Ася Шевцова: про мову творчості і побутового спілкування

Якби хтось взявся знімати фільм про мої стосунки з мовою, вийшов би якийсь сумбурний артхаус. Ось кілька сцен, які могли би в ньому бути. 

От я — школярка початкових класів. В моїй сім’ї обидвоє батьків говорять російською. Мамині батьки — наполовину українською, наполовину полтавським суржиком. Щоразу, коли я приїжджаю до бабусі і дідуся на літні канікули, я сама несвідомо починаю говорити оцією напівукраїнською-напівполтавським суржиком, у якому людина не працює, а робить. Повертаюсь у Харків — знову переходжу на російську.

От я доростаю до старшої школи і зі щирою цікавістю читаю українську літературу ХІХ і ХХ сторіч. Велика частка книжок зі списку шкільної програми, як не дивно, вже була на полицях бабиної і дідової бібліотеки і припадала пилом, чекаючи, поки я їх розгорну. Багато з сюжетів українських письменників накладається подвійною експозицією на похмурі сюжети, що ми вивчаємо на уроках історії. Читаючи Олеся Гончара «Людина і зброя», я іншими очима подивилась на місця, знайомі з дитинства: Харківський національний університет, майдан Свободи, Журавлівка…  

От я — сформована поетка, авторка двох російськомовних поетичних збірок, частина з мого творчого оточення так само пише вірші і прозу російською. Позаяк у нас у всіх була чітка проукраїнська позиція і я була серед людей зі схожими цінностями, то внутрішнього конфлікту не виникало. Зате виникало відчуття певної невидимої «стіни» між молодими україномовними авторами і мною, так, ніби їх українська німо докоряла мені у недостатній «українськості», і це зовсім не про ставлення до мене, ні, радше про моє внутрішнє відчуття.

Зараз поясню про що я. Якось я опинилась на одному з літературних заходів у будинку «Слово», де читали виключно україномовні автори, і я чітко відчула, що тут не має звучати російська. У домі, жителі якого у минулому сторіччі були вивезені Совєтами у Карелію і розстріляні в урочищі Сандармох, російській мові просто не місце. В той момент я відчувала дисонанс, нібито я теж українка, але з іншого, чужорідного середовища.  І оце, знаєте, гиденьке відчуття, ніби я не винна, а мене за щось покарали, відчуття якоїсь відстороненості.

От я у перші дні повномасштабної війни Росії проти України. Початок березня. Раніше для мене березень був дуже про письменство і творчість, бо 3 березня — Всесвітній день письменника, а 21 березня — Всесвітній день поезії. А зараз я сиджу на імпровізованому спальному місці в коридорі, дивлюся на стос аркушів з чернетками російською, і не розумію, чи зможу я їх дописати, та і чи варто, що з ними робити, і  нащо вони тепер взагалі — теж не розумію.

От я оговталась від першого шоку повномасштабної війни і вимушеного переїзду і пробую знайти розраду у творчості. Не знаходжу. Розумію, що російською мені писати просто бридко, українською писати страшно. Бридко, бо відчуття таке, ніби тим ножем, яким ти готувала щось смачне або вирізала щось красиве, взяли й вбили людину, багато людей. А страшно, бо не вистачало начитаності, розуміння, що відбувається в українському літпроцесі. 

Відчуття вимушеної німоти, коли всі старі слова забрали, а нові ще не дали. 

От я пишу перший вірш українською. Не подобається. Так, ніби вся моя енергія, усе життя, які я вміла вдихати у вірші, кудись зникли, виходить щось мляве і миршаве. Злюсь. Пробую писати українською ще і ще. Виглядає, що виходить все краще і краще. 

Інтуїтивно розумію, що йти шляхом «спочатку писати російською, потім перекладати українською» — це глухий кут, тому навіть його не розглядаю. До чого я насправді прагну — це оте відчуття ейфорії і катарсису, коли впіймала момент, стан, емоцію. Знайшла саме те слово, саме той образ, і текст задихав, зажив своїм життям. Я ж вже знаю, як це з іншою мовою, то чому в мене не вийде це з українською? (Спойлер: вийшло!)  

