 10 днів по тому. 

Отже у Львові в мене почав потроху сходити стрес, а у Ніни — навпаки. Через те, що сюди прилетіло, постійні повітряні тривоги, по п’ять годин сидиш у підвалі, тобі холодно. 

У Ніни була пропозиція від Ніка Корна [харківський музикант та композитор, що вже декілька років живе у Австрії — «Люк»], що є де жити. І от саме після бомбардування Яворівського полігону, коли в неї з’явились панічні атаки, смикання від кожного звука, навіть від закриття дверей, вона сказала: «Я мабуть поїду далі, щоб якось зберегти своє ментальне здоров’я».

— В мене тут до тебе знов особисте питання: як справлятися, переживати це примусове розставання з нашими коханими? Чи у стресі легко відпускати заради безпеки, тому що любиш?

— Насправді я розумів, що поїхати для неї правильне рішення, я його підтримав, тому що мені було важливо зберегти здоров‘я Ніни, її психологічний стан. 

Плюс я розумів, що там є можливості, що вона там зможе робити свої курси, якісь тренінги. Тому я підтримав її рішення, провів на вокзал і вона поїхала.

— Що ти відчуваєш, коли тепер саме від неї залежить ваше наступне побачення? Бо тепер саме жінки приймають рішення бути поруч, приїжджати у цей скрутний час до своїх чоловіків чи ні.

— Знаєш, я не відчуваю, що вона поїхала назавжди. Нас розділяє лише одна доба дороги. Ми постійно на зв’язку, переписуємось, зідзвонюємось, відкрили цю опцію відносин на відстані. 

Проте це нас не знесилює. Так, справді, дуже не вистачає обіймів наприкінці дня, балачок, бо телефон — це інше. Але я розумію, що це не назавжди і ця дія, сподіваюсь, буде на користь. 

До того ж місто Грац, де вона зараз, — це таке культурне місце, де багато наших друзів українців. Ті ж Нік з дружиною, ті ж Ілля Павлов та Маша Норазян, вони багато товаришують. Там Света Житня зараз [харківська мисткиня, що робить відео-арт багатьом українським мистецьким проєктам — «Люк»].

— Дивись, яке цікаве явище — наші знакові харківські митці зараз збираються разом у Європі і їхня енергія може насправді пролунати дуже виразно вже далеко за межами нашої країни. Відчуваю і очікую дуже яскраві результати цієї вимушеної тимчасової еміграції.

Зараз дійсно дуже важливо робити Україну видимою в Європі. І потроху там засновувати якісь колаборації, робити перформанси, івенти. Побудовувати такий мистецький міст, щоб інтегрувати свою культуру в Європу. Тому що ми розуміємо, що саме зараз великий акцент на Україну, вона видима, цікава усім і ми — її представники.

Дія 3. Дикий Дім

— Отже Ніна поїхала, а що відбувалося з тобою?

Я десь тиждень намагався розібратись, що робити. Почав писати п’єсу. Тобто я розумів, що хочу займатися театром, але не знав як. Я ходив волонтерити, допомагав в шелтері театру Лесі Українки, де в минулому вже робив вистави [вистава «Перетворення» за твором Франца Кафки у 2015 році — «Люк»]. 

Я розумів, що буду продуктивний більше в тому, що вмію робити найкраще — тобто театр, мистецтво, тренінги, творчі зустрічі. 

Проте не було змоги це робити, бо всі театри були зачинені. Тому я ходив і фантазував, дивився якісь гранти. І ось в таких роздумах я зустрівся з Верою Чернігіною [керівниця харківського Прайд-хабу — «Люк»] в черзі за наливкою. До речі, це був єдиний вечір, коли дозволили алкоголь. 

Потім ми пішли в «Дзиґу» [відомий львівський Арт-центр — «Люк»], де зустріли Лєночку, представницю львівського ЛГБТ-ком’юніті та хозяйку «Дикого дома» [арт-простір у Львові на вул. Староєврейська 22 — «Люк»], яка трішки згодом провела мені по ньому екскурсію, як я тобі сьогодні.

— Як символічно, до речі. Красивий збіг обставин, класні люди і простори, що призвели до втілення твоїх фантазій!

— Саме так, прикинь! І от ми піднімаємося на другий поверх «Дикого Дому» — туди, де зараз наша база — і я кажу: «А що тут?». Там тоді був просто склад речей. «Та нічого», — відповіли мені. А я й кажу: «Так давайте тут театр зробимо! Я вже знаю, як робити театр, бо вже робив в своєму житті багато театрів».

— Отже це і є дата створення твого нового театру?

— Майже. Ця зустріч і знайомство з простором відбулися 20 березня. Разом зі мною і Лєночкою, хозяйкою «Дикого Дома», була її подруга Леся з Києва, яка зараз є художницею театру «Варта», займається нашим простором та сценографією. Саме вона одразу підтримала мою пропозицію про створення театру. Іі вже невдовзі нашою сценою стала стара шухляда, декілька досок та чорна тканина.

В той же вечір у цьому ж Домі я зустрів Юру Сулика, знайомого львівського актора, бо «Дикий Дім» — це такий андеграундний творчій осередок у центрі Львова, де збираються багато незалежних молодих митців. 

В мене тоді ще була в голові дилема — чи є доречним створення театру, коли тільки місяць пройшов із початку війни, чи є доречним говорити про мистецтво? І Юра мені у відповідь цитує Черчілля: «Якщо не заради культури, то нащо ми воюємо?». Й каже: «Давай робити!».