***

Сценарій цього фільму ще не дописаний. Але для мене вибір мови творчості і мови побутового спілкування — це не тільки і не стільки естетичний вибір мене-поетки, як, насамперед, етичний вибір і вибір (само)ідентифікації мене-людини. 

Творчість — моя опорна конструкція, саме до творчості я вдаюсь, щоб якось себе підтримати, виплеснути весь біль від того, що відбувається навкруги, осмислити навколишній світ і себе, просто — відчути себе живою. Без творчості я не буду мною. А оскільки я — поетка, то головний інструмент саме моєї творчості — мова і слова. 

Щоб творити українською, треба думати українською. Щоб звикнути думати українською, треба читати українською, писати українською, говорити українською. І я чітко розумію, що коли я у побуті говорю російською, а тексти пишу українською, в мене, по-перше, виникає те, що можна назвати «мовна дисфорія» (тобто, невідповідність між тим мовним простором, у якому я фактично перебуваю, послуговуючись російською, і тим, у якому я хочу бути, тобто у мовному просторі української), по-друге, це постійне переключення з мови на мову забирає додатковий ментальний ресурс, якого і так обмаль. Тому, щоб у довгостроковій перспективі зберегти собі прийнятний стан кукухи і сили на нагальні потреби, а головне — не відбирати у самої себе можливість самореалізації, я поступово перейшла на українську не лише у віршах, але й у побуті: спочатку окремі слова і фрази, потім повністю. 

Мушу зізнатись, спочатку було дуже ніяково: а як це сприйме моє оточення? Потім чітко відчула: ті, у кого виникнуть питання до мого вибору, ті кому його треба буде пояснювати — не моя зграя. Я дуже вдячна тим людям з мого оточення, які  одразу переходять на українську самі, спілкуючись зі мною, і за те, що це відбувається дуже невимушено і природньо. 

***

Мова. Мислення. Світогляд. Я шукала відповіді на багато питань, досліджувала, як це працює у мене.

Мова надзвичайно тісно пов’язана із процесами мислення, ми буквально думаємо словами — так говорить когнітивна лінгвістика. Усі поняття, уявлення, образи наших думок загорнуті у ті чи інші слова. Мислення і мова взаємно впливають одне на одне: те, як ми говоримо, залежить від того, як ми думаємо. І навпаки. Коли я почала писати вірші українською, я з радісним подивом відчула, що саме ця мова якнайкраще лягла на мій шамансько-синкретичний образ мислення. Українська — дуже тепла, наспівна і цілісна, на відміну від структуровано-раціональної і холодної російської.

Мова — частина культури, так само як політика, мистецтво, звичаї тощо. Послуговуючись тією чи іншою мовою, так чи інак вибираєш культуру, до якої належиш. Я не відрікаюсь від того, що я вже написала російською, але я ніколи не хотіла, не хочу і не хотітиму належати до російської культури. Це одна з ключових причин, чому я відмовилась від російської мови. 

Оскільки до цього я більшість свідомого життя спілкувалась російською, писала російською вірші, я стежила за творчістю багатьох сучасних російськомовних авторів. А україномовних авторів читала злочинно мало (в основному — авторів у межах шкільної програми і моїх близьких друзів-письменників). І як не ніяково це визнавати, виходить так, що живучи в Україні, я не була повністю включена в поле української культури. Повернутись у нього, почавши писати українською мовою — це ніби повернутись додому, а тебе питають: ну і де ж ти пропадала? 

Ася Шевцова, ілюстрації та обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Юлія Ліннік: про те, чому мова — не зброя
• Мовна підтримка: як полегшити собі процес переходу на українську
• «Щоб перейти на українську, нею треба говорити». Як проєкт «БайкиХАБ» допомагає харків’янам вивчати мову