Тоді я даю нам декілька днів, щоб зібрати людей, готових до нас приєднатись, акторів, актрис, і роблю зустріч 24 березня — тобто рівно через місяць, як почалася війна. 

На тій зустрічі у «Дикому Домі» зібралось 20 людей. Я зробив тренінг і запропонував наступного дня принести свої висловлювання стосовно першого дня війни, на яких ми збудуємо нашу першу виставу-перформанс. Серед тих людей були не тільки актори: сммники, фотографи, дизайнери, декоратори, навіть фінансисти.

Тож саме 24 березня ми засновуємо театр “Варта”, а через три дні вже випускаємо нашу першу виставу.

Дія 4. На варті

— Як людям відчути, що відтепер ви є театральним колективом? Для цього ж замало зробити спільний перформанс?

— Абсолютно вірно, тому наступного дня після показу ми зустрічаємося і я кажу: 

«А тепер давайте поговоримо про масштаб наміру. Я знаю, як робити незалежний театр, але це велика відповідальність. Ми зараз з вами зробили спонтанну виставу, тому що опинилися отут усі. 

Але ми не знаємо, коли закінчиться війна, скільки ми ще тут будемо. Тому я пропоную домовитись на майбутній місяць, що ми плідно і відповідально працюємо. Якщо воно вам відгукується, то я вам пропоную стратегію».

З того часу ми вже більше 20 разів зіграли «Перший день війни» (граємо її по декілька разів по вихідних нон-стопами), паралельно проводимо тренінги, готуємо нові вистави.

— Мені цікаво ще почути про відгуки глядачів, тому що саме через них краще за все можна зрозуміти відповідь на питання: «Чи потрібне мистецтво під час війни?».

— У нас остання сцена вистави так і називається «Діалог з глядачами», під час неї ми просимо їх поділитися своїми враженнями, поставити питання або розповісти свою історію. 

І ось тут нам постійно кажуть: «Дякую, що це робите. Дякуємо, що даєте відчути, що ми не самі в цій історії. Дякую, що через такі засоби мистецтва ми говоримо про найсучаснішу історію України».

— Я бачу серед вас ще одного харківського режисера, долученого до «Варти», Костянтина Васюкова.

— Так, Костя був зі мною на першій зустрічі створення театру, він у нас і як актор, грає у «Першому дні війні», і як режисер готує свою виставу на базі «Варти». 

Та я хочу «Варту» робити ще більш відкритою театральною платформою, долучити дизайнерів, акторів, режисерів, художників, що приходять до нас зі своїми пропозиціями.

— Це чудовий намір! Бо після того, як я побачила «Дикий Дім», що ніби культурний інкубатор, де по сусідству існують різні креативні ініціативи, тепер мрію побачити те ж саме у Харкові. І от одразу таке питання — чому може нас навчити Львів, а що нового ми до нього привносимо?

— Попри те, що Львів близько до Європи, як мені здавалося, він все одно такий…

— Консервативний?

— Так! І тому зараз, через те, що тут багато Харкова, багато Києва, багато різних міст, Львів змінюється. 

Наприклад, незалежний театр тут був до сьогодні майже мертвий: два-три театра у порівнянні з Харковом, в якому їх мінімум п‘ятдесят. А мені як режисеру важливо бути незалежним, важливо формувати самому оцей вайб театру, створювати свої змісти. 

Тому з появою у місті такої кількості вільних українських митців, Львів на очах змінюється. Бо це не може не впливати.

— Тож, як майданчик для переживання цієї вимушеної еміграції, Львів тобі дуже підійшов, але…

— Що далі? Дивись, я б хотів налагодити всі процеси так, щоб «Варта» працювала і без мене. Але я так само готовий працювати на два міста, бо це все Україна.

— Тобто ти той батько, що не покине свою незаплановану «дитину»?

— Ну авжеж! Та взагалі поки іде війна, поки ми не знаємо, коли вона закінчиться, я реагую «по ходу», не хочу планувати нічого більше ніж на тиждень-два. 

Але в мене такі наміри: повернутися до Харкова, зібратися «Нєфт‘ю», зрозуміти, куди далі рухатися, і все — починаємо відроджувати театр. Взагалі мені поки що зовсім не зрозуміло, як себе буде відчувати культурна індустрія після війни, але я точно знаю, що просто потрібно приїхати, поговорити, побачити, відчути і почати поступово щось робити.

— І ось питання наостанок. Чи припускаєш ти неповернення до Харкова? Бо я різне чую, не засуджую, розумію об’єктивні побоювання. Та саме ти що мені на це скажеш?

— Я повернусь, як тільки буде можна. Я розумію, що по п’ятихатському лісу не погуляю найближчі місяці або навіть роки, бо там усюди розтяжки. Але Харків дуже велике місто й коли закінчиться війна, багато коштів буде вливатися, щоб його відновити.

Моя професія — розвиток української культури. Тому моя місія — розповсюджувати сучасний актуальний театр, українську культуру. Щоб вона була і у Харкові, на Сході країни, і у Львові, і за межами країни. Тому що, дійсно, як я і казав, зараз велика увага прикута до України. 

Що намагається зробити рашка? Знищити народ, а народ — це традиції, музика, танці, культура в першу чергу. Тому ми маємо, попри всю цю агресію, висвітлювати свою ідентичність — ідентичність, котра як раз і проявляється через усі ці культурні форми.

Альона Воробйова, фотографії — Петро Чекаль, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.